Я божеволію, пригадуючи, яку зраду тоді мав він на думці. Якщо подоба того обличчя не червоніє від сорому, що змогла запропонувати мені гроші за ганьбу моєї дитини, то це обличчя не краще. А може, воно й гірше, бо належить дамі.
Вона вмить змінилася. Червінь гніву залив усе її обличчя; міцно стиснувши ручки крісла, вона нервово вимовила:
– А яке відшкодування можете ви запропонувати мені за те, що прірва розкрилася між мною і моїм сином? Що значить ваша любов проти моєї? Що значить ваша розлука проти нашої?
Міс Дартль м'яко торкнулась її та схилилася над нею, щоб щось прошепотіти, але вона нічого не хотіла слухати.
– Ні, Розо! Не кажіть ні слова! Хай цей чоловік вислухає все. Мій син, який був метою мого життя, якому присвячувала я всі свої думки, всі бажання якого виконувала змалку, без якого не уявляла собі існування – мій син раптом утік з жалюгідним дівчам і уникає побачення зі мною! Заради неї відповідати обманом на мою довіру і покинути мене заради неї! Поставити цю жалюгідну примху вище прав його матері на любов, повагу, вдячність – прав, що їх кожен день і година його життя мали б робити дедалі міцнішими! Хіба це не образа?
Знову Роза Дартль спробувала заспокоїти її та знову ці спроби були марними.
– Кажу вам, Розо, ні слова! Коли він може всім пожертвувати для пустої примхи, то я можу зробити те саме для вищої мети. Хай їде куди хоче! Моя любов забезпечила його коштами. Чи сподівається він пом'якшити мене довгою відсутністю? Занадто мало знає він свою матір, якщо сподівається на це. Коли він зараз же відмовиться від своєї примхи, то буде тут бажаним гостем. А коли не відмовиться від неї зараз-таки, то хай вже ніколи не насмілюється він наблизитися до мене, хоч би я вмирала, якщо тільки не покине цієї дівчини назавжди і не прийде до мене просити пробачення. Таке моє право! А доти ми будемо назавжди розлучені! I хіба це, – додала вона, згорда поглядаючи на відвідувача, – хіба це не образа?
Поки я дивився і слухав матір, мені здавалося, що я бачу та чую сина. Все, що я бачив у ньому, тепер я бачив у ній – непохитний свавільний дух і силу, що спрямована не в той бік.
Потім вона вголос заявила мені, що немає сенсу говорити далі, що вона просить мене покласти край цій розмові. Гордо підвелася вона, збираючись залишити кімнату, але містер Пеготті випередив її.
– Не бійтеся, що я докучатиму вам, мені більше нема чого сказати, мем, – зазначив він, коли рушив до дверей. – Я прийшов сюди без будь-якої надії і без надії йду звідси. Я зробив те, що мені здавалося необхідним, але ніколи не думав я, щоб з мого перебування тут вийшло щось добре. Цей дім забагато зла вчинив мені і моїм родичам, і божевільним був би я, коли б на щось сподівався.
По цій мові ми пішли геть; мати Стірфорса лишилася стояти біля крісла – зразок аристократичного самовладання і величі.
Нам довелося проходити через оповиту виноградними лозами галерею зі скляними стінами і такою ж покрівлею. Яскраве сонячне проміння виблискувало на зеленому листі, скляні двері до саду були розчинені. Безшумно увійшла туди Роза Дартль і звернулася до мене:
– Нічого сказати, добре ви вчинили, привівши сюди цього мужика!
Мені здавалося неможливим, що навіть на такому обличчі може вміститися стільки люті та гніву, що так несамовито виблискувати можуть її чорні очі. Як і завжди, коли вона хвилювалася, різко позначився шрам від молотка. Вона рвучко прикрила рукою цей тремтячий палаючий знак.
– Захищати цього мужика та привести сюди? Ви справді вірний друг!
– Міс Дартль, – відказав я, – я певен, що ви не осудите мене.
– Для чого вносите ви незгоду між цими двома божевільними? – гнівно спитала вона. – Хіба ви не знаєте, що вони обоє збожеволіли від упертості й пихи?
– При чому ж тут я? – спитав я.
– Як це "при чому"? Навіщо ви привели цього чоловіка сюди?
– Він глибоко ображений чоловік, міс Дартль! – відповів я. – Може, ви не знаєте цього.
– Я знаю, що Джеймс Стірфорс, – сказала вона, притискаючи руки до грудей, немовби стримуючи бурю, що клекотіла там, – має брехливе бридке серце, що він зрадник. Але яке мені діло до цього мужика і до його жалюгідної племінниці?
– Міс Дартль, – відповів я, – ви поглиблюєте образу. А вона і без того досить глибока. Скажу тільки на прощання, що ви дуже несправедливі до цієї людини.
– Я цілком справедлива, – відказала вона, – всі вони – розпусна, нікчемна банда! Я наказала б висікти її різками!
Містер Пеготті мовчки пройшов повз нас і вийшов у двері.
– О, сором, міс Дартль, сором! – обурено сказав я. – Як ви можете топтати ногами його найніжніші почуття?
– Я б їх усіх розтоптала, – відповіла вона. – Я хотіла б зруйнувати його будинок. А цій дівчині я хотіла б обпалити обличчя, вбрати її в лахміття і вигнати подихати на вулиці. Коли б моя воля, я саме це наказала б зробити. Ні, я б сама це зробила! Я ненавиджу її. Коли б мені пощастило побачити її в найжалюгіднішому стані, то для цього я б поїхала хоч куди! Коли б я могла штовхнути її в могилу, то зробила б це! І коли б у годину смерті їй можна було б полегшити останні хвилини єдиним словом, і це знала б тільки я, то нізащо в світі не вимовила б його!
Я можу лише передати жорстокість її слів, але перо безсиле змалювати пристрасть, з якою вона їх вимовляла. Вся постать її вигиналася від несамовитої люті, і хоч говорила вона значно тихішим голосом, ніж завжди, вона була втіленням люті. Я бачив багато проявів пристрасті, але такого не бачив ніколи.
Я поспішив до містера Пеготті, який повільно і замислено спускався з пагорбка. Коли я підійшов до нього, він сказав мені, що в Лондоні йому нема чого робити і тому він збирається сьогодні ввечері почати йти. Я спитав його, куди він збирається йти. Він відповів лише:
– Я йду, сер, шукати свою племінницю.
Ми повернулися до нашого маленького помешкання над бакалійною крамницею, і там, скориставшись нагодою, я повторив Пеготті його слова. Вона розповіла, що він те саме говорив і їй сьогодні вранці. Вона знала не більше ніж я, куди він іде, але вважала, що він склав собі певний план.
За таких обставин мені не хотілось залишати його, і ми всі разом пообідали м'ясним пирогом – однією з тих страв, якими вславилася Пеготті. Нам дуже додавали апетиту перемішані запахи чаю, кави, масла, шинки, сиру, свіжого хліба, дров, свічок та горіхового кетчупу, що доносилися з крамниці. По обіді ми щось із годину посиділи біля вікна, небагато розмовляючи, потім містер Пеготті підвівся, приніс свою клейончасту торбинку, товсту палицю і поклав їх на стіл.
Під належні йому за заповітом гроші він прийняв у своєї сестри невеличку суму, якої б мало вистачити на скромне життя протягом місяця. Він обіцяв писати мені, коли щось трапиться, потім поклав торбину на спину, взяв у руки капелюх і палицю та попрощався з нами.
– Хай тобі завжди буде добре, старенька моя, – сказав він, обіймаючи Пеготті. – Бажаю того і вам, мастере Деві, – потиснув він мені руку. – Я йду шукати її, простую в далекі краї. Якщо вона прийде додому, коли я буду далеко, – ох, навряд чи це станеться! – або якщо я поверну її, то хочу, щоб ми з нею до кінця наших днів оселилися там, де ніхто не зможе дорікати їй. Коли загину в блуканнях, то пам'ятайте, що останніми моїми словами будуть: "Незмінно люблю моє дороге дитя і прощаю її".
Він промовив це урочисто, з непокритою головою, а потім одягнув капелюха, вийшов на вулицю і пішов геть. Ми провели його до дверей. Стояв теплий вечір – саме в цю пору на великій головній вулиці, куди завертав наш провулок, тимчасово вщухав вуличний гамір і багряне сонце жевріло над містом. Освітлений сонячним промінням, покинув він нас і зник за рогом нашої вулички.
І часто після цього, ввечері чи прокидаючись уночі, чи дивлячись на місяць і зорі, чи споглядаючи струмені дощу, чи прислухаючись до подувів вітру, я згадував самотню постать бідного мандрівника, і знову звучало в моїй голові: "Я йду шукати її, простую в далекі краї. Коли загину в блуканнях, то пам'ятайте, що останніми моїми словами будуть: "Незмінно люблю моє дороге дитя і прощаю її!"
XVI. Солодке запаморочення
Увесь цей час любов моя до Дори зростала дедалі більше. Думки про неї були моєю відрадою серед життєвих розчарувань і лих, і навіть утішали мене в утраті мого друга. Чим більше я жалів себе чи інших, тим більше шукав я втіхи в образі Дори. Чим більше збиралося брехні та турбот у цьому світі, тим яскравіше і ясніше сяяла зоря прекрасної Дори над світом. Не думаю, щоб я мав тоді конкретне уявлення про те, звідки з'явилася Дора і якою мірою належала вона до істот вищого порядку; але я цілком певний, що зневажливо і гнівно відкинув би думку, ніби вона, як усяка інша молода дівчина, є звичайною людською істотою.
Якщо можна вжити такого вислову, я захлинався Дорою. Не тільки по самі вуха закохався я в неї, але наскрізь був насичений нею. Я міг би, висловлюючись метафорично, потопити будь-кого в океані моєї любові, і все ж таки її лишалося б досить, щоб поглинути всю мою істоту.
Першою моєю особистою справою після повернення до столиці було піти на вечірню прогулянку до Норвуда і, як в тій дитячій загадці, "блукати й блукати навколо будинку, але ніколи його не торкатися", мріючи про Дору. Здається, в тій незрозумілій головоломці йшлося про місяць. Хоч би як там не було, я, божевільний раб, протягом двох годин вештався навколо будинку й саду, зазирав крізь щілини в паркані, продавлював ум'ятини на підборідді поіржавілими цвяхами, посилаючи повітряні цілунки до вогників у вікнах, романтично закликав ніч захистити мою Дору – не дуже розумію від чого, але, мабуть, від пожежі. А може, і від мишок, яких вона дуже не любила.
Кохання моє так опанувало всі мої думки, що я наважився розповісти про все Пеготті. Одного вечора, коли вона сиділа коло мене, озброєна своїми звичайними інструментами, і працьовито лагодила всі речі з мого гардероба, я, після довгого вступу, розкрив їй свою велику таємницю. Пеготті дуже зацікавилась, але виявилася зовсім неспроможною зрозуміти мої побоювання. Вона була переконана в моїй непереможності і зовсім не здатна була добрати, чому це мені треба турбуватись і сумувати.
– Молода леді, мабуть, отямитися не може від радості, що причарувала такого красеня.