Чисте, ясне ранкове небо потроху затяглося хмарами, знявся різкий вітер, полив дощ, і далеке місто, повите темним туманом, щезло з очей.
В таку негоду вона не раз зі співчуттям дивилася на подорожніх, що битим шляхом пленталися повз їхній будинок до Лондона, — шкутильгаючи з утоми, бідолашні з острахом дивилися на велетенське місто попереду, немов передчували, що їхні злидні будуть там лише краплею в морі або піщинкою в прибережному піску; йшли згорблені, скулені перед лютою негодою, і, здавалося, самі стихії повстають проти них. День у день йшли мимо такі подорожні, але чомусь завжди, думала вона, в одному напрямку — до міста. І, поглинені цим неосяжним громаддям, куди їх мовби тягнуло якимсь непоборним чаром, ніколи не поверталися. Пожива для шпиталів, кладовищ, в'язниць, ріки, пропасниці, божевілля, пороків та смерті, — всі вони потрапляли у пащу цього чудовиська, що ревло віддалік, і гинули там.
Завивав холодний вітер, порошив дощ, похмуро сутенів день, коли Гаррієт, підвівши очі від роботи, що її від якогось часу вже не переривала, побачила одного з цих подорожніх на підступах до будинку.
Це була жінка. Самотня жінка років тридцяти, висока, поставна, гарна, в злиденній одежі; грунти різних шляхів — крейда, глина, пилюка, пісок — поналипали на її сірому, геть промоклому плащі; на голові в неї не було капелюха, тільки подерта носова хустинка захищала від дощу буйне чорне волосся, а вітер шарпав ту хустинку і те волосся, засліплюючи ними очі, так що жінці доводилось раз у раз спинятися й одхиляти їх, щоб роздивитися дорогу.
Саме в таку хвилину її й побачила Гаррієт. З-під волосся, яке вона обіруч одкинула з засмаглого чола, відкрилося вродливе обличчя, і ця безбоязна, безоглядна врода, ця затята, зухвала байдужість до чогось більшого, ніж негода, — до будь-чого, що б не послало на її незахищену голову небо, а чи земля, — все це, разом із її злиденним, самотнім виглядом, зворушило серце її посестри. Вона подумала собі, що всередині ця жінка, мабуть, не менш принижена й свавільна, ніж зовні, що душевні чесноти її так само згрубіли, як і її тілесні зваби, що стільки дарів, уділених Творцем, кинуто на вітер, як оті розвіяні пасма, і що всю цю зруйновану вроду тепер шмагає буря і нападає в дорозі ніч.
Та, подумавши це, вона не відвернулася з обуренням, як це частенько робить чимало зичливих і чулих представниць її статі, а пожаліла бідолаху.
Пропаща сестра тим часом підійшла ближче, жадібно вдивляючись у туманну млу, що повила місто, і час від часу озираючись навкруги з непевним розгубленим виглядом чужинки. Хоч хода її була смілива й енергійна, жінка все ж таки стомилася і, повагавшись трохи, присіла на купу каміння, не шукаючи сховку від дощу і віддавшись на його волю.
Сиділа вона якраз навпроти будинку, спершися головою на руки, а коли підвела її — зустрілася очима з Гаррієт.
За мить Гаррієт вже стояла на порозі, і жінка, підвівшись на її заклик, повільним кроком і з не дуже миролюбним виглядом попрямувала до неї.
— Чого ж ви сидите під дощем? — лагідно спитала Гаррієт.
— Бо більше ніде сидіти, — була відповідь.
— Чому ж, у нас багато де можна сховатися. Тут, приміром, — показала вона на ганок, — вам буде краще, ніж там. Прошу дуже, перепочиньте собі тут.
Подорожня глянула на неї з подивом та недовір'ям, але без найменшої вдячності, і, сівши, скинула поношений черевик, щоб витрусити звідти порох та камінці. Нога її була поранена і кровила.
Почувши, як зойкнула Гаррієт, жінка глянула на неї недовірливо й погордливо всміхнулась.
— Та що таке зранена нога для такої, як я? — сказала вона. — І що таке моя зранена нога для такої, як ви?
— Зайдіть, помиєте її, — м'яко відповіла Гаррієт. — Я дам вам чим перев'язати.
Жінка вхопила її руку, притулила собі до очей і заплакала. То був не жіночий плач, а сльози сильного духом чоловіка, що піддався раптовій слабкості. Груди її рвучко здіймалися, вона боролася сама з собою, — видно було, що такі зворушення незвичні для неї.
Жінка дозволила запровадити себе у дім і, вочевидь, не так з турботи про себе, як із вдячності промила та перев'язала свою рану. Тоді Гаррієт поставила перед нею ту дещицю, яка лишилася від її скромного обіду, а коли та попоїла, запропонувала їй, перш ніж іти (що жінка й поривалася зробити), висушити одежу коло вогню. Знову таки більше з вдячності, ніж піклуючись про себе, вона сіла проти каміна, розв'язала свою хустинку і, перекинувши на груди густе, до пояса, волосся, стала сушити його в долонях, утопивши очі в огонь.
— Ви, певне, думаєте, — раптом підвела вона голову, — мабуть, вона була колись гарна, — та ні, таки була Ось, дивіться!
Жінка обіруч схопила своє волосся, шарпнула догори, немов хотіла його вирвати, а тоді відкинула назад, наче гадюччя.
— Ви нетутешня? — спитала Гаррієт.
— Нетутешня! — повторила вона, і заговорила уривчасто, знову втупившись у вогонь. — Так. Вже десять чи й більше років, як нетутешня. Там, де я була, нема календарів. Десять чи й більше років. Я не знаю цієї околиці. Тут усе дуже змінилося відтоді, як я виїхала.
— А далеко ви були?
— Дуже далеко. Кілька довгих місяців морем, а потім ще далі. Я була там, де каторжани, — додала вона глянувши просто в обличчя своїй бесідниці. — Я сама була каторжна.
— Хай вам небо поможе і простить, — лагідно озвалася та.
— А! Хай небо поможе і простить! — відказала жінка, повернувшись до вогню й хитаючи головою. — Якби люди помагали нам трохи більше, то й бог би, мабуть, скоріше простив.
Проте спокій Гаррієт, її ласкаве обличчя, повне тепла й цілковито позбавлене осуду, примусили жінку змінити тон, і вона сказала вже м'якше:
— Ми з вами, певне, одного віку. Якщо я й старша, то хіба на рік чи два. О, задумайтеся хоч би над цим!
Вона розпростерла руки, наче, отак виставляючи тіло, показувала, яка пропаща у неї душа, а опустивши їх, похнюпилась.
— Нема такого, чого не можна було б виправити, — сказала Гаррієт, — стати кращим ніколи не пізно. Якщо ви каєтеся…
— Ні, — відповіла жінка, — не каюся! Не можу я каятись. Не вмію. І чого це я маю каятись, а всі решта ні? Всі мені кажуть про спокуту. А хто за мої кривди відпокутує?
Вона підвелася, знову зав'язала свою хустинку й налагодилася йти.
— Куди ж ви йдете? — спитала Гаррієт.
— Туди, — махнула та рукою. — У Лондон.
— Чи маєте в кого спинитися? Якийсь дім у вас є?
— Здається, у мене є мати. Вона така ж мати, як і її халупа — дім, — гірко засміялася жінка.
— Візьміть, — сказала Гаррієт, сунучи їй в руку гроші.— Спробуйте жити як годиться. Тут дуже мало, але, може, хоч день протримаєтесь.
— Ви одружені? — тихо спитала жінка, беручи гроші.
— Ні, я живу тут з братом. Ми не багаті, а то я дала б вам більше.
— Можна, я вас поцілую?
Не помітивши на обличчі своєї благодійниці ні зневаги, ні огиди, жінка тут же нахилилась і припала губами до її щоки. І, ще раз притиснувши її руку собі до очей, пішла.
Пішла в темну ніч, назустріч завиванням вітру й потокам дощу, кваплячись до повитого туманом міста, що мерехтіло розмитими вогнями, і її чорні коси та подерта хустина тріпотіли довкола безбоязного обличчя.
Розділ тридцять четвертий
ЩЕ ОДНА МАТИ ТА ДОНЬКА
В похмурій, гидкій комірчині сиділа не менш похмура та гидка стара жінка і, скандзюбившись над кволим вогнем, дослухалася до шуму дощу та вітру. Видно, вогонь цікавив її більше, ніж погода, бо сиділа вона нерухомо, і лиш коли кілька заблуканих краплин падало, шиплячи, на жаринки, підводила голову, вслухаючись у свист та плюскотіння надворі, але мало-помалу голова їй хилилась, і тим нижче, чим глибше вона поринала в задуму, а гомін ночі ставав таким же невиразним, як монотонний плюскіт моря для тих, хто сидить, замислений, на його березі.
В комірчині не було іншого світла, крім того, що давало вогнище. Час од часу тьмяно спалахуючи, немов око півсонного хижого звіра, вогонь не виявляв нічого такого, що потребувало б кращого освітлення. Купа старого лахміття, купа кісток, убоге ліжко, два-три поламані стільці чи табуретки, чорні стіни і ще чорніша стеля — ось і все, що можна було побачити в миготінні полум'я. Відкидаючи на стіну та на стелю велетенську зігнуту тінь, стара, що схилилась над кількома цеглинами довкола вогнища, розкладеного просто на сирій долівці під димарем (грубки не було), скидалася на чаклунку, яка вичікує біля відьомського вівтаря на якийсь сприятливий знак, коли б не те, що підборіддя їй тряслося, а губи совгались частіше і швидше, ніж повільно блимав вогонь, то можна було б подумати, що це тремтіння і совгання — звичайна гра світла на обличчі, такому ж незворушному, як і постать, котрій воно належало. Якби Флоренс могла бути тут і бачити цю скулену постать — схилений над вогнищем оригінал тіні, що падала на стіну і на стелю, — вона з першого ж погляду впізнала б добру місіс Браун, дарма що в дитячій пам'яті образ цієї страхітливої старої був, мабуть, таким же химерним і перебільшеним відображенням реального, як і ця тінь. Але Флоренс тут не було, і добра місіс Браун сиділа біля вогню, не бачена і не впізнана ніким.
Розбуркана голоснішим, ніж досі, шипінням, бо цього разу дощ сипнув у димар цілу жменю води, стара нетерпляче підвела голову, знов нашорошивши вуха. Але вже не опустила, бо чиясь рука торгнула ручку дверей, і хтось уступив до кімнати.
— Хто там? — спитала стара, озираючись.
— Той, хто приніс вам новину, — відповів жіночий голос.
— Новину! Звідки?
— Здалека.
— З-за моря? — крикнула, схопившись, стара.
— Так, з-за моря.
Стара поспіхом підгребла багаття, підступила до гості, що тим часом зачинила по собі двері й стояла тепер посеред кімнати, вхопила її за мокрий плащ і повернула обличчям до вогню. Очевидно, стара побачила не те, що сподівалася, бо пустила плащ, зойкнувши з розчарування та жалю.
— Що таке? — спитала гостя.
— Ох-хо-хо! — закинувши голову, завила стара жахливим голосом.
— Що таке? — повторила гостя.
— Це не моя дитина! — голосила стара, заламуючи руки у себе над головою. — Де моя Аліса? Де моя красуня дочка? Вони її вбили!
— Вони її ще не вбили, якщо ваше прізвище — Марвуд, — сказала гостя.
— То ти бачила мою доньку? — верескнула стара. — Вона мені написала?
— Вона казала, ви не вмієте читати, — відповіла гостя.
— Не вмію, не вмію! — розпачливо закричала стара, ламаючи руки.
— У вас що, нема світла? — спитала гостя, роззираючись навкруги.
Стара, хитаючи головою й бурмочучи щось про красуню дочку, витягла свічку з буфета в кутку, тремтячою рукою встромила її в жар і, насилу запаливши, поставила на стіл.