Але ж ні, він розпрягає віслюка й прив'язує на: подвір'ї.
– Віслюка мені подарували. З ним, сказали мені, я легко зароблю собі на хліб. Завтра вранці сюди прийде один мій земляк і покаже, що треба робити.
– Ці індокитайці швидко прилаштовуються!
Гітту зсаджується, щоб візок і віслюк поки що стояли в нього на подвір'ї. Наш перший день на волі минає добре. Ввечері ми сідаємо довкола робочого столу і їмо смачний овочевий суп, що його зварив Жюло, та не менш смачну страву із спагетті.
– Кожен по черзі митиме посуд і прибиратиме в будиночку, – каже Гітту.
Спільний обід – це символ першої невеличкої громади, сповненої щирості. Відчуття, що тобі допомагають у твоїх перших кроках вільного життя, справді окрилює тебе.
Кюїк-Кюїк, однорукий і я по-справжньому щасливі. Ми маємо дах над головою, постіль, щедрих друзів, які, хоч і самі живуть убого, знайшли в собі благородство нам допомогти. Чого ще нам треба?
– Які в тебе плани на вечір, Метелику? – питає мене Гітту. – Хочеш піти до того бару, де збираються втікачі?
– Ні, сьогодні я нікуди не піду, йди сам, не турбуйся про мене.
– Гаразд, я піду, бо мені треба декого побачити.
– Я залишуся з Кюїк-Кюїком і одноруким.
Малий Луї та Гітту вдяглися, зав'язали краватки і пішли до центру міста. Тільки Жюло залишився зробити ще кілька пар взуття. Я зі своїми товаришами прогулююся прилеглими вулицями, знайомлячись з нашим кварталом. Тут живуть переважно індійці. Є трохи негрів, майже нема білих, є кілька китайських ресторанів.
Наш квартал називається Пенітенс Ріверс, це своєрідний куточок Індії чи Яви. Жінки тут напрочуд гарні, а старі чоловіки носять довгі білі сорочки. Багато з них ходять босоніж. Це вбогий квартал, але всі вдягнені чистенько. Вулиці погано освітлюються, в барах, де п'ють і їдять, скрізь лунає індійська музика.
Мене зупиняє вугільно-чорний негр у білому й запитує:
– Ви француз, пане?
– Так.
– Мені приємно зустріти земляка. Чи не бажаєте випити чарку спиртного?
– Охоче, але я з двома друзями.
– Дарма. Вони розмовляють по-французькому?
– Так.
І ось ми всі четверо всідаємося за столом у барі. Цей мартініканець розмовляє вишуканішою французькою, ніж ми. Він "радить бути обережними з англійськими неграми, бо всі вони, каже він, брехуни.
– Вони не такі, як ми, французи, ми дотримуємося слова, а вони ні.
Слова "ми, французи" цього вугільно-чорного негра викликають у мене посмішку, але водночас по-справжньому зворушують мене. Чудово, цей чоловік більший француз за мене, бо він з величезним запалом наголошує на своєму підданстві. Він ладен загинути за Францію, а я ні. Тож він більший француз, ніж я. Я ж бо втікач.
– Мені приємно зустріти співвітчизника й порозмовляти з ним своєю мовою, бо по-англійському я роз– і мовляю дуже погано.
– Я вільно розмовляю по-англійському, – каже негр. – Якщо я можу стати вам у пригоді, то я до ваших послуг. Ви вже давно в Джорджтауні?
– Не більше тижня.
– Звідки ви приїхали?
– З Французької Гвіани.
– Ви, мабуть, утікач або наглядач за каторжанами, який хоче перейти на бік де Голля?
– Ні, я втікач.
– А ваші друзі?
– Вони теж.
– Пане Анрі, я не хочу знати про ваше минуле, але скажу вам, що настав час, коли ви можете допомогти Франції і спокутувати свою провину. Я з де Голлем і чекаю нагоди виїхати до Англії. Давайте зустрінемося завтра в барі "Мартінер клаб", ось його адреса. Я буду радий, якщо ви прийдете до нас.
– Як вас звати?
– Омер.
– Пане Омер, я не можу негайно прийняти ухвали, передусім мені треба дізнатися, як там моя родина, а також, перше ніж вирішувати, все добре обміркувати. Чесно кажучи, пане Омер, Франція завдала мені багато горя, вона повелася зі мною негуманно.
Мартініканець зі своїм запалом силкується будь-що мене переконати. Не можна без зворушення слухати аргументи, які викладає цей чоловік на користь нашої знедоленої Франції.
Коли ми дуже пізно повертаємося додому й лягаємо, я обмірковую слова цього великого француза. Я повинен серйозно зважити його пропозицію. Зрештою, ні фараони, ні присяжні засідателі, ні в'язнична адміністрація ще не Франція. Відчуваю, що я не перестав її любити. Подумати тільки: німчури захопили всю Францію! Господи, що відчувають мої рідні і який це сором для всіх французів!
Коли я вранці прокидаюся, вже нема ні віслюка, ні візка, ні поросяти, ані Кюїк-Кюїка та однорукого.
– Ну як, друже, добре виспався? – питають мене Гітту та його товариші.
– Еге ж, дякую.
– Що питимеш – чай чи каву з молоком? А хліба з маслом з'їси?
– Дякую.
Я їм і дивлюсь, як вони працюють.
Жюло готує в міру потреби каучук, підкидаючи тверді шматки в розтоплену масу.
Малий Луї нарізає клапті матерії, а Гітту виливає черевики.
– Ви багато робите цього взуття?
– Ні. Ми працюємо рівно стільки, щоб заробити двадцять доларів на день. П'ять доларів платимо за житло та харчі і по п'ятірці ще кожен з нас дістає на одяг і кишенькові витрати.
– Збуваєте все?
– Ні, часом комусь із нас доводиться продавати черевики та віники на вулицях Джорджтауна. А ходити пішки під пекучим сонцем і пропонувати товар перехожим нелегко!
– Якщо треба, я залюбки візьмуся за це. Не хочу бути дармоїдом. Я теж повинен заробляти на хліб.
– Гаразд, Метелику.
Потім я прогулююся в індійському кварталі Джорджтауна. Натрапляю на величезну кіноафішу, і мене розбирає страшенне бажання вперше у житті подивитися звуковий кольоровий фільм. Треба попросити Гітту, щоб повів мене сьогодні ввечері в кіно. Я проблукав вулицями кварталу Пенітенс-Ріверс цілий день. Мені дуже сподобалися ці чемні люди. Їм притаманні дві риси: вони охайні й дуже чемні. Цей день, який я провів на вулицях Джорджтауна, залишив у моїй пам'яті більший слід, ніж той, коли я дев'ять років тому прибув до Трінідаду. На Трінідаді, сповнившись чудових почуттів, що їх викликав у мене натовп, я постійно запитував себе: чи за два, щонайбільше за три тижні я муситиму знову вирушати в море? Яка країна захоче мене прийняти? Чи знайдеться у світі народ, який надасть мені притулок? Яким буде моє майбутнє? Тут усе інакше. Тут я зовсім вільний, навіть можу, якщо захочу, поїхати до Англії і вступити до вільного французького війська. Що мені робити? Якщо я піду з де Голлем, то чи не скажуть, що я пішов з ним, бо не знав, куди подітися? Чи серед непогрішних людей не поставляться до мене, як до каторжанина, який, не знайшовши для себе іншого притулку, пішов з ними? Кажуть, що Франція поділилася навпіл – на прихильників Петена й на прихильників де Голля. Чому маршал Франції не знає, в чому полягають честь та інтереси його країни? Якщо я вступлю до вільного війська, то чи не доведеться мені стріляти згодом у французів?
Отож тут важко буде зробити правильний вибір. Гітту, Жюло й Малий Луї не такі йолопи, щоб гнути спину, вони заробляють по п'ять доларів, і більше їм не потрібно. Тож і мені передусім треба навчитися жити на волі. З 1931 року – а вже йде 1942-й – я в'язень. Я не можу першого ж свого дня на свободі розв'язати всі проблеми. Навіть не знаю, які з них постають насамперед перед людиною, що хоче зробити собі кар'єру. Я ніколи не працював власними руками. Хіба що зовсім трохи електриком. Але будь-який помічник електрика вміє більше за мене. Проте я повинен пообіцяти собі одне: жити чесно.
Додому я повертаюсь о четвертій годині.
– Ну як, Метелику, приємно дихати повітрям свободи? Нагулявся?
– Так, Гітту, я обійшов усі вулиці цього великого кварталу.
– Бачив своїх індокитайців?
– Ні.
– Вони на подвір'ї. А твої друзі кмітливі хлопці і вже заробили сорок доларів і хотіли силоміць упхати двадцять мені. Звісно, я відмовився. Піди до них.
Кюїк-Кюїк січе капусту для поросяти, однорукий миє віслюка, який анітрохи "е пручається.
– Ну як ти, Метелику?
– Все гаразд, а ви?
– Ми дуже раді – заробили сорок доларів!
– Що ж ви робили?
– О третій ночі один наш земляк повів нас до села. Він мав двісті доларів. На них ми накупили помідорів, салати, баклажанів – одне слово, всякої городини. Крім того, кілька курей, трохи яєць і козячого молока. Потім поїхали на ринок, що біля порту, й продали частину продуктів місцевим людям, а решту – американським морякам. Американці були такі задоволені ціною, що завтра мені навіть не треба заїжджати на ринок: вони сказали чекати їх перед в'їздом до порту. Моряки все куплять. На ось гроші. Ти в нас за старшого, тобі їх і зберігати.
– Кюїк, ти ж знаєш, мені ці гроші не потрібні, я маю свої.
– Бери, а то ми більш не підемо працювати!
– Послухай, французи живуть на п'ять доларів у день. Тож кожен із нас нехай візьме "собі м'ять доларів, а п'ятірку дамо на харчування. Решту грошей відкладатимемо, щоб повернути твоїм землякам ті двісті доларів, які вони тобі позичили.
– Домовилися.
– Завтра я піду з вами.
– Ні, ти спатимеш. Якщо хочеш, то зустрінеш нас о сьомій ранку перед в'їздом до порту.
– Гаразд.
Усі ми щасливі. Тепер ми знаємо, що можемо заробити собі на хліб і не будемо тягарем для друзів. Зрештою, Гітту
І його товариші, незважаючи на свою доброту, певне, вже чекають, коли ми наймемося на роботу.
– Щоб відзначити спритність твоїх друзів, ми зараз купимо два літри аперитиву.
Жюло виходить і повертається з білою горілкою іа цукрової тростини та з продуктами. За годину ми попиваємо спиртне, наче в Марселі. Охмелівши, ми розмовляємо куди голосніше, ніж звичайно, й весело сміємося. Сусіди-індійці, почувши, що у французів свято, заходять до нас без запрошень. Це троє чоловіків і дві дівчини. Вони приносять шматки курятини й свинини на маленьких рожнах, гостро приправлені перцем та прянощами. Дівчата небаченої вроди. Обидві вдягнені в біле, босі, із срібними браслетами на лівій щиколотці. Гітту каже мені:
– Будь обережний, це справжні дівчата. Не дозволяй собі кидати гостре слівце щодо того, що з-під їхньої прозорої вуалі прозирають перса. Це для них природно. Розумієш, мені до цього байдуже, я вже старий. А ось Жюло та Малий Луї напочатку, коли ми сюди приїхали, зробили спробу залицятися до них і впіймали облизня. Потім дівчата довго не приходили до нас.
Ці обидві, індійки вельми гарні. Ота цятка татуювання на чолі їм надає дивного вигляду. Вони ввічливо щось нам кажуть" і мої слабкі знання англійської мови наводять мене на думку, що вони раді нашому приїзду до Джорджтауна.
Цього вечора я з Гітту йду до центру міста.