Це був Ла Моль.
Двоє солдатів, що супроводили ноші, лишилися по той бік дверей.
— Коли вже нам роблять цю останню ласку, даючи побути ще раз укупі, — сказав Коконна, удаючи безсилля в голосі, — то піднесіть мене до мого друга.
Носіям не було дано наказу не робити цього, і вони, не заперечуючи, виконали прохання Коконна.
Ла Моль був понурий і блідий, голова його була прихилена до мармурової стіни; мокре від поту чорне волосся, що надавало його обличчю матової, як слонова кость, білості, здавалось, стало диба та так і залишилось наїжаченим на голові.
По знаку ключника двоє слуг пішли за священиком, якого попросив покликати Коконна.
Це був умовний знак.
Коконна занепокоєно проводив їх очима, але не тільки його гарячий погляд впивався в них. Ледве встигли вони вийти, як дві жінки вибігли зза вівтаря і кинулись на підвищення з радісним трепетом, схвильовуючи повітря, як гарячий і шумливий подих вітру перед грозою.
Маргарита кинулась до Ла Моля і вхопила його в обійми.
Ла Моль видав страшний крик, такий, як ті, що Коконна чув у своєму казематі і що довели його до божевілля.
— Боже мій! Що з тобою, Ла Моль? — сказала Маргарита, відступаючи з жахом.
Ла Моль тяжко зітхнув і підніс руки до очей, немов би для того, щоб не бачити Маргарити.
Це мовчання і цей рух злякали Маргариту ще більше, ніж крик болю.
— О, — скрикнула вона, — що з тобою? Ти увесь у крові.
Коконна, що кинувся до вівтаря, вхопив кинджал і вже держав Генрієтту в обіймах, повернувся.
— Устань, — говорила Маргарита, — устань, благаю тебе! Ти ж бачиш, що вже час.
Жахлива усмішка скорботи пробігла по блідих устах де Ла Моля, які, здавалось, не повинні були б усміхатись.
— Люба королево! — сказав молодий чоловік. — Ви розраховували без Катерини, отже не взяли на увагу злочину. Мене брали на допит: усі кістки мої поламані, усе моє тіло сама рана, і той рух, що я роблю в цю хвилину, щоб торкнутись устами до вашого чола, завдає мені болю, гіршого від смерті.
І, справді, через силу, увесь блідий, Ла Моль торкнувся устами до чола королеви.
— Допит! — скрикнув Коконна. — Але й мене брали на допит. Та хіба ж кат не зробив для тебе того, що зробив для мене?
І Коконна розповів усе.
— Ах, — сказав Ла Моль, — це зрозуміло: ти подав йому руку, коли ми ходили його відвідати, а я забув, що всі люди брати, і виявив погорду до нього. Бог карає мене за гордість, дяка господові.
Ла Моль склав руки.
Коконна й обидві жінки глянули одно на одного з невимовним жахом.
— Ну, ну, — сказав тюремник, що ходив до дверей послухати і тепер вернувся, — не гайте часу, любий пане де Коконна, ударте мене кинджалом і зробіть це, як справжній дворянин, бо вони зараз прийдуть.
Маргарита спустилась на коліна біля де Ла Моля, як мармурова постать на надгробку мертвого.
— Ну, друже, — сказав Коконна, — будь мужній! Я дужий, я винесу тебе, посаджу на коня, візьму навіть перед собою, якщо ти не можеш сидіти в сідлі, — тільки йдімо, йдімо. Ти ж чуєш, що каже цей чоловік, мова йде про наше життя.
Ла Моль зробив надлюдське зусилля, величне зусилля.
— Правда, мова йде про твоє життя.
І спробував підвестися.
Аннібал узяв його під руки і поставив на ноги. Ла Моль тільки глухо застогнав; але в момент, коли Коконна пустив його, щоб піти до воротаря, і його підтримували тільки руки двох жінок, ноги його підігнулись, і, не зважаючи на зусилля Маргарити, що обливалася слізьми, він упав, і жахливий крик, якого він не мав сили стримати, розітнувся в каплиці і довго ще лунав під її склепінням скорботною луною.
— Ви самі бачите, — сказав Ла Моль з тоскою, — ви самі бачите, королево моя. Отже, залиште мене, покиньте, востаннє попрощавшись зо мною. Я не сказав нічого, Маргарита, ваша таємниця лишилась похованою в моєму коханні і вмре зо мною. Прощайте, королево моя, прощайте...
Маргарита, сама ледве жива, обвила руками цю чарівну голову і майже з побожністю поцілувала її.
— А ти, Аннібал, — сказав Ла Моль, — тебе пощадили муки, ти молодий ще і можеш жити, — тікай, друже, тікай, дай мені останню втіху — знати, що ти на волі.
— Час кінчається, — крикнув тюремник, — не гайтеся.
Генрієтта намагалась лагідно витягти Аннібала, а Маргарита, схожа на Магдалину[129], все стояла на колінах перед Ла Молем, з розпущеним волоссям, з очима, з яких потоками лилися сльози.
— Тікай, Аннібал, — сказав знову Ла Моль, — тікай, не дай ворогам нашим утіхи побачити смерть двох неповинних людей.
Коконна лагідно відштовхнув Генрієтту, що тягла його до дверей, і, зробивши урочистий, навіть величний рух, сказав:
— Пані, дайте цьому чоловікові п'ятсот екю, що ви пообіцяли.
— Ось вони, — мовила Генрієтта.
Тоді, повернувшись до Ла Моля і похитавши сумно головою, він сказав:
— А ти, любий Ла Моль, ображаєш мене, хоч на хвилину припускаючи, щоб я міг покинути тебе. Чи ж я не заприсягся жити й умерти з тобою? Але ти так страждаєш, бідний мій друже, що я прощаю тебе.
І він рішуче ліг коло друга, поклав коло нього свою голову і доторкнувся до його лоба губами.
Потім він, лагідно, як мати, що притягує до себе дитину, притягнув голову свого друга, що скотилася до стіни, і поклав її до себе на груди.
Маргарита була похмура. Вона підняла кинджал, що його кинув Коконна.
— О, королево моя, — сказав, простягаючи до неї руки, Ла Моль, що зрозумів її думку, — не забувайте, що я вмираю, щоб загасити найменшу підозру про наше кохання!
— Але що ж я можу зробити для тебе, — скрикнула Маргарита в розпачі, — якщо не можу навіть умерти з тобою?
— Ти можеш зробити, — сказав Ла Моль, — можеш зробити, щоб смерть моя була солодка і прийшла до мене з усмішкою на обличчі.
Маргарита знову наблизилась до нього, склавши руки, мов би прохаючи його говорити.
— Пригадуєш ти той вечір, Маргарита, коли, в заміну мого життя, яке я тоді присвятив тобі і віддаю тепер, ти дала мені священну обіцянку?..
Маргарита затремтіла.
— А, ти пригадуєш, — сказав Ла Моль, — бо ти тремтиш.
— Так, так, я пригадую її, — сказала Маргарита, — і, присягаюся життям моїм, Гіацинт, я додержу її.
Маргарита простягла руку до вівтаря, ніби вдруге кличучи бога за свідка своєї присяги.
Обличчя Ла Моля проясніло, неначе склепіння каплиці розкрилось і небесний промінь спустився на нього.
— Ідуть, ідуть, — сказав тюремник.
Маргарита скрикнула і кинулась до Ла Моля, але боячись ще збільшити його страждання, тремтячи стала перед ним.
Генрієтта приклала губи свої до лоба Коконна і сказала:
— Я розумію тебе, мій Аннібал, і пишаюсь тобою. Я знаю, що геройство твоє веде тебе на смерть, але я люблю тебе за твоє геройство. Перед богом я любитиму тебе завжди найбільше від усього і присягаюсь тобі зробити для тебе те, що Маргарита присяглась зробити для Ла Моля, хоч і не знаю, в чому справа. — І подала руку Маргариті.
— Добре, дякую, — сказав Коконна.
— Перш, ніж ви покинете мене, королево моя, — сказав Ла Моль, — зробіть мені останню ласку: дайте якийсь спомин про вас, щоб я міг поцілувати його, сходячи на ешафот.
— О, так! — скрикнула Маргарита. — На!..
І зняла з шиї маленький золотий образок на ланцюжку з того ж самого металу.
— На, — сказала вона, — ось святий образок, що його я ношу з самого дитинства; мати моя наділа його мені на шию, коли я була ще зовсім маленька і коли вона ще любила мене; його прислав дядько наш, папа Климент[130]; я не скидала його ніколи. На, візьми його.
Ла Моль узяв його й жадібно поцілував.
— Відчиняють двері, — сказав тюремник, — тікайте, пані, тікайте!
Обидві жінки забігли за вівтар і зникли.
І в ту хвилину прийшов священик.
XXIX. Гревська площа
Сьома година ранку. Шумлива юрба чекала на площах, на вулицях та набережних.
О десятій годині той самий двоколесний візок, що привіз колись двох друзів після їх дуелі в Лувр, рушивши з Венсенна, поволі проїздів вулицею Сент-Антуан, і глядачі, стовпившись по дорозі так, що давили один одного, були подібні до статуй з витріщеними очима і застиглими устами.
Справді, в той день відбувалося страшне видовище, улаштоване королевою-матір'ю паризькій людності.
У візку, про який ми сказали і який проїздив вулицями, лежали на кількох жмутах соломи, підтримуючи один одного, двоє молодих людей з непокритими головами, одягнуті в усе чорне. Коконна держав у себе на колінах Ла Моля, голова якого виглядала з візка, а очі невиразно блукали навколо.
А тим часом юрба, бажаючи зазирнути жадібним оком в глибину возка, товпилася, підіймалась навшпиньки, ставала на кам'яні тумби, чіпляючись за виступи стін, і, здавалось, була задоволена, коли її очей не уникав жоден кутик двох тіл, які вийшли з мук, щоб іти на смерть.
Казали, що Ла Моль вмирав, не визнавши жодного зобвинувачень, йому накинутих, тим часом як Коконна, навпаки, не міг витерпіти тортур і признався в усьому.
З усіх боків кричали:
— Дивіться, дивіться на рудого! Це він говорив, він усе сказав, цей боягуз повинен в смерті другого. Другий, навпаки, бравий хлопчина, не признався ні в чому!
Молоді люди чули і похвали і прокльони, що супроводили їх на їх смертному шляху, і тим часом як Ла Моль стискав руки своєму другові, величне презирство сяяло на обличчі п'ємонтця, і він дивився на безглузду юрбу з височини ганебного візка, ніби з тріумфальної колісниці.
Недоля зробила своє небесне діло, облагородивши обличчя Коконна, як смерть незабаром мала обожити його душу.
— Скоро ми приїдемо? — спитав Ла Моль. — Я не можу більше, друже, мені здається, що я зомлію.
— Потерпи, потерпи, Ла Моль, ми проїздимо коло вулиць Тізон і Клош-Персе, глянь, глянь.
— О, підніми, підніми мене, хай я ще раз побачу той щасливий будиночок.
Коконна простяг руку і торкнув за плече ката, що сидів на передку і правив конем.
— Метр, — сказав він йому, — будь ласка, зупиніться на хвилину проти вулиці Тізон.
Кабош кивнув головою на знак згоди і, коли під'їхали до вулиці Тізон, зупинився.
Ла Моль з зусиллям піднявся за допомогою Коконна, затуманеним слізьми поглядом глянув на цей маленький будиночок, мовчазний, німий і замкнутий немов могила, зітхання підняло йому груди, і він пробурмотів тихо:
— Прощай, юність, кохання, життя!
І опустив голову на груди.
— Будь мужній! — сказав Коконна.