Брови усе ще мав чорні, як і волосся, а трохи сивини ще більше підкреслювало цю чорноту, облагороджуючи його широке, відкрите чоло і чесні очі.
Постукавши в двері й не діждавшись відповіді, джентльмен присів на лаву коло дверей і став чекати. Спритні рухи його пальців, якими він, наспівуючи щось, вибивав ритм на лаві, виявляли в нім музиканта, а неабияке задоволення, з яким він наспівував те щось, дуже повільне та довге, без чіткої мелодії, показувало, що це — учений музикант.
Джентльмен усе ще мугикав свої варіації на тему, крутячи нею, як коркотягом на столі, та так нікуди й не вкрутивши, коли надійшла Гаррієт. Він підвівся їй назустріч і скинув капелюха.
— Ви знову прийшли, сер! — затинаючись, мовила вона
— Мав таку сміливість, — відповів джентльмен. — Чи можу я просити вас уділити мені п'ять хвилин?
Завагавшись на мить, вона відчинила двері і впустила його до малесенької вітальні. Джентльмен сів, підсунув свого стільця до столу, за яким сіла вона, і голосом, що цілком одповідав його зовнішності, з урочою простотою сказав:
— Міс Гаррієт, це неправда, що ви горда. Минулого разу, коли я був у вас, ви сказали, що ви горда. Вибачте мені, але я дивився тоді на ваше обличчя, і воно перечило вашим словам. Я дивлюся на нього знову, — додав він, ніжно торкнувшись її руки, — і воно перечить їм ще більше.
Гаррієт, трохи збентежена та схвильована, не знаходила відповіді.
— Воно — свічадо правди, — сказав гість, — і доброти. Вибачте, — що я повірив йому і прийшов знову.
Тон, яким говорилися ці слова, цілковито позбавляв їх компліментарності. Він був такий невдавано щирий, відвертий і серйозний, що Гаррієт лише схилила голову, немов дякувала йому і за слова ці, й за щирість.
— Різниця в наших літах і відвертість моїх намірів, — промовив джентльмен, — дають мені право, сподіваюся, говорити те, що я думаю. А думаю я те, що кажу. Ось чому ви бачите мене тут удруге.
— Гордість, сер, — помовчавши трохи, сказала вона, — або те, що вважають гордістю, часом є насправді лише почуттям обов'язку. Хочу думати, що іншої гордості в мене нема.
— Гордості за себе?
— За себе.
— А… перепрошую, — спитав джентльмен, — за вашого брата Джона?
— Чому ж, я горджусь його любов'ю, — відповіла Гаррієт, пильно глянувши на гостя і зненацька одмінившись, — не те, щоб вона стала менш спокійна чи менш стримана, але так рішуче споважніла, що навіть тремтіння її голосу здавалося часткою тієї рішучості, — і горджуся ним самим. Ви, сер, знаючи з якихось джерел історію його життя, яку ви переповіли мені, коли були тут востаннє…
— Тільки для того, щоб здобути ваше довір'я, — перебив джентльмен. — Бога ради, не подумайте…
— Я певна, — відповіла вона, — ви воскресили її для мене з благородною метою. Я абсолютно певна цього.
— Спасибі, — озвався джентльмен, жваво стискуючи їй руку. — Велике спасибі. Запевняю вас, що так воно й є. Ви почали були казати, що я, знаючи історію Джона Турбота…
— …Можете подумати, що це пиха, коли я кажу, що горджуся ним. А я справді горджуся ним. Ви знаєте, був час, коли я не… не було чим гордитися, але… той час минув. Стільки років зневаги, мовчазної покути, щирого каяття, жахливого жалю, муки, яку він терпить навіть через мою любов, бо думає, що це жертва з мого боку, а я ж, бачить бог, була б цілком щаслива, якби тільки він не мучився! О, сер, після всього, що я набачилась, благаю вас, якщо вам дано в руки владу, а хтось вас покривдить — ніколи, яка б кривда не була, не карайте так, щоб та кара була неспокутна, — адже ж є ще над нами Бог, щоб одмінювати серця, які сам сотворив!
— Ваш брат змінився цілком, — зі співчуттям мовив джентльмен. — Щодо цього в мене нема ніякого сумніву, запевняю вас.
— Він змінився тоді, як вчинив злочин, — сказала Гаррієт. — Тепер він змінився знову і став сам собою, повірте мені, сер.
— А ми живемо собі, як годинники, своїм механічним життям, день по день, і не помічаємо тих змін, — гість потер лоба рукою й почав задумано барабанити пальцями по столі. — Вони… це метафізика. У нас… нема часу придивитись до них. Сміливості, нарешті. Нас не вчили цього по школах та по коледжах, і ми не знаємо, як це робиться. Коротше кажучи, ми до дідька практичні люди, — сказав джентльмен, пройшовся до вікна та назад і знову сів, страшенно невдоволений і знервований.
— Я певен, — джентльмен знову потер собі лоба й забарабанив по столі, — я маю всі підстави гадати, що то наше буденне, одноманітне життя змушує нас з усім змиритися. Людина нічого не бачить, нічого не чує, нічого не знає, і це ж факт. Ми живемо, вважаючи, що все так, як має бути, і кінець кінцем робимо все — добре, лихе чи ніяке — просто за звичкою. Звичка, — ось на що я зможу покликатись, як залишусь віч-на-віч із власним сумлінням на смертному одрі. "Звичка! — скажу я. — Я був німий, глухий, сліпий, байдужий до мільйона речей, і все через звичку". — "Це — дуже практично, що й казати, — відповість сумління, — але це — не виправдання".
Джентльмен встав і знову пройшовся до вікна й назад; видно було, що він не на жарт розхвилювався, хоч виражав своє хвилювання тільки в отакий своєрідний спосіб.
— Міс Гаррієт, — сказав він, сідаючи знову, — я хотів би, щоб ви дозволили мені зробити вам послугу. Подивіться на мене. Я повинен би виглядати, як чесна людина, бо наміри мої чесні. Чи так?
— Так, — посміхнулась вона.
— Я вірю кожному вашому слову, — сказав він. — І весь час докоряю собі, що міг би бачити й знати все це, бачити й знати вас саму уже добрих десять років, а, проте, не бачив, не знав. Дивно, як я взагалі потрапив сюди — я, раб не лише своїх власних, а й чужих звичок! Але раз уже потрапив, то дозвольте мені зробити що-небудь для вас. Я прошу цього з якнайбільшою шаною та повагою — адже шаную й поважаю вас безмірно. Дозвольте вам стати у пригоді.
— В нас усе є, сер.
— Ні, ні, не все, — відповів джентльмен. — Думаю, не все. Існують деякі дрібнички, що могли б полегшити життя вам і йому. І йому! — повторив він, гадаючи, що цим справив краще враження. — Я звик був думати, що йому вже нічим не зарадити, що все скінчено і минулося. Одне слово, я взагалі не думав про нього. Тепер думаю інакше Дозвольте мені зробити щось для нього. Та й вам, — делікатно додав гість, — слід було б подбати про здоров'я, задля нього ж, бо, боюсь, воно у вас не найкраще.
— Я не знаю, хто ви, сер, — відповіла, глянувши на нього, Гаррієт, — але я вам вельми вдячна. І переконана — все, що ви говорите, ви говорите з зичливості до нас. Але ми живемо отак уже не перший рік, і відібрати в мого брата хоч дещицю того, чим він став мені такий дорогий і чим довів стійкість свого наміру… хоч крихту тої гідності, яку він здобув, поки самотужки, непомітно, всіма забутий, покутував свою вину, — відібрати це від нього значило б позбавити нас душевної утіхи в ту останню хвилину, про яку ви допіру говорили. Хай мої сльози будуть вам кращою подякою, ніж мої слова. Вірте мені, прошу.
Джентльмен був зворушений і підніс до губ простягнену йому руку, — так розчулений батько міг би поцілувати руку чемній дитині. Тільки з більшою шанобливістю.
— Якщо настане день, — сказала Гаррієт, — коли він, нехай частково, верне собі своє колишнє становище…
— Верне собі! — скрикнув джентльмен. — Хіба ж можна на це надіятись? В чиїх руках право будь-що повертати? Я напевно не помилюся, коли скажу: оте велике, безцінне благословення, яке впало на нього, і є одна з причин, чому брат так вороже ставиться до нього.
— Ви торкаєтеся питання, якого ми ніколи не згадуєм: навіть між собою, — сказала Гаррієт.
— Простіть мені, — перепросив гість. — Я повинен був знати це. Забудьте, прошу, мою необачність. А тепер, оскільки я не смію більше наполягати… сумніваюся, чи маю на це право — хоча хтозна, може, і цей сумнів — звичка? — сказав джентльмен, так само приречено потираючи собі лоба. — Дозвольте — хоч я й чужа людина, але вам не чужа, — попросити вас про дві послуги.
— Які? — спитала вона.
— Перша: якщо ви захочете змінити своє рішення, то дозвольте мені бути вашою правою рукою. Тоді вам стане відоме й моє ім'я; тепер воно вам непотрібне та й не промовить нічого.
— У нас так небагато друзів, — усміхнулась вона, — що мені й роздумувати нічого. Це я обіцяю.
— Друге: коли-не-коли, скажімо, у понеділок, о дев'ятій рано, — знову звичка… я мабуть-таки практичний чоловік, — сказав джентльмен, виявляючи дивне бажання сперечатися з самим собою на цю тему, — дозвольте мені пройтися поблизу, щоб побачити вас — у вікні чи в дверях. Я не прошу дозволу заходити, бо в цей час вашого брата вже не буде вдома, — ані поговорити з вами. Я прошу тільки, для мого власного спокою, дати мені змогу пересвідчитись, що ви здорові, і тим нагадати, що у вас є друг — підстаркуватий, вже сивий і дедалі сивіший друг, на якого ви завжди можете покластися.
В обличчі, підведеному до нього, світилася довіра і тепло. І обіцянка теж.
— Треба розуміти, — сказав джентльмен, встаючи, — що, як і першого разу, ви не скажете Джону Турботу про мій візит, — хай не тривожиться тим, що я знаю його історію. І я радий цьому, бо це буде відходом від загальноприйнятих норм, і… знову звичка! — нетерпляче перебив він сам себе. — Так, ніби нема кращих норм, аніж загальноприйняті!
З цими словами він повернувся до дверей і, вийшовши як був, з непокритою головою, біля ганку попрощався з нею — прощався з таким глибоким пошанівком і такою щирою зацікавленістю водночас, що їх не могло виплекати і найкраще виховання, не могла не відчути істинна душа і могло породити тільки чисте і чуле серце.
Відвідини ці збудили в душі сестри багато напівзабутих почувань. Стільки часу ніхто не переступав їхнього порога, стільки часу не чула вона жодного співчутливого голосу, що бринів би у вухах, як музика, — тож постать гостя ще кілька годин потому стояла в неї перед очима, і, шиючи біля вікна, вона знову і знову чула його слова. Він торкнувся пружини, що відкрила ціле її життя; і коли його образ й губився на хвильку, то губився він в розмаїтостях того єдиного, суцільного спомину, яким і було її життя.
Роздумувала вона й працювала по черзі, — то змушуючи себе зосередитись, довший час не відривалася від голки, то, раптом упустивши на коліна шитво, мандрувала бозна-куди за неспокійними думками, — отак і незчулася, як промайнули години і день став скрадатися геть.