Я не почував за собою ніякої вини, бо не вчинив нічого лихого. Хоч я й бачився з його сестрою таємно, але винні в цьому були інші, а не я і не вона. Я кохав її всім серцем, і то було щире й чесне почуття, в якому мені не соромно признатися. Так само кохаю я її і тепер!
Карета Луїзи Пойндекстер стоїть поза краєм натовпу, проте не так далеко від підсудного, і крізь нещільно запнуті завіски дівчині чути кожне слово, що злітає з його уст. І хоч який тягар лежить у неї на серці, та коли вона чує це сміливе зізнання, обличчя її займається радістю. Адже то ніби відлуння її власних слів, сказаних раніш, і рум'янець, що нараз заливає її щоки, викликаний не соромом, а переможною гордістю.
Молода креолка навіть не намагається приховати своїх почуттів. Навпаки — здається, в цю мить вона ладна вискочити з карети, підбігти до того, кого судять за вбивство її брата, і з пристрастю, яку може породити тільки кохання, кинути гнівний виклик його найзапек-лішим напасникам. [484]
І коли невдовзі на обличчя її знов набігає тінь смутку, то вже не з ревнощів. Луїза добре пам'ятає солодкі слова, почуті нею тоді, коло ліжка безтямного хворого, а тепер вона знає, що ті слова — щира правда. їх повторено й підтверджено за ясної свідомості, у сповіді людини, що, можливо, стоїть на порозі смерті і вже не має поцейбічних причин казати неправду.
Розділ ХС РАПТОВА ПЕРЕРВА В СУДІ
Хоч як тішить Луїзу Пойндекстер те відверте освідчення, та мало хто навколо поділяє її почуття. На більшість присутніх останні слова підсудного справляють зовсім інше враження. Така-бо вже прикра властивість людської вдачі: ми відчуваємо болісну досаду, коли бачимо поруч себе чиєсь кохання, а надто кохання велике й безоглядне. Пояснити це явище неважко. Річ у тім, що закоханим немає до нас ніякого діла, і ми це знаємо. Стара, як світ, історія про самолюбство, вражене чужою байдужістю.
Навіть тим серед натовпу, кого не зворушують чари прекрасної креолки, несила погамувати в собі глухі заздрощі; а вже ті, що мають до неї певний сердечний інтерес, обурені до глибини душі цими, як вони вважають, безсоромними звіряннями.
Якщо підсудний не може навести інших доказів своєї непричетності до злочину, то краще було йому взагалі мовчати. Поки що він тільки зіграв на руку своїм недругам, збудивши неприязнь до себе і в тих людей, які досі були принаймні безсторонні.
Знову по натовпу перебігає гомін, і спільники Колха-уна підводять голови. Знову здається, що свавільна юрба схопить Моріса Джеральда й повісить, не вислухавши до кінця.
Але так тільки здається. Майор промовисто позирає на своїх добре вимуштруваних солдатів, а суддя владно вигукує:
— До порядку в суді!
Гомін ущухає, і підсудному дозволяють говорити далі. Він веде далі свою розповідь:
— Так от, коли я побачив, що то Генрі Пойндекстер, [485]
я виїхав з-за дерев і спинився. Ніч була доволі ясна, і він одразу впізнав мене. Я думав, що він знов почне дорікати мені,— та й мав підстави так думати*— отож був приємно здивований, коли він повівся зовсім інакше. З перших же слів він щиро перепросив мене за те, чого наговорив там у саду, і по-дружньому подав руку. Чи треба казати, як радо я потиснув її! Я знав, що це рука вірного друга, та й сподівався, що з часом вона стане для мене рукою брата.
То був передостанній раз, коли я потиснув йому руку живому, А незабаром потиснув і востаннє— коли ми побажали один одному на добраніч серед тієї лісової дороги. Чи міг я подумати, що ми прощаємося навіки!.. Панове присяжні! Сподіваюся, ви не наполягатимете, щоб я переказав вам ту нашу розмову, бо ми говорили про речі, які не мають ані найменшого стосунку до цієї судової справи. Ми трохи проїхали поряд, тоді стали під деревом, обмінялися сигарами й скурили їх. А потім зробили ще один обмін: щоб закріпити наше щире порозуміння, помінялися капелюхами та плащами. Цей трохи незвичайний вияв дружби запропонував я, бо такий звичай мені траплялося бачити в команчів. Я віддав Генрі своє мексиканське сомбреро та смугасте серапе, а натомість узяв його плащ і панаму.
Після цього ми попрощалися. Він поїхав, а я лишився там, де ми стояли. Сам не знаю, чому я не поїхав далі. Може, те місце стало для мене мовби заповітним: адже там відбулося примирення, якого я бажав усім серцем', хоча й не дуже сподівався. Так чи так, а мені вже не хотілось їхати серед ночі на Аламо. Отож я лишився під тим деревом; зліз з коня, припнув його поруч, а сам загорнувся в плащ і, не скидаючи капелюха, ліг на траву. Не минуло й хвилини, як я вже спав. Дуже рідко засинав я так скоро. Ще за півгодини перед тим про таке й думати було б годі. Можу пояснити це тільки почуттям полегкості, що огорнуло мене після всіх прикрощів тієї ночі.
Але спав я не дуже міцно й зовсім не довго. Десь за кілька хвилин мене збудив звук пострілу. А втім, я не був певен, що справді чув постріл. Мені тільки здавалося, що так. Зате мій кінь, мабуть, чув його краще. Коли я поглянув на нього, він стояв увесь нашорошений, наставивши вуха й сполохано хропучи, так наче стріляли в нього.
Я підхопився на ноги й прислухався. Але нічого [486] більш ке було гіути, та й кінь заспокоївся, і я розважив, що то нам обом просто причулося. Кінь міг почути ходу якогось звіра, що шастав по заростях, а мене міг збудити тріск гілки під його ногамн чи, може, один з тих таємничих — а власне, незрозумілих — звуків, що їх часто чути серед хащі. Отож я викинув це з голови, знову ліг на траву й заснув.
Цього разу я спав аж до ранку й прокинувся від вогкого холоду, що діймав мене і під плащем. Лишатися далі під деревом я не мав охоти і, відв'язавши коня, налагодився рушати. Але в мене у вухах усе відлунював той постріл, тепер навіть гучніше, ніж коли я почув його крізь сон.Шені здавалося, що він долинув з того боку, куди поїхав Генрі Пойндекстер. Може, то була гра уяви, але я підсвідомо пов'язував у думці те й те, і мене змагало бажання проїхати трохи назад і подивитися, чи не можна щось з'ясувати.
Далеко їхати не довелося. О небо, що я побачив! Переді мною був...
— Вершник без голови! — зненацька вигукує хтось скраю натовпу, і всі враз обертаються туди.
— Вершник без голови! — підхоплюють ще з півсотні голосів водночас.
Що це — дурний жарт? Здавалося б, яка неповага до суду!
Та ніхто так не думає. Усі вже побачили, що урвало перебіг судового засідання. То справді вершник без голови, у всій своїй страхітливій подобі,— він їде відкритою прерією.
— Онде він поїхав!.. Онде, онде!..
— Та ні, ні, він їде сюди! Дивіться! Просто до форту! Друге спостереження слушне. Загадковий вершник
справді їде в бік великого дуба. Але ту ж таки мить його кінь, ніби наперекір цим словам, нараз спиняється серед прерії і немовби розглядає звідти натовп. Певно, йому не подобається те, що він бачить, бо він гучно форкає, а потім пронизливо ірже.
Пильна увага, яку збудило зізнання підсудного, миттю згасає. Людям здається, що ця примарна з'ява, яка так раптово постала перед ними, ховає в собі розгадку всіх таємниць.
Більшість глядачів зриваються з місця й кидаються до своїх коней. Навіть присяжні не можуть встояти перед спокусою, і щонайменше шестеро з дванадцятьох [487] розбігаються врізнобіч, щоб і собі пристати до гонитви за вершником без голови.
Тим часом його кінь не стоїть на місці. Тільки-но вгледівши вершників, що рушили до нього, він круто повертає і з диким іржанням чимдуж мчить назад у прерію. Гурт вершників галасливо жене за ним.
Розділ ХСІ ГОНИТВА КРІЗЬ ХАЩУ
І переслідуваний, і переслідувачі мчать навпростець через прерію до смуги заростей, що починається за десять миль від форту. Та ще далеко від неї щільний гурт переслідувачів починає рідшати й скоро перетворюється на звивисту вервечку. Вершники один по одному відстають — їхні/коні не витримують виснажливої гонитви під пекучім сонцем. Лише кілька чоловіків наближаються до^ заростей, і тільки двоє в'їжджають у хащу слідом за втікачем, що не спиняючись зникає
між дерев.
Найближче до нього вершник на сірому мустангу, якого він люто підганяє хлистом, острогами й криком. За ним на чималій відстані скаче високий чолов'яга у повстяному капелюсі та вицвілій сукняній куртці. Він сидить верхи на старій худющій конячині — ніхто й не подумав би, що вона буває така жвава. Та вершник підганяє її не хлистом; не острогами й не вигуками, а в інший спосіб: час від часу він штрикає її в крижі вістрям свого мисливського ножа.
Ці двоє вершників, —шо й далі проводять гонитву,— Кассій Колхаун і Зеб Стамп.
На своєму прудконогому сірому мустангу Колхаун має видиму перевагу. До цього додається і його непохитна рішучість довести своє діло до кінця — так наче від того залежить його власне життя.
Старий мисливець так само сповнений рішучості. Замість. їхати, як завжди, поволі, звірившись на свій хист слідопита, цього разу він вочевидь постановив собі не спускати ока з переднього вершника, неначе мав на це не менш поважні причини.
Незабаром обидва зникають у хащі, і ті поодинокі вершники, які ще тягнуться слідом за ними, гублять їх з поля зору. [488]
Троє вершників женуть крізь хащу. Женуть не навпростець, а прогалинками й звіриними стежками, раз у раз круто повертаючи та обминаючи лісові перешкоди.
Вони мчать уперед крізь зарості й чагарі, безбоязно наражаючись на гострі шпичаки кактусів та колючки акацій. Тріщить, ламаючись, гілля, і сполохані цим наглим вторгненням птахи з криком летять геть.
Зграя чорних грифів, шугнувши вгору з сухої гілляки, ширяє високо над хащею. Інстинкт підказує їм, що така запекла гонитва доконче має завершитися чиєюсь смертю. І широко розплатавши темні крила, хижаки не відстають від вершників.
Передній вершник тепер має перевагу над тими двома, що скачуть позаду: він сам обирає дорогу, а їм лишається тільки гнатися за ним. І хоч він не набагато випередив своїх переслідувачів, вони вже не бачать його за деревами, так само як і один одного. Жоден з трьох вершників уже не бачить двох інших, і тільки грифам згори видно їх усіх.
Заїхавши за дерева, передній вершник дістає ще більшу перевагу. Він може собі чимдуж мчати далі, тоді як переслідувачі мусять стримувати коней, щоб не збитись із сліду. Щоправда, вони ще чують тупотіння копит та хрускіт гілля там, де він скаче, але з того мало користі, і першого переслідувача починає брати розпач.