Він підносить до рота мегафон і кричить нам:
– Stop! You stop![23] – Опусти вітрила, Кюїк-Кюїк.
Дві хвилини – і вітрило, штормовий фок та клівер спущено. Тепер ми майже зупинилися, тільки хвилі відносять нас трохи вбік. Але довго залишати так човен не можна – нас перекине. Човен, який не має власної тяги – мотора чи вітрила, – не слухається й стерна. А особливо це небезпечно, коли хвилі високі. Склавши руки рупором, я гукаю:
– Капітане, ви говорите по-французькому?
Інший офіцер бере в першого мегафон.
– Так, я розумію французьку.
– Чого вам треба від нас?
– Підняти ваш човен на борт.
– Ні, це дуже небезпечно. Я не хочу, щоб ви розбили мій човен.
– Наш військовий катер патрулює тут море, ви повинні нам підкоритися!
– Мені начхати на це, ми ні з ким не воюємо.
– Ви не з корабля, потопленого торпедою?
– Ні, ми втікачі з французької каторги.
– З якої каторги, і що означає слово "каторга"?
– В'язниця, тюрма. По-англійському – convict, hard labour.
– Ага, розумію, розумію. З Кайєнни?
– Атож, з Кайєнни.
– Куди ви пливете?
– До Британського Гондурасу.
– О ні! Ви повинні повернути на південний захід і плисти до Джорджтауна. Ми вам наказуємо.
– Гаразд.
Я даю знак Кюїк-Кюїку напнути вітрило, і ми пливемо в той бік, куди нам наказав офіцер.
Коли це чуємо позаду гул мотора. То з катера спустили шлюпку, і вона швидко наближається до нас. На носі з рушницею через плече стоїть матрос. Шлюпка випереджає наш човен з правого борту, не зупиняючись і не вимагаючи цього від нас. На ходу в човен стрибає озброєний матрос. А шлюпка повертається до катера.
– Добридень, – каже матрос.
Він сідає поруч зі мною, кладе руку на стерно й повертає човен трохи південніше. Я випускаю з рук стерно і спостерігаю, як він править човном. У нього виходить це дуже добре. Проте я не встаю. Всяке може статися.
– Хочете сигарет?
Матрос дістає три коробки англійських сигарет і дає по коробці кожному з нас.
– Слово честі, – каже Кюїк-Кюїк, – йому дали ці сигарети, коли він сідав у шлюпку. Бо навряд чи він носить при собі по три коробки!
Я сміюся, потім знову переводжу погляд на англійця" який править човном краще від мене. І водночас розмірковую. Цього разу втеча увінчалася успіхом. Я вільний! Вільний! До горла мені підкочується гарячий клубок, і навіть здається, що очі наливаються слізьми. Так, тепер я по-справжньому вільний. Адже відколи почалася війна, жодна країна не видає втікачів.
Поки війна скінчиться, я встигну бездоганною, зразковою поведінкою заслужити в людей і властей пошану й довіру до себе. В будь-якій країні, де мені доведеться жити. Погано тільки, що через війну я, мабуть, не зможу вибрати країну, в якій хотів би поселитися. Та дарма, хоч би де я жив, постараюсь за короткий час здобути пошану й довіру в людей, мій спосіб життя має бути бездоганним. Навіть більше, взірцевим.
Відчуття впевненості, що я нарешті вирвався зі "шляху занепаду", таке велике, що я більше ні про що інше не думаю. Нарешті ти, Метелику, виграв! Наприкінці дев'ятого року каторги ти переміг остаточно. Дякую тобі, Господи милосердний, може, ти міг би це зробити раніше, але твої шляхи незбагненні, я не нарікаю на тебе, бо завдяки твоїй допомозі я ще молодий, здоровий і вільний.
Я згадую про всі дев'ять років, проведених на каторзі, і про ті два, які просидів до суду у в'язниці, – разом одинадцять років, – і стежу за рукою матроса, що раптом каже:
– Земля.
О четвертій годині дня ми, проминувши маяк, входимо у величезну річку Демерара. Знову з'являється шлюпка, матрос передає мені стерно, а сам іде на ніс човна й ловить кинуту йому линву, яку прив'язує до передньої лавки. Потім опускає вітрило, і шлюпка тягне нас кілометрів двадцять угору по цій жовтій річці, а слідом за нами, за якихось метрів двісті, пливе катер. За коліном річки виростає велике місто.
– Джорджтаун! – кричить англієць.
І справді, шлюпка повільно підтягує нас до столиці Британської Гвіани. В порту багато суховантажних суден, сторожових катерів і військових кораблів. На березі річки стоять на баштах гармати. Тут цілий арсенал – і на воді, й на суходолі.
Воєнний час. Уже понад два роки триває війна, але досі я цього не відчував. Джорджтаун, столиця Британської Гвіани, головний порт на Демерарі, теж готовий воювати. Це озброєне місто викликає в мене почуття подиву. Відразу після нас до військового причалу швартується і торпедний катер, що весь час плив за нами. Кюїк-Кюїк з поросям, Хюе з клунком і я з порожніми руками сходимо на пірс. На цій пристані, відведеній для військового флоту, не видно жодної цивільної людини. Тільки моряки й солдати. Підходить офіцер, якого я впізнаю. Це той, що розмовляв зі мною по-французькому з катера. Він ввічливо подає мені руку й питає:
– Ви не хворі?
– Ні, капітане.
– Чудово. Проте вам доведеться пройти до санчастини. Вам зроблять там кілька уколів. Вашим супутникам теж.
Зошит дванадцятий
ДЖОРДЖТАУН
Перші дні в столиці
Нам роблять кілька різних уколів і переводять пополудні до поліції – величезного комісаріату, в двері якого входять і виходять сотні поліцейських. Нас одразу ж приймає в своєму кабінеті начальник поліції цього великого портового міста. Обабіч нього сидять англійські офіцери в бездоганних мундирах кольору хакі й білих гетрах. Полковник киває нам головою, запрошуючи сідати навпроти нього, й чистісінькою французькою каже:
– Звідки ви пливли, коли вас помітили в морі?
– З каторги у Французькій Гвіані.
– А точніше.
– Я з острова Дьябль. А вони – з табору політичних в'язнів Ініні, це неподалік від річки Куру.
– Який ви мали вирок?
– Довічне ув'язнення.
– А індокитайці?
– Теж.
– Хто ви за професією?
– Електрик.
– А вони?
– Куховари.
– Ви за кого – за де Голля чи за Петена?
– Ми нічого не знаємо. Ми в'язні і хочемо чесно жити на волі.
– Ми поселимо вас у камеру, але вона буде і вдень і вночі відчинена. А коли перевіримо ваші слова, випустимо вас. Якщо ви сказали правду, вам нема чого боятися. Зрозумійте нас, іде війна, і ми мусимо бути обережніші, ніж звичайно.
Одне слово, через тиждень ми опиняємось на волі. За цей час ми придбали пристойний одяг. Двоє моїх індокитайців і я – гарно вдягнені, з посвідками в кишені – вже стоїмо о дев'ятій ранку на вулиці.
Місто має двісті п'ятдесят тисяч населення і збудоване в англійському стилі: перші поверхи бетонні, решта – дерев'яні. На проспектах і вулицях повно людей: білих, чорних, шоколадного кольору, індійців, англійських та американських моряків. Опинившись у цій строкатій юрмі, ми аж п'яніємо. Нас переповнює така велика радість, що це, мабуть, видно по наших обличчях, навіть по обличчях індокитайців, бо багато людей дивляться на нас і всміхаються нам.
– Куди підемо? – питає Кюїк-Кюїк.
– Я маю одну адресу. Поліцейський негр сказав мені, що в Пенітенс-Ріверсі живуть двоє французів.
Розпитавши перехожих, ми довідуємося, що в цьому кварталі живуть самі індійці. Підходжу до поліцейського в білому мундирі й показую йому адресу. Перше ніж відповісти, поліцейський вимагає у нас посвідки. Я гордо показую свою.
– Дуже добре, дякую.
Перемовившись із вагоноводом, він садовить нас у трамвай. Ми їдемо від центру міста, й через двадцять хвилин вагоновод нас висаджує. Це має бути десь тут. Розпитуємо в людей. Один молодик киває нам головою, запрошуючи йти за ним. Підходимо до низенького будиночка. Цієї миті з нього виходять троє людей і широко розводять руками.
– Звідки ти взявся тут, Метелику?
– Важко повірити! – каже найстарший серед них і зовсім сивий. – Заходь. Я тут живу. А ці індокитайці з тобою?
– Так.
– Заходьте, ласкаво просимо.
Цього старого каторжанина звуть Огюст Гітту, він марселець. 1933 року його везли на каторгу разом зі мною на "Мартіньєрі". Гітту розповідає, що втік з каторги три роки тому. Двоє інших – Малий Луї з Арля й тулонець Жюло. Вони втекли після того, як відсиділи своє, бо їх примусили залишитися у Французькій Гвіані ще на стільки ж років, на скільки вони були засуджені (цей другий термін називають "дублем").
У будиночку дві кімнати, кухня й майстерня. Ці троє виготовляють взуття з натурального каучуку, який збирають у джунглях. Каучук, розпарений в окропі, легко піддається обробці, але має один недолік: взуття з нього у спеку розм'якає, бо невулканізоване.
Тепло поговоривши з нами, Гітту без вагань відводить для нас одну кімнату. Але як бути з поросям Кюїк-Кюїка? Однак індокитаєць запевняє, що воно проситиметься надвір і не загидить будиночка.
– Гаразд, побачимо, а поки що хай воно буде з тобою.
Із старих солдатських коців ми постелили тимчасову постіль на долівці.
Усі ми шестеро сидимо навпроти відчинених дверей і куримо сигарети, а я розповідаю Гітту про свої пригоди за дев'ять років. Його двоє друзів уважно слухають і знову переживають разом зі мною ці пригоди, бо вони все це теж спізнали на власній шкурі. Двоє з них були-знайомі з Сільвеном і щиросердно оплакують його жахливу смерть. По вулиці ходять сюди-туди люди всіх рас. Чає від часу дехто з них заходить до будиночка й купує черевики або віник: Гітту та його друзі, щоб заробити собі на життя, роблять і віники. Я дізнаюсь від цих людей, що до Джорджтауна втекло десятків три каторжан та засланців. Вони" зустрічаються вечорами в одному барі у центрі міста, де п'ють ром і пивсь. Всі заробляють собі на прожиток, каже Жюло, і більшість із них поводяться добре.
Коли ми сидимо в затінку перед будиночком, повз нас проходить індокитаєць. Кюїк-Кюїк гукає його. Не сказавши нам ні слова, він біжить за земляком, а слідом, за ним" кидається й однорукий. Мабуть, вони далеко не підуть, адже за ними поплелося й порося. Через дві години Кюїк-Кюїк повертається з візком, у який запряжений віслюк. Кюїк-Кюїк щось каже по-своєму віслюкові й гордо зупиняється перед будиночком. На візку-троє складаних залізних ліжок, три матраци, три валізи й три подушки. У валізі, яку Кюїк-Кюїк дає мені, повно сорочок, кальсон, майок, краваток і дві пари черевиків.
– Де ти це взяв, Кюїк-Кюїк?
– Земляки дали… Завтра провідаємо їх. Підеш із нами?
– Звичайно.
Ми гадали, що Кюїк-Кюїк відведе віслюка з візком назад господарям.