Щождо моїх будівельних лісів та замків, я не боюся ніяких пилок ані заступів найхристияннішого королівства.
— Тихо! — сказав суддя і почав читати далі:
— "Окрім того, названий Коконна..."
— Як! — перебив Коконна. — Мені зроблять ще щось після того, як зрубають голову? О, це здається мені вже занадто суворим.
— Ні, пане, — відповів суддя, — до того...
І знову почав читати:
— "Крім того, названий Коконна перед виконанням вироку взятий буде на надзвичайний допит десятьма клинами".
Коконна скочив, опалюючи суддю блискавичним поглядом.
— Навіщо? — скрикнув він, не знаходячи, крім цієї наївності, інших слів, щоб висловити всі ті думки, що вихром закрутились в його голові.
Справді, ці тортури означали цілковитий крах усіх надій Коконна. Його переведуть до каплиці тільки після тортур, а від тортур часто вмирали, і вмирали тим певніше, чим мужніший та дужчий був той, кого піддавали тортурам, бо на признання дивились, як на підлоту, а поки катований не признавався, катування не припинялось, і не тільки не припинялось, а ще й збільшувалось.
— "Щоб примусити його виказати своїх спільників і подробиці змови".
— Чорт візьми! — скрикнув Коконна. — От що називаю я ганьбою, більше, ніж ганьбою, — підлотою!
Звиклий до обурення своїх жертв, яке від мук перетворювалося в сльози, суддя безстрасно зробив знак. Коконна вхопили за ноги й за плечі, звалили, перенесли, поклали й прив'язали до лави допитів раніш, ніж він устиг побачити, хто зробив над ним це насильство.
— Мерзотники! — горлав Коконна, стрясаючи в пароксизмі люті лаву й козли так, що навіть самі кати відступили. — Мерзотники! Мучте, терзайте, рвіть на шматки, ви не довідаєтесь нічого! А, ви гадаєте, що шматок дерева або заліза примусить говорити дворянина з моїм ім'ям! Ну, ну, я не боюсь вас!
— Приготуйтесь писати, писарю, — сказав суддя.
— Так, приготуйся! — горлав Коконна. — І якщо ти запишеш усе, що я скажу вам, ганебні кати, ти матимеш роботу. Пиши, пиши.
— Хочете ви зробити признання? — спитав суддя тим самим спокійним голосом.
— Ані слова. Ідіть к чорту!
— Подумайте, пане, поки готуватимуться. Ну, метр, приладнайте черевики панові.
При цих словах чоловік, що досі стояв нерухомо з вірьовками в руках, відійшов від колони й повільними кроками наблизився до Коконна, який повернувся в його бік, щоб зробити йому гримасу.
Це був метр Кабош, кат Паризької судової округи.
Болісне здивування постало на обличчі Коконна, який, переставши кричати й обурюватись, завмер нерухомий, не маючи сили відірвати очей від обличчя забутого друга, що з'явилось перед ним в таку хвилину.
Кабош, не ворухнувши жодним мускулом в обличчі і нічим не виявивши, що бачив Коконна десь в іншому місці, крім цієї кобили, засунув йому дві дошки між ногами, дві інших приладнав з зовнішнього боку ніг і обкрутив усе це вірьовкою, що була у нього в руці.
Це був прилад, що називався чобітьми.
При звичайному допиті заганяли шість клинів між дошками, і дошки, розсуваючись, розчавлювали мускули.
При допиті надзвичайному заганяли десять клинів, і тоді дошки не тільки розчавлювали мускули, а й ламали кістки.
Скінчивши свої готування, Кабош застромив кінець клина між дошками, потім, ставши з дерев'яним молотом в руці на одно коліно, подивився на суддю.
— Хочете ви говорити? — спитав той.
— Ні, — рішуче відповів Коконна, хоч і відчув, що піт покотився в нього по лобу і волосся стало диба на голові.
— Коли так, то починайте, — сказав суддя, — перший клин.
Кабош підняв у руці важкий дерев'яний молот і ударив по клину, що відповів глухим звуком.
Кобила затряслася.
Але Коконна навіть не крикнув від першого клина, який звичайно примушував стогнати найупертіших.
Навіть більше: єдиним виразом, що постав на обличчі його, було невимовне здивування. Він застиглим поглядом подивився на Кабоша, а той, піднявши вгору руку, повернувшись до судді, наготувався знов ударити.
— Який ви мали намір, ховаючись у лісі? — спитав суддя.
— Посидіти в холодку, — відповів Коконна.
— Бийте, — сказав суддя. Кабош ударив удруге, і цей удар розлігся, як і перший.
Але, як і при першому ударі, Коконна не поморщився і дивився на ката з тим самим виразом.
Суддя насупив брови.
— От завзятий християнин, — пробурчав він, — чи клин до кінця загнався, метр?
Кабош нахилився, ніби щоб подивитись, але, нахиляючись, тихенько шепнув Коконна:
— Та кричіть бо, нещасний!
Потім, підводячись, сказав:
— До кінця, пане.
— Другий клин, — холодно відповів суддя.
Чотири слова, сказаних Кабошем, пояснили Коконна все.
Достойний кат зробив своєму другові найбільшу послугу, яку міг зробити кат дворянинові.
Він звільняв його не тільки від мук, а й від ганьби признання, заганяючи йому між ноги замість дубових клинів клиння з еластичної шкіри, в яких тільки верхня частина була з дерева. Більш того, він залишав йому сили зійти на ешафот.
— Ага, любий Кабош, — прошепотів Коконна, — не турбуйся, я кричатиму, коли ти вимагаєш, і якщо ти будеш незадоволений, то це вже даремне.
Тим часом Кабош пристроїв між дошками кінець ще товщого клина, ніж перший.
— Бийте, — сказав суддя.
При цих словах Кабош ударив так, ніби хотів одним ударом розвалити Венсенську вежу.
— Ай! Ай! Ой! Ой! — закричав Коконна на всі лади. — Тисяча громів, ви розчавите мені кістки, обережніше!
— А, — сказав суддя, усміхаючись, — другий клин робить своє діло. А мене вже дивувало.
Коконна зітхнув, як ковальський міх.
— Що робили ви в лісі? — спитав знову суддя.
— Е, чорт візьми, я вам уже сказав — спочивав у холодку.
— Бийте, — сказав суддя.
— Признавайтесь, — шепнув йому Кабош на вухо.
— В чому?
— В чому хочете, тільки признавайтесь.
І ударив удруге не менш завзято, як і вперше.
Коконна ніби аж задушився від крику.
— Ой-яй-яй! — кричав він. — Що хочете ви знати, пане? З чийого наказу був я в лісі?
— Так, пане.
— З наказу пана д'Алансона.
— Запишіть, — сказав суддя.
— Якщо я зробив злочин, розставляючи пастку королю Наварському, — провадив Коконна, — я був тільки знаряддям, пане, і робив, що наказував мені мій пан.
Писар узявся писати.
— А, ти виказав мене, гидка личино, — бурчав катований, — стривай же, стривай.
І він розказав, як Франсуа відвідував короля Наварського, як зустрічалися де Муї з д'Алансоном, історію червоного плаща, і все це ревучи та стогнучи і час від часу дістаючи нові удари молотом.
Нарешті, він дав стільки певних, правдивих, незаперечних зізнань проти пана герцога д'Алансона, які, здавалось, вирвані були в нього тільки жорстоким болем, так натурально корчився, ревів, кричав на всі лади, що сам суддя злякався записувати такі компрометовні для королівського сина подробиці.
— Отак, час добрий! — казав сам собі Кабош. — От дворянин, якому не треба говорити про діло двічі і який завдасть роботи писареві. Господи Ісусе! Що ж то було б, коли б клиння були не шкіряні, а дерев'яні!
Зате Коконна увільнили від останнього клина, та й без того він дістав уже дев'ять, і їх було досить, щоб перетворити його ноги в кашу.
Суддя підкреслив Коконна, що зробив йому цю полегкість, зважаючи на його відвертість, і пішов.
Катований залишився сам з Кабошем.
— Ну, — спитав його Кабош, — як ся маємо, мій дворянине?
— Ах, друже, любий друже, дорогий Кабош! — сказав Коконна. — Будь певен, що я не забуду все життя того, що ти зробив для мене щойно.
— Чума візьми! Ваша правда, пане, бо коли б дізналися про те, що я зробив для вас, я сам зайняв би ваше місце на кобилі, а вже мене не помилували б, як я вас помилував.
— Але як прийшла тобі в голову ця вигадка?..
— От, — сказав Кабош, завиваючи ноги Коконна, в закривавлені ганчірки, — я знав, що ви арештовані, знав, що відбулась ваша справа, знав, що королева Катерина бажає вашої смерті, здогадався, що вас допитуватимуть на тортурах і вжив своїх заходів.
— Ризикуючи тим, що могло б з цього вийти?
— Пане, — відповів Кабош, — ви єдиний дворянин, що подав мені руку, і хоч я кат, — а, може, саме через те, що кат, — я маю і пам'ять і серце. Побачите завтра, як чисто я зроблю своє діло.
— Завтра? — сказав Коконна.
— Атож, завтра.
— Яке діло?
Кабош подивився на Коконна з подивом.
— Як яке діло? Ви забули вирок?
— Ах, так, правда, вирок, — сказав Коконна, — я про нього забув.
Справді ж Коконна не забув, а зовсім не думав про нього.
Він думав тільки про каплицю, про сховані під священним покровом ножі, про Генрієтту і королеву, про двері в ризниці і про двох коней, що дожидалися на узліссі, думав про волю, про біг на чистому повітрі, про безпеку за межами Франції.
— Тепер, — сказав Кабош, — справа в тому, щоб уміло перенести вас з кобили на ноші. Не забувайте, що для всіх, навіть для моїх помічників, ноги у вас розчавлені, і при кожному русі ви повинні кричати.
— Ай! — скрикнув Коконна, ще тільки побачивши, що двоє помічників Кабоша підходять з ношами.
— Ну, ну! Трохи мужності, — сказав Кабош, — коли ви вже тепер кричите, то що буде зараз?
— Любий Кабош, — сказав Коконна, — благаю вас, не давайте торкатись до мене вашим шановним помічникам, у них, може, не така легка рука, як у вас.
— Поставте ноші коло кобили, — сказав метр Кабош.
Вони поставили. Метр Кабош узяв Коконна на руки, як дитину, і переніс на ноші, та хоч як обережно зробив це, але Коконна дико кричав.
З'явився воротар з ліхтарем.
— До каплиці, — сказав він.
І носії з ношами рушили після того, як Коконна вдруге стиснув руку Кабошу.
Перше стискання її надто багато дало п'ємонтцеві, щоб він уважав за невідповідне зробити це вдруге.
XXVIII. Каплиця
Сумний кортеж в глибокому мовчанні перейшов два звідні мости вежі і великий замковий двір, що вів до каплиці, на вікнах якої світло освітлювало мертвотно бліді обличчя апостолів у червоних вбраннях.
Коконна жадібно вдихував нічне повітря, хоч воно й вогке було від дощу. Він вдивлявся в глибоку темряву і радів, що всі обставини були сприятливі для втечі його і його товариша.
Він мусив напружити всю свою волю, весь свій розум, усе своє самовладання, щоб не скочити з ношів, коли його принесли в каплицю, де він побачив на підвищенні для хору, за три кроки від вівтаря, якусь нерухому масу в білому плащі.