Скажіть молодій дамі, щоб вона обережно повідомила її своїй пані і щоб обидві вони більше про мене не згадували, — на це зверніть особливу увагу, — хоча я думатиму про них кожного разу, як ніч впаде ураганом і море котитиме гори, — пошукайте це в доктора Уотса, а знайдете — відзначте це місце.
Відклавши до більш слушної пори розгляд пропозиції містера Тутса щодо приятелювання, капітан з тим його і відпустив. Цього дня настрій капітанів настільки, правду кажучи, підупав, що він вирішив не вживати ніяких заходів проти несподіваної появи місіс Мак-Стінджер і оддався напризволяще долі. Ввечері, проте, трохи повеселівши, він багато розповідав про Уолтера Робові-Точильнику, принагідно згадуючи добрим словом пильність та відданість останнього. Роб не червонів од щирих капітанових похвал, — просто слухав, не зводячи з нього очей, удавав співчуття, шмигаючи носом, і, прикидаючись доброчесним, з неабиякою підступністю, як справжній молодий шпигун, запам'ятовував кожне його слово.
Коли Роб пішов спати, капітан підрізав гніт у свічці, начепив окуляри — він визнав за потрібне носити окуляри, відколи приступив до торгівлі інструментами, дарма що мав очі, як у шуліки, — і розгорнув молитовник на розділі "Панахида". Тихенько прочитуючи молитви й час од часу опиняючись, аби витерти сльози, простодушний, вірний капітан хоронив тіло Уолтерове в морських глибинах.
Розділ тридцять третій
КОНТРАСТИ
Звернімо тепер наші очі на два будинки, що стоять не поруч, а дуже далеко один від одного, хоч містяться обидва у легкодоступних межах великого міста Лондона.
Перший знаходиться в зеленій, лісистій місцевості біля Норвуда. Він не палац і не пнеться ним бути, але він чудово розташований і зі смаком опоряджений. Моріжок на плавному, рівному схилі, квітник, купки дерев, серед яких не бракує чепурних ясенів та верб, теплиця, проста веранда з пахучими стелюхами, що в'ються круг колон, архітектурна простота самого дому і, може, й замалі, як на нього, але добре розплановані надвірні будівлі — все це свідчить про елегантний комфорт усередині, гідний, можливо, й палацу. Припущення це небезпідставне, бо й справді в будинку панують розкіш і витончений смак. Пишні, надзвичайно влучно підібрані кольори вбирають очі скрізь — на меблях, що розмірами та формою напрочуд добре пасують до невеликих кімнат, і на шпалерах, і на килимах, то тут, то там підфарбовуючи й пом'якшуючи світло, що ллється крізь вікна і незвичні, засклені двері. На стінах висить кілька добірних картин та гравюр, химерної форми ніші та алькови заставлені книжками, а по столах, там і тут, порозкидувано різні ігри — фантастичні шахи, кості, карти, більярди.
А втім, в цій пишноті, серед усіх цих вигод, чується щось недобре. Чи не тому це, що килими та подушки занадто м'які, і той, хто ходить чи відпочиває на них, робить це немов крадькома? Чи не тому це, що картини й гравюри не увічнюють великих ідей чи подій, не відображають природи в поетичності пейзажу, палаців чи хатин, а показують саме лиш буяння форм та барв — і нічого більше? Чи не тому це, що назви книжок у золочених палітурках здебільшого свідчать про їхню спорідненість із тими картинами і гравюрами? Чи не тому це, що де-не-де з-під цієї довершеної краси визирає показна скромність якоїсь незначущої і дешевої дрібнички, така ж фальшива, як і обличчя на он тому, надто вже достовірному портреті, як і оригінал його, що зараз сидить під ним і снідає? А може, тому, що оригінал і власник усього довкола з кожним подихом своїм випромінює якусь часточку свого "я", що накладає на всі ці речі відбиток його особистості?
То містер Турбот-управитель сидить і снідає. Яскрава папуга в лискучій клітці на столі дзьобає грати, дереться по ній, повиснувши вниз головою, аж клітка трясеться, і пронизливо кричить. Та містер Турбот не звертає уваги на птаха, а, замислено всміхаючись, дивиться на картину, що висить навпроти.
— Надзвичайна, випадкова схожість, — каже він.
Може, це — Юнона, може — дружина Потіфара, може — якась гордовита німфа — все залежить од того, як охрестив її продавець, згідно з потребами ринку. Це — постать жінки, надзвичайно вродливої, що, відвертаючись від глядача, згорда дивиться на нього.
Схожа вона на Едіт.
Махнувши рукою у напрямі картини — що це, погроза? — ні, але щось подібне; жест переможця? — ні, але схоже на те; глузливе привітання? — ні, але й не без цього, — він далі береться до сніданку й окликає знервованого у своїй в'язниці птаха, який перестрибує на висяче позолочене кільце, схоже на величезну обручку, і, на втіху господарю, починає вигойдуватись у нім.
Другий будинок стоїть по інший бік Лондона, неподалік людного колись північного шляху, де тепер тихо і майже порожньо, хіба що пройде який подорожній. Це маленький, убогий будиночок, так-сяк умебльований, але дуже охайний, а простенькі квіти круг ганку й на смужці городу свідчать, що його пробували навіть прикрасити. Околицю, де він стоїть, сільською не назвеш, та й міською теж. Це не місто й не село. Місто переступило через нього своїми велетенськими чоботами й опустило свою муровану п'яту далеко звідсіля, але тут, між чоботами велетня — перехідна земля, і саме тут, серед кількох високих димарів, що димлять день і ніч, серед цегелень та лугів, де вирізують дерен, де валяться паркани і буяє запилюжена кропива, де все ще можна побачити рештки живоплоту і птахолова, який коли-не-коли заглядає сюди, хоч щоразу клянеться, що більше не прийде, — саме тут і стоїть цей другий будинок.
Та, що мешкає в другому, покинула колись перший з любові до брата-ізгоя. Покинувши той, перший, вона забрала з собою його доброго генія, а з грудей його власника — єдине святе почуття; та хоч господар будинку не любить її, коли вона незаслужено, як він вважає, його відцуралася, хоч сам, у відповідь, зрікся її цілковито, все ж остаточно забути про неї навіть він не може. А доказом цьому — квітник, насаджений нею, куди він не ступає й ногою, але в якому, незважаючи на інші коштовні нововведення, і досі все так, ніби вона була тут ще вчора.
Гаррієт Турбот змінилася відтоді, і вроду її притьмила тінь, глибша за ту, яку може — дарма що такий могутній — самочинно накласти час, — тінь журби та щоденного змагання зі злиднями. Та все одно це врода — спокійна, м'яка й непоказна, врода, яку треба вміти побачити, бо вона не виставляє себе, а якби виставляла, то ніякої вроди вже б не було.
Так. Ця тендітна, маленька страдниця в простому, але охайному вбранні показна хіба що тими буденними, домашніми чеснотами, що мають так мало спільного з загальнопоширеним уявленням про героїзм та велич (опріч тих випадків, коли і їхній промінчик докладеться до сяйва великих світу сього — тоді промінчик стає сузір'ям, відразу пізнаваним на небі), — ця тендітна, маленька страдниця, що сперлась на плече молодого ще, але вже сивого, виснаженого чоловіка, доводиться йому сестрою, що єдина в цілому світі підійшла була до нього в хвилину його ганьби, подала йому руку і спокійно та рішуче повела його, повна надії, вибоїстою дорогою його життя.
— Ще рано, Джоне, — сказала вона. — Чого це ти йдеш так рано?
— Тільки трохи раніше, ніж звичайно, Гаррієт. Коли встигатиму, хочу… просто так… пройтися повз той будинок, де ми з ним прощалися.
— Жаль, що я його ніколи не бачила, не знала раніше, Джоне.
— Та воно й краще, коли подумаєш про його долю.
— А втім, я так само жалкувала б, навіть коли б його знала. Хіба твій жаль — не мій? Тільки тоді, говорячи про нього, ти, мабуть, відчував би більше співучасті з мого боку, ніж, можливо, відчуваєш зараз?
— Сестричко моя люба! Та хіба є такі радощі чи горе, в яких я не був би певен співучасті твоєї?
— Вірю, Джоне, бо й справді таких нема.
— Про яку ще більшу співучасть і близькість можна говорити, Гаррієт? — сказав її брат. — У мене таке враження, що ти знала його і відчувала все те, що й я.
Вона зняла руку з його плеча, обійняла його за шию й непевно промовила:
— Та ні, не зовсім.
— Ай правда, — погодився він. — Ти, я знаю, гадаєш, що ніякої шкоди не було б, якби я захотів пізнатися з ним ближче.
— Гадаю! Я певна цього.
— Небо знає, як я цього хотів, — сумно похитав він головою, — але не мав права знеславити його таким знайомством. І чи згідна ти з цим, чи ні, дорогенька…
— Не згідна, — тихо сказала вона.
— …все одно це правда, Гаррієт, і тепер, коли думаю про нього, мені стає легше на серці від того, від чого колись було так важко. — Він урвав журну розмову і посміхнувся до неї, кажучи: "До побачення!"
— До побачення, любий Джоне. Ввечері, як вертатимеш, зустріну тебе там само і в той же час, що й завжди. До побачення!
Любляче обличчя, зведене для поцілунку, було його домом, його життям, його світом і водночас — його карою й горем, бо у хмарці, яка його повивала, — щоправда, прозорій і тихій, як світлі хмарки навзаході, — в її повсякчасній відданості, добровільній відмові від власних вигод, радощів та сподівань він бачив гіркі плоди давнього свого злочину, завжди стиглі і свіжі.
Вона стояла на порозі, зчепивши долоні, й дивилася, як він простує через захаращений, нерівний клапоть землі навпроти їхнього будинку, що колись, не так давно, був іще мальовничим лугом, а тепер перетворився на справжнісінький пустир, порослий без ладу злиденними хатками, що пнулися з того сміття, немов насіяні невмілою рукою. Він двічі чи тричі озирався, і щоразу її миле обличчя наче світлом осявало йому серце, та коли він дивився собі під ноги, в очах її поставали сльози.
Та недовго стояла вона отак, замислена і бездіяльна. Чекали її хатні справи та буденні обов'язки, — бо такі-от звичайні, негероїчні душі завжди мають повні руки роботи, — тож невдовзі Гаррієт вже поралася по господарству. Впорядкувавши та причепуривши все в будинку, вона заклопотано перерахувала свої скромні грошові запаси й пішла купувати найпотрібніші продукти, обмірковуючи дорогою, як би їй заощадити хоч трохи грошей. Отаке-то злиденне життя в тих звичайних земних істот, котрі не те що не є героями в очах своїх слуг та служниць, а й не мають ні слуг, ні служниць, аби бути в їхніх очах героями!
За її відсутності, коли в домі нікого не було, до садиби, — не з того боку, куди пішов брат, — наблизився немолодий уже, але ставний джентльмен зі здоровою, рожевою шкірою та веселим, добродушним обличчям.