Натовп не тільки змовкає, а й ураз сумирнішає, добре збагнувши мету цього застережного заходу, вчасно вжитого завбачливим комендантом форту. Стає зрозуміло, що про суд Лінча тепер годі й думати. Закон знову вступає у свої права.
Ніхто й слова не каже, коли суддя Робертс поновлює судове засідання, яке так грубо урвали.
— Громадяни! — гукає він, докірливо дивлячись на натовп.— Суд має йти законним чином. А закон один і для Техасу, і для всіх інших штатів, ви й самі повинні це розуміти. То невже ж ви повісите людину, не давши їй сказати слова на своє виправдання? Це було б і незаконне, і несправедливе діяння — просто вбивство!
— А хіба він сам не вбивця? — заперечує один з горлорізів, що купчаться біля Колхауна.— От хай і [479] дістане по заслузі за те, що вчинив з молодим Пойндекстером.
— Це ще не доведено. Ви не чули всіх свідчень. Заждіть, поки суд допитає свідків другої сторони. Оповіснику! — звертається суддя до судового чиновника.— Викликайте свідків оборони.
Оповісник викликає Феліма О'Нійла.
Розповідь колишнього помічника стайничого, плутана, повна недоладностей, а багато в чому й просто неправдоподібна, навряд чи схиляє присяжних на користь його господаря. Адвокат із Сан-Антоніо квапиться скоротити його допит, покладаючи більше сподівань на іншого свідка.
Його викликають одразу ж по тому.
— Зебулон Стамп!
Ще не встигає змовкнути голос оповісника, як з натовпу виступає високий дужий чоловік, і всі впізнають Зеба Стампа, найпершого мисливця в околиці. За три-чотири сягнисті кроки він підходить до місця, призначеного для свідків. Йому, як належить, дають Біблію, велять проказати всі відомі слова присяги, а тоді цоцілувати ту святу книгу.
Виконуючи цей ритуал, Зеб так гучно цмокає губами, що його чути навіть тим, хто стоїть із самого краю натовпу. Незважаючи на урочистість сцени, з натовпу долинає хихотіння, але його суворо уриває суддя,— а може, почасти й сам Зеб, чий пильний погляд перебігає по обличчях глядачів, ніби шукаючи на котромусь насмішкуватого виразу. Всі знають, що старий мисливець не з тих, хто дозволяє кепкувати з себе, і під його пронизливим оком натовп ураз поважніє чи принаймні прибирає поважного вигляду.
Після кількох попередніх запитань Зебові пропонують висловити свою думку з приводу загадкових обставин, що збурили всю округу.
Глядачі наставляють вуха і напружено чекають. Усім здається, що Зеб Стамп має знати розгадку страшної таємниці.
— Гаразд, пане суддя,— каже він, дивлячись просто у вічі тому охоронцеві закону з сигарою в зубах.— Я охоче скажу все, що знаю про це діло, та якби ви й присяжні були не проти, то краще б нехай спершу розповів свою історію хлопчина. А тоді б уже й я дещо пояснив і, може, підтвердив би його слова. [480]
— Про якого хлопчину ви говорите? — запитує суддя.
— Та певно, що про мустангера, про кого ж би ще. Про того, кого тут звинувачують в убивстві молодого Пойндекстера.
— Так буде не зовсім за правилами,— каже суддя.— Але, зрештою, головне для нас — з'ясувати правду. Щодо мене, то я не надаю особливого значення усталеним традиціям, і, якщо присяжні не заперечуватимуть, хай буде по-вашому.
Дванадцятеро присяжних, від імені яких говорить їхній старшина, пристають на цю думку. Жителі прикордонних околиць Техасу не схильні чіплятися за формальності, отож Зебове прохання задовольнено.
Розділ LXXXIX ЗІЗНАННЯ ОБВИНУВАЧЕНОГО
Порадившись із своїми оборонцями, обвинувачений готовий скористатися з наданої йому можливості. За знаком судді він виступає наперед; шерифова варта супроводить його на відстані двох кроків.
Мабуть, зайве казати, що навколо западає цілковита тиша. Навіть цвіркуни, які доти цвіркотіли серед листя дуба, змовкають, неначе налякані тією врочистою тишею внизу. Всі очі звернені на підсудного, всі вуха жадібно чекають перших слів його зізнання.
— Пане суддя, панове присяжні! — починає він.— Ви великодушно дали мені нагоду сказати слово на свій захист, і, з вдячністю приймаючи її, я обіцяю не затримати довго вашої уваги. Передусім я маю сказати, що хоч якими дивними й навіть незбагненними можуть здаватися вам багато згаданих на цьому суді обставин, проте моя розповідь буде досить проста і пояснить декотрі з них. Не всі свідчення, що їх ви тут— чули, правдиві. Частина з них облудні, як облудні й самі уста, які їх давали.— Мустангер кидає погляд на Кас-сія Колхауна, і той аж зіщулюється, немов під дулом шестизарядного револьвера.— Я справді зустрівся тоді з міс Пойндекстер, як тут уже говорилося. Ця благородна жінка своїм великодушним зізнанням звільнила мене від потреби приховувати деякі факти, що я змушений був би робити. Отож прошу вас вірити всьому, що [481] я казатиму. Правда й що наша зустріч була таємною і що її урвав той, хто не може розповісти тут, що сталося далі. І те, що ми посварилися, також правда, чи краще сказати — що він розгнівався на мене, бо ті прикрі слова були сказані ним. Але неправда, що ми сварилися й потім, і свідок, який присягнувся в цьому, не наважився б такого твердити, коли б знав, що я можу дати йому відсіч, якої він заслуговує.— Він знову знаходить очима Колхауна, що й далі ховається за спинами глядачів.— Навпаки, коли ми з Генрі Пойндекстером зустрілися після того, він перепросив мене, а я завжди почував до нього щиру приязнь, навіть більше — сердечну прихильність. Та й хіба можна було його не любити? А щодо тих кількох різких слів — то навряд чи треба казати, що я пробачив їх і був тільки радий з нашого примирення...
— Отже, ви помирились? — запитує суддя, скориставшись із паузи.— Де це сталося?
— Ярдів за чотириста від того місця, де вчинено вбивство.
Суддя підхоплюється з-за столу. Схоплюються на ноги й присяжні. Глядачі, які стоять довкола, вражені не менше. Це ж бо вперше так певно сказано про місце вбивства та й про саме вбивство як таке.
— Ви маєте на думці те місце, де знайдено кров? — трохи розгублено питає суддя.
— Я маю на думці те місце, де вбито Генрі Пойндекстера.
Ці слова ще дужче вражають і суд, і глядачів. Чути ;^буджене перешіптування й тихі вигуки. Голосніше за всі інші звуки лунає стогін — то застогнав Вудлі Пойндекстер" уперше остаточно впевнившись, що в нього більш немає сина. Досі в батьковому серці ще жевріла надія побачити свого хлопця живого: може, з ним сталася якась лиха пригода, чи він десь захворів, чи його захопили в полон індіанці, чи ще щось. Адже до останньої хвилини прямих доказів його смерті не було — лише низка побічних обставин та здогадів, дуже хитких і непевних. Але зізнання самого підсудного вже не залишає місця і для тієї слабкої надії.
— То ви певні, що його вбито? — запитує обвинуваченого прокурор.
— Більш ніж певен,— відповідає той.— Коли б ви бачили його так, як бачив я, то навіть Не питали б про це. [482]
— Ви бачили його труп?
— Я протестую проти такого ведення допиту,— втручається оборонець.— Це суперечить усяким правилам.
— Клянуся честю,— підхоплює заокеанський адво-кат>— у нашому суді такого ніколи б не дозволили. Обвинувач не має права ставити запитання до початку перехресного допиту.
— У нашій країні закон такий самий,— каже суддя із суворим жестом у бік порушника процедури.— Обвинувачений, говоріть далі. Поки ви не закінчите, вас може запитувати про щось тільки ваш оборонець. Говоріть, ми вислухаємо все, що ви маєте сказати.
— Я казав про те, що ми з Генрі Пойндекстером помирились,— провадить далі підсудний,— і назвав місце, де це сталося. А тепер, хочу пояснити, чому саме там. Ви вже знаєте, як ми розлучилися — міс Пойндекстер, її брат і я. Залишивши їх у саду, я переплив річку: по-перше, був надто збуджений, щоб думати про інший спосіб переправи, а по-друге, не хотів, щоб Генрі знав, як я потрапив до саду. Я мав на те свої причини. Потім я пішов понад річкою до селища. Ніч була дуже тепла,-— може, дехто з вас пам'ятає,— і, поки я дійшов до готелю, одяг на мені майже висох. Бар був ще відчинений, і господар стояв за прилавком. Особливої гостинності в готелі до мене не виявляли, і ніщо мене там більш не затримувало, то я й надумав одразу вирушити на Аламо, щоб відбути дорогу вночі, поки немає спеки. Свого слугу я відіслав ще раніш, а сам збирався їхати наступного ранку, але те, що сталося в Каса-дель-Корво, змусило мене якомога прискорити свій від'їзд. Отож я розрахувався з містером Обердоф-фером і вирушив...
— А ті гроші, що ви йому заплатили? — запитує прокурор.— Де ви їх...
— Я протестую! — перебиває його оборонець.
— Це неподобство! — вигукує ірландський адвокат, пронизуючи поглядом прокурора.— Якби ви дозволили собі так повестися в нашому суді, то дістали б хіба ж таку відсіч!
— Тихо, панове! — владно спиняє їх суддя.— Нехай обвинувачений говорить далі.
— Поспішати я не мав куди і їхав повільно. Спати мені після всього зовсім не хотілось, а тому було байдуже, де згаяти ніч — серед прерії чи під покрівлею свого хакале. Я знав, що дістануся до Аламо ще вдосві— [483] та, і, власне, так собі й покладав. Назад я не озирався, бо мені й на думку не спадало, що хтось може їхати за мною. І тільки коли проїхав з півмилі заростями, де проходить дорога на Ріо-Гранде, почув позаду швидке тупотіння кінських копит. Я саме поминув те місце, де дорога круто повертає вбік, і не міг побачити вершника, який скакав за мною, але чув, що він їде швидким клусом і щомить наближається. "А що, як то хтось, з ким мені зовсім не хотілося б зіткнутись?" — подумав я собі, хоч це мене й не дуже турбувало. І скоріш за звичкою, набутою в сусідстві з індіанцями, аніж з якоїсь певної причини, я завернув між дерева й став чекати, поки той невідомий під'їде ближче.
Незабаром він показався на видноті. І як же я здивувався, коли замість якогось незнайомця побачив того, з ким ми зовсім недавно розійшлися недругами. Кажучи це, я маю на думці не своє почуття, а тільки його. Я не знав, чи не поїхав він слідом за мною з тим самим недружнім наміром. Може, там, у саду, тільки присутність сестри втримала його від сутички, і тепер він дасть собі волю й зажадає від мене відповіді за те зло, яке я нібито заподіяв його сестрі?..
Панове присяжні! Не стану кривити душею: побачивши його, я подумав саме так. І тоді я вирішив не ховатись, як боягуз, і не уникати цієї зустрічі.