Я дивлюсь, як вони прощаються на тому березі. Все йде гаразд. Коли Кюїк-Кюїк повертається до хижки, я накидаюсь на нього:
– Ну й дивну ж угоду ти вклав зі своїм ворогом! Подумати тільки: ціле життя годувати його. Чого ти відрубав йому руку?
– Ми грали в карти й побилися.
– Краще б ти його вбив.
– Ні, він мій щирий друг. На засіданні військового трибуналу, який потім судив нас, Хюе всіляко захищав мене, запевняв, що він напав перший, а я захищався. На цю угоду я пішов добровільно, тож мушу її дотримуватись. Але тобі розповідати про це я не зважувався, адже всі витрати на втечу оплачуєш ти.
– Гаразд, Кюїк-Кюїк, годі про це. Виберешся на волю, тоді чини як знаєш.
– Я дотримаю слова.
– Що думаєш робити на волі?
– Відкрию ресторан. Я добре куховарю, а Хюе чудово готує чоу мейн – китайські спагетті.
Ця пригода підносить мені настрій. Історія така смішна, що я ке можу втриматися, щоб не покепкувати з Кюїка.
Шоколад свою обіцянку виконав: через п'ять днів усе готове. Оглядати човен ми йдемо у страшну зливу. Щогла, стерно та кіль зроблені з доброго дерева, нічого не скажеш. Човен стоїть у своєрідній річковій затоці, в ньому повна бочка води й харчі. Залишається тільки попередити однорукого. Шоколад згоджується піти до табору й поговорити з ним. Щоб нам не ризикувати, підпливаючи до берега, він приведе однорукого просто сюди, до цього сховку.
У гирлі Куру два маяки. Якщо йтиме дощ, ми пропливемо серединою річки, не піднімаючи вітрила, – щоб нас не помітили. Шоколад дав нам чорну фарбу й пензлик. Ми намалюємо на вітрилі величезне "К" і "N21". Це реєстровий номер одного рибальського човна, який інколи виходить уночі в море рибалити. І якщо ми піднімемо вітрило, нас приймуть за той човен.
Відпливати ми вирішуємо завтра о сьомій вечора, тобто за годину по тому, як стемніє. Кюїк-Кюїк запевняє, що вночі легко знайде сюди дорогу й приведе мене просто до цього сховку. З острівця ми виберемося о п'ятій і ще цілу годину йтимемо завидна.
Ми повертаємося веселі до своєї хижки. Кюїк-Кюїк, не обертаючись до мене, несе своє порося на плечі й без угаву розмовляє зі мною.
– Нарешті я вирвуся з каторги. Я вийду на волю завдяки тобі й моєму братові Шану. Може, якогось дня, коли французи підуть з Індокитаю, я повернуся до своєї країни.
Одне слово, він покладається на мене і, побачивши, що човен мені сподобався, дуже радіє. Я сплю останню ніч на острівці, свою останню ніч, сподіваюсь, на землі Гвіани.
Якщо пощастить дістатися річкою до океану, то це, я певен, означатиме для мене свободу. Тоді боятися мені слід тільки одного: аби човен не пішов на дно. Адже після того, як почалася війна, жодна країна на видає втікачів. З цього погляду війна виявилася для нас вигідною. Щоправда, якщо кас схоплять до океану, то засудять до страти. Але хай ще спробують схопити! З голови мені не йде Сільвен. Він був би сьогодні зі мною, якби не зробив тоді помилки. Я засинаю, складаючи подумки телеграму: "Пане прокуроре Прадель. Нарешті я вибрався зі "шляху занепаду", на який ви мене штовхнули. На це я згаяв дев'ять років".
Коли Кюїк-Кюїк будить мене, сонце стоїть уже досить високо. На сніданок чай і коржі. Скрізь довкола лежать коробки. Я навіть бачу дві сплетені з лози клітки.
– Навіщо тобі ці клітки?
– Покласти в них курей. Буде що їсти в дорозі.
– Ти з глузду з'їхав, Кюїк-Кюїк! Ми не візьмемо з собою курей.
– Ні, візьмемо!
– Чи ти здурів?! А коли ми виходитимемо з гирла річки вдосвіта і твої курки й півні закудкудакають та закукурікають, знаєш, що нам тоді буде?
– Я не кинути курей!
– Посмаж їх і залий смальцем та олією. Якийсь час вони збережуться, і ми матимемо що їсти.
Нарешті мені вдається переконати Кюїк-Кюїка, і він іде ловити курей. Але перші чотири, яких він схопив, так розкудкудакалися, що решта поховалася в джунглях.
Нав'ючені, наче мули, ми слідом за поросям перебираємося через болото. Кюїк-Кюїк умовляє мене взяти в дорогу й порося.
– Ти певен, що воно не закричить?
– Присягаюся тобі, що ні. Коли я йому накажу, воно мовчатиме. Навіть коли за нами два-три рази гнався тигр, сподіваючись захопити нас зненацька, воно мовчало. Проте шерсть на всьому його тілі настовбурчилася.
Впевнившись у доброму намірі Кюїк-Кюїка, я погоджуюсь узяти й порося. Коли приходимо до сховку, надворі вже темно. Шоколад з одноруким уже чекають нас. Присвічуючи двома електричними ліхтариками, я ще раз озираю човен. Усе на місці: кільця вітрила надіті на щоглу, клівер теж можна підняти будь-якої хвилини. Я розплачуюся з негром, який зробив нам стільки послуг. Він такий наївний, що навіть приніс клейкий папір і свої половинки банкнот. І просить мене склеїти їх. Йому й на думку не спадає, що я міг би відібрати в нього ці гроші. Люди, які не мають поганих намірів проти інших, щирі й добрі. Шоколад – порядна людина. Надивившись на те, як тут поводяться з каторжанами, він не відчуває докорів сумління, допомагаючи трьом бідолахам утекти з цього пекла.
– Прощавай, Шоколаде! Щасти тобі й твоїй родині.
– Сердечно дякую.
Зошит одинадцятий
ПРОЩАВАЙ, КАТОРГО
Втеча з індокитайцями
Я сідаю останній. Шоколад відштовхує човен, і ми випливаємо на річку. У нас весла не лопатоподібні, а звичайні; одним орудує Кюїк-Кюїк на носі човна, другим – я на кормі. За дві години ми вибираємося на середину річки. Вже цілу годину йде дощ. Замість дощовика на мені пофарбований мішок, такі самі мішки накинули на себе й Кюїк-Кюїк та однорукий.
Річка швидка, раз у раз трапляються водоверті. Завдяки відпливу через три години ми вже минаємо обидва маяки. Я знаю, що море вже близько, адже маяки стоять у кінці гирла. Ми напинаємо вітрило та клівер і без пригод вибираємося з Куру. Потім стрілою прохоплюємося крізь вузький прохід, стрімко виходимо в море і швидко віддаляємося від берега. Попереду, за сорок кілометрів, шлях нам указує маяк на Руайялі.
Ще тринадцять днів тому я був за тим маяком на острові Дьябль. Цей нічний вихід у море, швидкий відрив від Великої Землі не викликає особливого захвату в моїх супутників. Ці діти природи не вміють так, як ми, європейці, виражати своїх почуттів.
Опинившись в океані, Кюїк-Кюїк лише каже:
– Ми легко вибралися з річки.
– Еге ж, – додає однорукий, – без труднощів вийшли в море.
– Я хочу пити, Кюїк-Кюїк. Налий трохи рому.
Кюїк-Кюїк наливає мені й сам випиває добрий ковток.
Я вирушив без компаса, але під час першої втечі навчився вести човен, орієнтуючись по сонцю, місяцю, зорях та вітру. Тож, не вагаючись, я беру курс на Полярну зорю і пливу на північ. Човен поводиться добре: м'яко підіймається на хвилях і майже не погойдується. Вітер дме досить сильний, і на ранок ми вже далеко від берега й островів Салю. Якби це не було ризиковано, то я проплив би повз Дьябль і ще раз залюбки подивився на нього.
Шість днів погода стоїть неспокійна, але без дощу й штормів. Сильний вітер відніс нас далеченько на захід. Кюїк і Хюе виявилися чудовими супутниками, вони жодного разу не нарікнули ні на негоду, ні на сонце, ні на нічний холод. Тільки одного індокитайці не хочуть робити – це бодай кілька годин посидіти за стерном, щоб я поспав. Три-чотири рази на день вони готують їсти. Кури в нас уже кінчились. Учора я жартома спитав Кюїк-Кюїка:
– Коли ми з'їмо твоє порося?
Він мало не завив від горя.
– Ця тварина – мій друг, тому, перше ніж заколоти її, вбий мене!
Мої товариші піклуються про мене. Вони не курять, щоб я довше мав що курити. Весь час тримають гарячий чай. Обидва роблять усе без зайвого нагадування.
Минув уже тиждень, як ми покинули берег. Я більше не можу. Сонце пече так немилосердно, що навіть мої звичні до цього супутники попеклися й стали червоні наче раки. Я збираюсь поспати. Прив'язую стерно й опускаю зовсім низько вітрило. Човен повільно пливе за вітром. А я сплю без задніх ніг майже чотири години.
Прокидаюсь я від різкого поштовху. Коли починаю умиватися, з приємним подивом помічаю, що, поки я спав, Кюїк-Кюїк мене поголив. Ще й старанно змастив олією мені обличчя.
Від учорашнього вечора я беру приблизно на румб південніше, бо мені здається, що ми запливли надто далеко на північ. Цей важкий човен має ще одну перевагу: крім того, що добре тримається на воді, його не зносять хвилі. Ось чому я вважаю, що ми запливли далеко на північ.
Зненацька в небі з'являється дирижабль. Я бачу його вперше в житті. Здається, дирижабль летить не до нас, до того ж він так далеко, що важко уявити його розміри.
Алюмінієві частини дирижабля так блищать, що на нього не можна дивитися. Потім він змінює курс і летить ніби до нас. І справді, дирижабль швидко збільшується, і не минає і двадцяти хвилин, як він повисає над нами. Це видовище так приголомшує Кюїк-Кюїка та однорукого, що вони все гелготять, гелготять між собою і ніяк не вгамуються.
– Розмовляйте по-французькому, Бога ради! Щоб я вас розумів!
– Аеростат, – каже Кюїк-Кюїк.
– Ні, це не аеростат, а дирижабль.
Тепер, коли дирижабль зависає так низько, добре розглядаємо його, Люди на ньому роблять нам прапорцями якісь знаки. Ми нічого не розуміємо і не відповідаємо.
Дирижабль опускається ще нижче, і ми вже можемо роздивитися в кабіні людей. Потім дирижабль летить у бік суходолу. Менш ніж за годину з'являється літак і кілька разів пролітає над нами.
Нараз здіймається вітер, і море стає неспокійне. Але обрій з усіх боків чистий, дощ не загрожує.
– Поглянь, – озивається однорукий. – Бачиш он ту чорну цятку з боку землі? То-катер.
– Звідки ти знаєш?
– Здогадуюсь. Я навіть скажу тобі, що це швидкохідний морський мисливець.
– Чому ти так думаєш?
– Бо над ним не видно диму.
І справді, за годину ми виразно бачимо сірий військовий катер, який пливе в наш бік. Він росте просто на очах – отже, швидкість у нього велика. Я потерпаю, що катер підпливе впритул до нашого човна. Це небезпечно, бо море неспокійне, і хвиля від катера, яка накотиться на природну хвилю, може нас перекинути.
Це торпедний катер. Коли він повертається до нас боком, на борту ми читаємо напис: "Тарпон". На носі розвівається англійський прапор. Тепер катер підпливає до нас задом. На палубі зібралося чимало моряків у англійській формі. На містку стоїть офіцер у білому.