Коли я жив у Рольяно, усе ще було сяк-так, та тільки варто було мені поїхати, як Бенедетто починав панувати в хаті, і все було кепсько. Йому було ледве одинадцять років, а приятелів він собі обирав поміж вісімнадцятирічними парубками, найзапеклішими пройдисвітами Бастії й Корти; за декотрі витівки, що заслуговували поважнішої назви, ми вже кілька разів отримували попередження від місцевої влади.
Я почав непокоїтися: будь-яке розслідування могло мати для мене найтяжчі наслідки. Якраз на мене чекала дуже важлива мандрівка. Я довго міркував і, відчуваючи, що уникну в такий спосіб великого лиха, вирішив узяти Бенедетто із собою. Я сподівався, що суворе і діяльне життя перемитників, непохитна корабельна дисципліна гарно вплинуть на той зіпсований, якщо ще не до краю розбещений, характер.
Я погукав Бенедетто і запропонував йому їхати зі мною, супроводжуючи ту пропозицію різними обіцянками, що могли привабити дванадцятирічного хлопчака.
Він вислухав мене і, коли я скінчив, зареготав.
"Та ви з глузду зсунулися, дядьку! – сказав він (так він прозивав мене, коли бував у доброму гуморі). – Невже я стану міняти моє життя, моє добряче неробство на вашу жахливу працю! Уночі мерзнути, удень смалитися на сонці, завжди ховатися, трохи висунеш голову – потрапляти під кулі, і все це, щоб заробити трохи грошенят! Грошей у мене скільки завгодно, Ассунта дає їх мені, коли я попрошу. Ви самі бачите, що я б дурнем був, якби подався з вами".
Я вражений був тією зухвалістю. Бенедетто повернувся до своїх приятелів, і я чув, як він показує їм на мене і кепкує з мене.
– Чарівна дитина! – прошепотів граф Монте-Крісто.
– О, якби ж то він був мій, – провадив Бертуччо, – якби він був моїм сином чи бодай небожем, я навернув би його на правильну стежину, бо усвідомлення права додає сили. Та думка про те, що я лупцюватиму сина людини, яку я вбив, позбавляла мене будь-якої спромоги його поправити. Я давав добрі поради невістці, яка під час наших суперечок завжди боронила сердешного хлопчину, а оскільки вона вже не раз казала мені, що в неї пропадають значні суми грошей, то я показав їй місце, куди вона могла ховати наші скромні заощадження. Що ж до мене, то я вже вирішив. Бенедетто добре читав, писав і лічив, тому що як у нього з'являлося бажання навчатися, то він за один день міг навчитися тому, на що іншому потрібен був тиждень. Тож я вирішив: я хотів улаштувати його писарем на якомусь судні далекого плавання і, ні про що не попереджаючи, забрати якогось ранку і доправити на корабель; я віддав би його під опіку капітана, і, в такий спосіб, його майбутнє цілком залежало б від нього самого.
Вирішивши отак, я подався до Франції.
Того разу наші операції могли відбуватися у Ліонській затоці; вони стали тепер набагато важчі й небезпечніші, бо йшов уже 1829 рік. Спокій відновили цілком, і береговий нагляд провадили правильніше і суворіше, ніж будь-коли. Нагляд той ще й посилився, тому що в Бокері відкрився ярмарок.
Спершу все йшло як слід. Нашу барку, в якої було подвійне дно, де ми ховали заборонені товари, ми покинули поміж іншими суднами, яких чимало було коло обох оберегів Рони, від Бокера до Арля. Прибувши туди, ми заходилися ночами розвантажувати наш перемит і переправляти до міста через людей, що підтримували з нами зв'язок, або корчмарів, у яких ми мали комори. Може, успіх змусив нас забути про обережність, а може, нас продали, та якось, годині о п'ятій вечора, коли ми зібралися вечеряти, до нас прибіг наш малий юнга і сповістив, що він бачив цілу чоту митників, що прямували у наш бік. Власне, налякала нас не ця чота – берегами Рони, надто ж за тієї пори, вешталися цілі сотні, – а та обережність, із якою, як сказав той хлопчина, та чота скрадалася, щоб її не помітили. Ми відразу ж схопилися на ноги, та було пізно: нашу барку, що, звісно ж, була предметом розшуку, оточили з усіх боків. Поміж митниками я помітив жандармів, їхній вигляд завжди лякав мене, тоді як просто вояків я ніколи не боявся, тож я хутко спустився в трюм і, прослизнувши у вантажну ляду, плигнув у річку. Я плив під водою, тільки вряди-годи хапаючи повітря, тож не помічений ніким доплив до нещодавно викопаного рову, що поєднував Рону з каналом, який ішов із Бокера до Еґ-Морта. Насилу допливши до того місця, я почав почуватися порятованим, тому що у рові міг пливти так, що мене ніхто не помітив би. У такий спосіб я без пригод дістався до каналу. Обрав я той шлях не випадково: я вже розповідав вашій світлості про одного німського корчмаря, що мав на дорозі з Бельґарда до Бокера невеличку корчму.
– Пречудово це пам'ятаю, – сказав граф Монте-Крісто. – Цей шановний чоловік, якщо не помиляюся, був навіть вашим компаньйоном.
– Так отож! Та років за сім до того він передав свій заклад одному колишньому кравцеві з Марселя, який, розорившись на своєму ремеслі, вирішив спробувати щастя в іншому. Звісно, ті зв'язки, які були в нас із першим власником, продовжувалися і з наступним, й у того чоловіка я і хотів знайти притулок.
– А як його звали? – поспитався граф Монте-Крісто, який, напевне, знову зацікавився розповіддю Бертуччо.
– Ґаспар Кадрус, він був одружений із жінкою з села Карконта, і всі ми її тільки тим іменем і прозивали. Ця бліда молодиця потерпала від болотяної лихоманки і поволі вмирала від виснаження. Сам він був здоровезний чолов'яга, мав років сорок п'ять, і в скрутні для нас хвилини вже не раз виявлялося, що він чоловік дуже кмітливий і хоробрий.
– І коли, ви кажете, це відбувалося? – запитав граф Монте-Крісто.
– У 1829 році, мосьпане.
– У якому місяці?
– У червні.
– На початку чи наприкінці?
– Це було увечері третього червня.
– Ага, – сказав граф Монте-Крісто, – 3 червня 1829 року... Продовжуйте.
– Так ось, у того Кадруса я і збирався попросити притулку, та оскільки, навіть за спокійної пори, ми ніколи не заходили до нього дверми, що виходили на шлях, то я вирішив не зраджувати тому правилу, тож переплигнув через паркан, проповз попід низенькими оливами і дикими фігами й, остерігаючись, що в Кадрусовій корчмі може перебувати якийсь подорожанин, дістався до комори, де я вже не раз ночував не гірше, ніж у найкращому ліжку.
Та комора відокремлювалася від кімнати на долішньому поверсі тільки дощатою стіною, де для нас навмисне лишили шпарини, щоб ми могли вилучити сприятливу хвилину і дати на здогад, що ми перебуваємо поруч. Я розраховував, на той випадок, як у Кадруса нікого не буде, сповістити його про моє прибуття, закінчити в нього вечерю, яку урвала поява митних урядників, і, користуючись близькою грозою, повернутися на берег Рони і дізнатися, що сталося з баркою і з тими, хто в ній був. Отож, я тихенько промкнувся у комору; це було дуже до речі, бо тієї ж таки миті до хати повернувся Кадрус і привів із собою незнайомця.
Я зачаївся і почав чекати, не тому, що хотів підслухати таємниці корчмаря, а просто тому, що не міг учинити інакше; до того ж, так бувало вже разів із десять.
Чоловік, що прийшов ото з Кадрусом, звісно ж, не належав до мешканців Південної Франції; то був один із тих гендлярів, що приїздять на ярмарок до Бокера, щоб торгувати коштовностями, і за місяць, поки триває той ярмарок, що притягує гендлярів і покупців з усіх країв Європи, укладають часом угоди на сто чи навіть і на сто п'ятдесят тисяч франків.
Кадрус увійшов перший швидкою ходою. Потім побачив, що долішня кімната порожня, як завжди, і її вартує тільки пес, він погукав жінку.
"Гей, Карконто, – гукнув він, – священик не обманув нас: самоцвіт справжній".
Пролунав радісний вигук, і сходинки зарипіли під кволими від недуги і млявості кроками.
"Що ти кажеш?" – поспитала Карконта.
"Кажу, що самоцвіт справжній, і ось цей пан, один із найперших паризьких золотарів, ладен дати нам за нього п'ятдесят тисяч франків. Та він тільки хоче остаточно упевнитися в тім, що камінь справді наш, то ти розкажи йому, як розповів і я, яким дивовижним способом він потрапив нам до рук. А поки що, добродію, посидьте, прошу вас: надворі так душно, то я принесу чогось, щоб освіжитися трохи".
Золотар уважно розглядав обставу корчми й разючу вбогість людей, котрі пропонували йому самоцвіт, що був гідний князівської скарбниці.
"Розповідайте, паніматко", – сказав він, бажаючи, напевне, скористатися відсутністю чоловіка, щоб той не міг якось уплинути на жінку і щоб подивитися, наскільки обидві розповіді збігаються.
"О Господе, – заторохтіла жінка, – це Бог нас благословив, ми нічого такого й не сподівалися. Уявіть собі, любий пане, мій чоловік дружив у 1814 чи 1815 році з одним моряком, якого звали Едмон Дантес; той сердешний хлопчина, якого Кадрус геть забув, пам'ятав про нього, і, вмираючи, лишив йому той самоцвіт, що його ви ото бачили".
"А в який же спосіб опинився в нього той самоцвіт? – запитав золотар. – Чи він був у Дантеса, як той потрапив до в'язниці?"
"Ні, добродію, – відказала жінка, – та у в'язниці він познайомився з дуже заможним англійцем, той занедужав, і Дантес доглядав його, як рідного брата, за те англієць, виходячи на волю, лишив йому оцей самоцвіт. Сердезі Дантесові не поталанило, він так у тій в'язниці й помер, а самоцвіт заповів перед смертю нам і доручив шановному абатові, який був у нас сьогодні вранці, передати його нам".
"Вона каже те саме, – прошепотів золотар. – Зрештою, може, воно так і було, хоч на перший погляд здається неправдоподібним. У цьому разі, – сказав він уголос, – річ тільки в ціні, про яку ми ще не домовилися".
"Як це не домовилися! – вигукнув Кадрус, який допіру ввійшов. – Я певен був, що ви згодні на мою ціну".
"Тобто, – відказав золотар, – я запропонував вам за нього сорок тисяч".
"Сорок тисяч! – обурилася Карконта. – Та вже ж, звісно, ми за такі гроші його не віддамо. Абат сказав нам, що він коштує п'ятдесят тисяч, не кажучи вже про оправу".
"А як звали того абата?"
"Панотець Бузоні".
"То він чужинець?"
"Він італієць, здається, з околиць Мантуї".
"Покажіть мені самоцвіт, – сказав золотар, – я хочу ще раз на нього глянути: часом з першого погляду помиляєшся в камінцях".
Кадрус дістав із кишені маленьке пудельце з шагреневої шкіри, відкрив його і передав золотареві. Угледівши самоцвіт, який був завбільшки з лісовий горішок, Карконтині очі аж заяріли від захланності.
– А що ви думали про все те, пане підслухачу? – запитав граф Монте-Крісто.