Другий сидів у екіпажі. Він і є той чоловік.
– Заради бога милосердного, – мовив містер Пеготті, відступаючи назад і підіймаючи руки, немовби відштовхуючи від себе щось жахливе. – Не кажи мені, що його ім'я Стірфорс!
– Мастере Деві, – скрикнув Гем, – це не ваша провина!.. Я не збираюся покладати її на вас... але його ім'я Стірфорс, і він – проклятий мерзотник!
Містер Пеготті не заплакав, не закричав і не ворухнувся; раптом він начебто знову прокинувся і почав знімати з крюка свій грубий плащ.
– Допоможіть мені хто-небудь! Я ніяк не можу зняти його, – нетерпляче сказав він. – Та допоможіть же мені! Гаразд. А тепер дайте мені капелюха!
Гем спитав його, куди він іде.
– Я йду шукати мою племінницю. Я йду шукати мою Ем'лі. Насамперед, іду потопити ту шхуну там, де мені слід було б потопити його, якби я знав, який диявол сидить у ньому. Він же сидів переді мною, – люто говорив містер Пеготті, простягаючи вперед стиснуту в кулак праву руку, – він же сидів переді мною обличчям до обличчя; можете мені голову розтрощити, але я втопив би його і вважав би це правильним!.. Я йду шукати моє дитя!
– Де? – гукнув Гем, стаючи перед дверима.
– Скрізь! Я йду шукати моє дитя по цілому світу. Я йду знайти мою бідолашну дівчину серед ганьби і повернути її назад. Не затримуйте мене! Кажу вам, я йду шукати мою Ем'лі!
– Ні, ні! – скрикнула місіс Геммідж, кидаючись йому на шию. – Ні, ні, Даніелю, не зараз! Піди шукати її трохи згодом, мій самотній, нещасний Даніелю! І я тобі нічого не скажу. Але не зараз. Сідай, пробач, що я рюмсала перед тобою, Даніелю... Що таке мої нещастя перед твоїм?.. Поговорімо про ті часи, коли вона залишилася сиріткою, і Гем теж, а я лишилася бідною вдовою, а ти взяв мене під свою опіку. Це добре вплине на твоє бідолашне серце. Даніелю, – вона схилила голову йому на плече, – і ти краще стерпиш своє горе, бо ж ти знаєш божі слова, Даніелю: "те, що ти зробиш для найостанніших, ти зробиш для мене" – і не можеш відступити від них під цим дахом, що був нашим притулком так багато, багато років.
Він став зовсім покірним; я почув, як він плаче, і мені схотілося стати перед ним навколішки і просити пробачення за лихо, яке я привів до нього; але замість цього моє переповнене серце знайшло кращий вихід почуттям, такий самий – я теж заплакав.
XV. Початок довгої подорожі
Припускаю, що мої почуття властиві багатьом іншим людям, тому я не боюся зізнатися, що я ніколи не любив Стірфорса міцніше, ніж в той час, коли розірвались усі зв'язки між нами. Коли низькі сторони його характеру розкрилися переді мною, я ще ясніше, ніж за часів найбільшого захвату, пригадав його блискучі риси, ніжніше відчув все добре в ньому і більше вшанував якості, які могли б зробити його благородною і великою людиною. Хоч я болюче відчував свою несвідому участь у його нападі на чесний дім, але я певний, що коли б мені судилося зустрітися з ним, то я не мовив би ні слова докору. Я все ще ніжно любив його – хоч більше не захоплювався ним – і зберігав добру пам'ять про нього. Гадаю, я відчував все, що відчуває глибоко ображена дитина, але думка знову колись здружитися з ним у мене не з'являлась. Я відчував так само, як і він, що між нами все скінчено. Як згадував він про мене, цього я не знаю, мабуть, він незабаром просто забув мене, але я завжди згадував про нього, як про улюбленого друга, який помер.
Так, Стірфорсе, ти надовго зникаєш зі сторінок цієї скромної повісті! Можливо, що смуток мій буде мимовільним свідком проти тебе перед троном великого судді; але знаю, що ніколи не ображу тебе ні гнівною думкою, ні докором!
Новина про нечувану подію швидко поширилася по місту; вже наступного ранку, проходячи по вулиці, я чув, як всі люди гомонять тільки про це. Багато хто обвинувачував у всьому її, дехто обвинувачував його, але всі співчували її другому батькові та її нареченому. Люди різного стану поважали їх і їхнє горе. Моряки співчутливо розмовляли осторонь, коли ці двоє рано-вранці повільно йшли до берега.
На березі, біля самого моря, і зустрів я їх. Пеготті розповіла вже мені, що вони до світанку мовчки сиділи в кімнаті. Але й без її слів неважко було здогадатися, що вони не спали цілу ніч. Вигляд у них був змучений, і мені здалося, що голова містера Пеготті за одну ніч посивіла більше, ніж за всі роки, які я знав його. Але обидва вони були такі ж похмурі і могутні, як саме море. А море тоді спокійно лежало під темним небом, тихо дихаючи, немов уві сні; на горизонті жевріла срібна смужка сонячного світла.
Деякий час ми походжали берегом мовчки. Потім містер Пеготті звернувся до мене:
– Ми багато балакали, сер, що нам слід і чого не слід робити. Але тепер ми бачимо, якого нам треба триматися курсу.
Я глянув на Гема, що тоді пильно дивився на сріблясту смужку, і жахлива думка спала мені – не тому що його обличчя було гнівним, бо воно не було таким, лише сувора рішучість проймала його – що коли вже доведеться йому зустрітися зі Стірфорсом, він вб'є його.
– Я вже виконав свої обов'язки тут, сер, – вів далі містер Пеготті. – Я йду шукати свою... – тут він запнувся, але потім вимовив твердим голосом: – Я йду шукати її. Це тепер мій обов'язок.
Я спитав його, де збирається він шукати її. Він похитав головою і в свою чергу спитав мене, чи поїду я завтра до Лондона. Я відповів, що сьогодні не поїхав тільки тому, що сподівався бути чим-небудь корисним йому, але я готовий поїхати разом з ним.
– Якщо ви не заперечуєте, – відповів він, – то я поїду з вами завтра.
Знову деякий час ходили ми мовчки.
– Гем, – сказав він потім, – займатиметься своєю теперішньою роботою і житиме з моєю сестрою. Наш старий човен...
– Хіба ж ви покинете ваш старий човен, містере Пеготті? – м'яко спитав я його.
– Це вже не моє місце, мастере Деві, – відповів він, – бо коли вже морська безодня поглинула якийсь човен, то це назавжди. Але ні, сер, ні; наш човен не буде покинутий напризволяще! Зовсім ні.
І знову ми деякий час ходили мовчки.
– Я хочу, сер, щоб удень і вночі, взимку і влітку човен наш завжди був таким, як тоді, коли вона вперше побачила його. Якщо вона колись заблукає сюди, то я не хочу, щоб рідна домівка відштовхнула її від себе. Розумієте, хай серед бурі і дощу дім наш вабить її підійти ближче, хай захочеться їй зазирнути до нього, і побачить вона свою стару скриню перед каміном. І може так статися, мастере Деві, що коли побачить вона там саму тільки місіс Геммідж, то може і наважиться ступити всередину, може, схоче лягти в своє ліжко, покласти бідну голівоньку свою на подушку, де бачила вона чисті сни.
Я не спромігся нічого відповісти йому.
– Щоночі, – вів далі містер Пеготті, – щойно стемніє, свічку ставитимуть на старе місце, немовби кажучи: "Повернися, дитя моє, повернися!" Коли почуєш стукіт, Геме – ти знаєш цей тихий стукіт, коли смеркне – у двері, то не підходь до дверей. Хай краще тітка зустріне мою знеславлену дитину.
Він на кілька кроків випередив нас. Скориставшись цим, я знову глянув на Гема і помітив, що вираз його обличчя такий самий і погляд його так само прикутий до горизонту. Двічі спробував я звернутися до нього, немов намагався розбудити сплячого; нарешті він почув мене. Я спитав, про що це він так замислився. Він відповів:
– Про те, що лежить переді мною, мастере Деві, про далечінь.
– Про майбутнє життя, хочете ви сказати?
Він мовчки показав на море.
– Так, мастере Деві. Не знаю, що це означає, але здалося мені, що там – кінець усьому.
Він глянув на мене, немов прокидаючись, але з тим самим рішучим обличчям.
– Який кінець? – спитав я, знову охоплений жахом.
– Не знаю, – замислено сказав він. – І мені ввижається, що в морі почалось усе це, і там воно й закінчиться. Але це минулося! Мастере Деві, – додав він, мабуть, помітивши мій стурбований погляд, – вам нема чого боятися мене. Я лише трохи хвилююсь і не відчуваю суті всього, що відбувається, – він мав на увазі, що він сам не свій і дуже збентежений.
Містер Пеготті зупинився, чекаючи на нас. Ми вже не поверталися до цієї розмови, але згадки про неї вкупі з попередніми моїми роздумами часто хвилювали мене, аж доки у призначений час не настав невблаганний кінець.
Засмучені, ввійшли ми до старого дому. Місіс Геммідж уже не буркотіла в своєму кутку, а метушливо готувала сніданок. Вона зняла капелюха з містера Пеготті, підсунула йому стілець і заговорила так ніжно, що я ледве впізнав її.
– Даніелю, голубе, – казала вона, – тобі треба поїсти й попити, підкріпитися, бо інакше ти нічого не зробиш. Ну-бо, спробуй! І якщо я тобі заважаю своїм торохтінням, то скажи мені це, Даніелю, і я припиню.
Поставивши сніданок на стіл для нас усіх, вона сіла біля вікна і заходилася лагодити сорочки та інший одяг містера Пеготті. Полагодивши, вона акуратно склала речі у стару моряцьку клейончасту торбинку. Тим часом вона заспокійливо говорила:
– В усяку пору року, Даніелю, я завжди сидітиму тут, і все буде так, як ти схотів. З мене поганий писар, але я писатиму тобі іноді й надсилатиму свої листи через мастера Деві. Може, й ти колись напишеш мені, Даніелю, про те, як почуватимешся в своїх самотніх сміливих мандрах.
– Боюся, що тобі тут буде нудно, – зазначив містер Пеготті.
– Ні, ні, Даніелю, – відказала вона, – я не нудьгуватиму. Ти про мене не турбуйся. У мене досить буде діла, щоб утримати існування для тебе, – місіс Геммідж мала на увазі дім, – треба буде прибрати в кімнаті, може, ти сюди завітаєш, може, хтось іще повернеться сюди, Даніелю. У гарну погоду я сидітиму перед дверима, як колись. Якщо хтось прийде сюди, то здалеку ще побачить, що стара вдова лишилася такою ж вірною, як і була.
Які разючі зміни відбулись у місіс Геммідж за такий короткий час! Вона стала зовсім іншою жінкою. Я пройнявся справжньою любов'ю до неї: вона була така віддана, так добре відчувала, що треба сказати, а про що краще мовчати, так забувала про себе, так дбайливо втішала засмученого рибалку. А скільки діла вона зробила за той день! З берега до комори довелося перетягти багато речей – весла, неводи, вітрила, снасті, щогли, горщики з-під лобстерів, мішки з баластом тощо; і хоч багато було охочих допомогти, і кожен моряк був готовий працювати заради містера Пеготті, варто лише було попросити, але вона сама цілий день тягала неймовірно тяжкі речі і була зайнята різноманітними необов'язковими справами.