Тоді Санчо сплів з вуздечки Росинанта й обротьки Сірого гнучкого й замашного нагая і відступив ступнів на двадцять од свого пана, у затінок буків. Побачивши, як бадьоро й одважно він простує, Дон Кіхот сказав йому:
— Гляди, друже, не замордуй себе, перепочивай між ударами, не пар парка, щоб не видихнутися на півдорозі. Я не хочу, щоб ти, перестаравшись, позбавив себе життя, перш ніж дійдеш до кінця. І щоб ти ні перебрав, ні недобрав, я стоятиму поруч і рахуватиму на пацьорках відміряні удари. Поможи тобі, Боже, довести до скутку благий твій намір.
— Як дбаєш, так і маєш,— обізвався Санчо.— Битиму себе боляче, але не до смерті: адже все диво саме в цьому.
Він одразу оголився до пояса і, схопивши малахая, почав бичуватися, а Дон Кіхот заходився лічити удари. Ледве одміряв Санчо шість там чи вісім ударів, як уже зміркував, що це не жарт і гроші він заправив малі; переставши сікти себе, він сказав своєму панові, що продешевив і що кожен такий удар вартий не квартильйо, а півреала.
— Ну ж бо, Санчо-друже,— мовив Дон Кіхот.— Давай, давай, не хвилюйся, я плату подвоюю.
— Якщо так,— підхопив Санчо,— Боже поможи! Ох і дам я собі в шкуру!
Але плутько перестав шмагати себе по плечах і нумо шмагать по деревах, зойкаючи час од часу так, аж здавалось, ніби з кожним зойком душа вилітає з його тіла. Дон Кіхот, добра душа, став боятися, як би той не зашмагав себе на смерть, так і не доскочивши свого через власну необачність, тож і сказав Санчові:
— На Бога, друже мій, припини свою висіканку. Лік сей видається мені надто сильний, для нього треба відгал: адже не в одну годину здобуто Самору. Якщо я в рахубі не похибився, ти вже одміряв собі понад тисячу ударів: наразі досить. Хай осел (кажучи по-простацько-му) з важким набором, але не з перебором.
— Ні, ні, пане,— Санчо на те,— не хочу я, щоб казали про мене: "Грошики грабонув і ручки згорнув". Відійдіть, вашець, трохи далі, дайте я собі відважу хоча б ще одну тисячу: менше, ніж двома наворотами ми з цим ділом не впораємось, а справив діло, гуляй сміло.
— Ну, як ти піддав собі такого духу,— сказав Дон Кіхот,— Боже тобі поможи, шмагайся собі, а я відійду вбік.
Санчо з таким завзяттям узявся до того шмагання, що невдовзі кора на багатьох деревах була здерта: отак несвітськи, мовляв, ми чухраємося. Нарешті, щодуху оперіщивши бичем бука, гуконув гучно:
— Тут загинув Самсон і скількись там персон!
На цей замашний удар і жалібний крик кинувся Дон Кіхот. до [658] Санча і, перейнявши вуздечку-уплітку, що правила джурі за карбач, мовив:
— Льос, друже Санчо, не попустить, аби ти, мені на догоду, зашмагав себе до смерті: хто тоді годуватиме жінку й діти? Хай Дульсінея почекає ліпшої нагоди. А я, сподіваючись на скоре завершення сього перед-узяття, потерплю, поки ти зберешся на силі й доведеш його, на радість усім нам, до зробу.
— Якщо вашець, паночку мій, так собі зичить,— обізвався Санчо,— то хай буде по-вашому. Тільки накиньте мені на плечі вашу кирейку, а то упрів-єм і боюсь застудитися: схопити нежить недосвідченим бичів-никам недовго.
Дон Кіхот так і зробив і, зоставшись у самій камізельці, укрив Санча, і той проспав доти, доки його не збудило сонце. Тоді вони поїхали далі і спинилися аж у селі, віддаленому на три милі від гайка. Спішилися в заїзді, якого Дон Кіхот за такий і визнав, а не за якийсь'замок з глибокими ровами, вежами, спускними ґратами і звідними мостами; бо відтоді, як його подолано, він почав виявляти більше тверезості, як ми й побачимо це далі. Йому відвели нижню кімнату, стіни якої замість тисненої золотом шкіри, за сільським звичаєм, убрано старими мальо-видлами. На одному неоковирно намальовано умикання Гелени, зухвалий гість везе геть Менелаєву малжонку, а на другому історія Дідони та Енея. Дідона стоїть на високій вежі й махає мало не цілим простирадлом на прощання, а її гість-утікач чи то на фрегаті, чи то на бригантині жене морем. При розгляді Дон Кіхот зауважив, що Гелена зовсім не проти того викрадення, бо пускала очима бісики, а вродливиця Дідона лила сльози з волоський горіх завбільшки.
— Цим двом сеньйорам,— вирік Дон Кіхот,— дуже не повелося, бо вони родилися не в наш вік, а от я, я над усіх бездольніший, бо не родився в їхній вік: адже здибайся я з їхніми коханцями,— і Трою не спалили б, і Картагену б не сплюндрували. Я б одним убивством того Паріса відвернув від людей стільки напасті.
— Закладаюся,— обізвався Санчо,— що невзабарі не зостанеться жодної корчми, гостиниці, заїзду або ж голярні, де не висітиме картин, вашим діянням присвячених. От тільки бажано, щоб їх удав якийсь маляр, ліпший за отсього.
— Маєш слушність, Санчо,— притакнув Дон Кіхот,— адже цей маляр як той Орбанеха, квачомаз із Убеди, той, як його питалися, що він малює, одказував: "А що вийде!" Як, приміром, малював півня, то зав-сігди підписував: "Це півень", аби не подумали, що то лис. Гадаю, такого самого покрою, Санчо, мав бути той маляр чи письмак (зрештою, це все одно), який пустив друком історію новонасталого Дон Кіхота: він мазюкав чи писав, що вийде. А ще він скидається на Маулеона, нашого мадрідського віршника, в того на все була готова відповідь, от його недавно спитали, що означає: "Осанна в вишніх", а він: "Оса на вишнях". Але годі про теє, краще скажи мені, Санчо, чи збираєшся ти цієї ночі шмагатися і де саме: під дахом чи просто неба?
— На Бога, пане,— сказав Санчо,— хлоста може відбутися де-хотя, хоч — удома, хоч — у полі. А втім, Для мене краще під деревами, мені здається, ніби вони зі мною заодно й дають мені підсобку. [659]
— Ні, друже Санчо, я передумав,— ознаймив Дон Кіхот,— тобі треба зібратися на силі, відкладімо теє до нашого повернення в село, ми приїдемо туди найпізніше позавтрьому.
Санчо погодився, але сказав, що сам він був би радий швидше впоратися з тим, поки тепле і поки руки сверблять: служба проволоки не терпить, роби, небоже, то й Бог поможе, ліпше одне "на", ніж десять "дам", і краще синиця в руках, ніж журавель у небі.
— Досить прислів'їв, Санчо, ради самого Христа! — заблагав Дон Кіхот.— Ти, здається, знову взявся за своє. Говори просто, ясно, без вивертів, як я тебе не раз учив, краще менше, та краще.
— Вже й не знаю, що це за напасть,— мовив Санчо,— не можу слова сказати без приказки, і всяка приказка здається мені мудрістю, ну та гаразд, постараюся виправитись.
І на тім їхня розмова тимчасово урвалася.
РОЗДІЛ LXXІІ
Про те, як Дон Кіхот і Санчо приїхали до свого села
Цілий той день Дон Кіхот і Санчо провели в селі, в заїзді, ждучи ночі, один — щоб завершити в чистім полі покуту, другий — щоб побачити її кінець, так палко очікуваний. Тим часом прибув до заїзду подорожанин на коні з трьома або чотирма пахолками, і один пахолок обізвався до того, хто здавався їхнім паном:
— Тут вашмосць, пане доне Альваро Тарфе, може перечекати полудневу спеку: в гости ниці нібито чисто й прохолодно.
Почувши теє, Дон Кіхот сказав Санчові:
— Слухай, Санчо, коли я проглядав частину другу моєї історії, то, здається, мені там попадалося ймення сього дона Альваро Тарфе.
— Мо', й так,— відповів Санчо.— Хай вони спішаться, і тоді ми в нього розпитаємось.
Шляхтич ізліз із коня, і корчмариха відвела йому нижній покій, якраз напроти Дон Кіхотового, теж оздоблений мальовидлами. Новоприбулий перебрався в літнє суплаття, вийшов на кружганок, просторий і прохолодний; зустрівши Дон Кіхота, який теж походжав по кружган-ку, поспитав його:
— Куди ви, мостіпане-шляхтичу, путь верстаєте? На теє Дон Кіхот відповів:
— А в одне село, тут поблизу, звідки я родом. А куди їде вашмосць?
— Я, пане,— відказав шляхтич,— їду до Гранади, то моя батьківщина.
— Та ще яка батьківщина! — гукнув Дон Кіхот.— А скажіть, будь ласкав, вашець, як вас звати? Мені се знати так важливо, що й не сказати.
— Моє наймення — дон Альваро Тарфе,— відповів приїжджий. На те Дон Кіхот:
— То вашмосць,— сказав,— звичайно, і є той самий дон Альваро Тарфе, якого виведено в другій частині історії Дон Кіхота з Ламанчі [660] , недавно оголошеній друком і пущеній у світ новочасним автором?
— Я той самий,— одвітував шляхтич,— а Дон Кіхот, головний герой тієї історії, доводився мені найближчим приятелем; це я, власне, витяг його з тої закутини і в кожному разі намовив узяти участь у сарагось-кому турнірі, куди збирався й сам. По щирості сказати, я прислужився йому чимало і лише завдяки мені кат не обшмагав його нагаєм аж до п'ят за надмірне зухвальство.
— А скажіть, вашмосць, пане доне Альваро, чи схожий я бодай трохи на того Дон Кіхота?
— Звісно, що ні,— відповів гість,— аніскілечки.
— А тому Дон Кіхотові,— поцікавився наш Дон Кіхот,— не прислужував джура на ймення Санчо Панса?
— Авжеж, прислужував,— одмовив дон Альваро,— та хоть він ходив у дотепниках, сам я якогось дотепу од нього ні разу не чув.
— Охоче сьому вірю,— обізвався Санчо,— дотепувати, то не кожному до снаги, і той ваш Санчо, паноченьку мій пишний, либонь, великий дурисвіт, прицуцуватий та ще й падлюка; адже істинний Санчо Панса — се я, а жартами я сиплю, як з рукава; якщо вашець не вірить, то поживіть зі мною з рік, і ви самі побачите: де я не ступлю, там і відплатаю штуку, та ще таку круту, таку закандзюбисту, що всі послухащі, мені самому на подив, лягають зо сміху. Правдивий же Дон Кіхот, славетний, одважний, обачний закоханець, випрямитель кривди, опікун дітей і сиріт, оборонець удів, серцеїд, вірний лише одній володарці Дульсінеї Тобоській,— ось він, перед вами, і це мій пан і добродій, всякий же інший Дон Кіхот і кожний інший Санчо Панса-то все видуменьки і брехні.
— Богом свідчуся, друже мій, я тобі вірю,— вигукнув дон Альваро,— бо в сказаних тобою небагатьох словах більше дотепності, ніж у всьому, що я чув од другого Санча Панси, а в нього ж рот не закривається! Він більше облопа, ніж балаклій, більше глупак, ніж штукар, і я певен, що чорнокнижники, гонителі Дон Кіхота-добряги, надумали гонити й мене з допомогою Дон Кіхота-кепа. А втім, не знаю, що й думати: присягаюсь, я його запроторив до толедського дурдому, і на тобі, пере-ді мною другий Дон Кіхот, повна протилежність моєму.
— Я,— мовив Дон Кіхот,— не знаю, чи ж я таки добрий, але можу сказати, що я не кепський, і на доказ цього, паночку мій доне Альваро Тарфе, чиню вашмосці відомо: зроду не був я в Сарагосі, навпаки, довідавшись, що лже-Дон Кіхот бере участь у сарагоському турнірі, поклав я туди не їздити, щоб вивести автора на чисту воду, а подався просто до Барселони — виталища ґречності, притулку для чужосторонців, приюту для збілованих, вітчизни сміливців, помстительки скривджених, любого схрону для щирої дружби, міста такого затишного й мальовничого, як ні одне на світі.