Я йду за ним.
– Є добра новина, Метелику. Шоколад повернувся. Він ще не продав свого човна. Запевняє, нібито на нього можна покласти понад п'ятсот кілограмів вантажу і він не потоне. В цьому клунку, що в тебе в руках, мішки від борошна, з них ми зробимо вітрило й клівер. Це перший клунок. Завтра принесемо решту. Ти підеш зі мною й сам подивишся, чи тобі підходить той човен.
Усе це Кюїк-Кюїк розповідає мені, не озираючись. Ми йдемо один за одним. Попереду порося, потім – він, а ззаду – я. Я швидко доходжу висновку, що він не збирається кинути мене у вуглярню, бо має намір завтра повести мене подивитися на човен, і що вже готується до втечі: навіть купив мішки від борошна.
– Одна вуглярня завалилася. Безперечно, через дощ. Воно й не дивно – лило як з відра.
Кюїк-Кюїк і не заходить подивитися на вуглярню, а одразу ж простує до хижки. Я вже й не знаю, що казати й що робити. Вдати, ніби нічого не помітив, для мене не дуже підходить. Буде якось дивно виглядати, що я за цілий день не наблизився до вуглярні, яка стоїть за двадцять п'ять метрів від хижки.
– Ти дав погаснути вогневі?
– Так, я не звернув уваги на нього.
– А чому ти не їв?
– Я не голодний.
– Ти занедужав?
– Ні.
– Тоді чому ти не з'їв суп?
– Кюїк-Кюїк, сядь, я маю поговорити з тобою.
– Дай мені змогу розпалити вогонь.
– Ні, я хочу поговорити з тобою негайно, поки не споночіло.
– Що сталося?
– Сталося те, що, коли вуглярня розвалилася, з неї визирнуло три трупи, які ти поклав туди. Поясни мені, що то за люди.
– Ох, це тому ти такий дивний! – Кюїк-Кюїк анітрохи не зворушується, лише дивиться мені просто у вічі. – Після цього відкриття ти розхвилювався. Я тебе розумію, це природно. Мені навіть пощастило, що ти не всадив кинджала мені в спину. Послухай, Метелику, ці троє типів – людолови. Тиждень тому, точніше, десять днів тому, я продав трохи вугілля Шоколадові. Індокитаєць, якого ти бачив, допомагав мені перетягувати мішки з острівця. Це справа складна: ми поприв'язували до вірьовки завдовжки двісті метрів мішки й тягли їх по болоту. Одне слово, ми залишили сліди звідси аж до потічка, де стояла пірога Шоколада. З мішків, що пороздиралися, повипадали вуглини. Саме тоді й почав бродити в цих місцях один людолов. Я дізнався по криках тварин, що в джунглях хтось є. Я помітив людолова, а він мене – ні. Перейшовши через болото з протилежного боку від того місця, де він причаївся, я зробив півколо й легко зайшов ззаду. Він сконав, навіть не побачивши, хто його вбив. А оскільки я помітив, що трупи спливають на поверхню болота через кілька днів, то приніс його сюди й поклав до вуглярні.
– А звідки взялися двоє інших?
– Це було за три дні до твого приходу. Ніч була дуже темна й тиха, що досить рідко буває в джунглях. Ці двоє прийшли на берег болота звечора. Один з них, коли дим долинав до них, час від часу кашляв. Саме завдяки цьому кашлеві я дізнався про їхню появу біля болота. На світанку я відважився перейти болото з протилежного боку від того місця, де я почув кашель. Коротше кажучи, першого людолова я заколов ножем. Він навіть не встиг скрикнути. Що ж до другого, озброєного рушницею, то він припустився помилки, вийшовши з джунглів на берег і намагаючись роздивитися, що відбувається в хащах на острівці. Я застрелив його з рушниці, а оскільки він не сконав, то я всадив йому в серце ножа. Ось, Метелику, які то типи, котрих ти відкрив собі у вуглярні. Це були двоє арабів і один француз. Перенести одного з них через болото було нелегко. Я мусив робити дві ходки, бо він важив багато. Нарешті я зміг їх поскладати у вуглярні.
– Це саме так відбулося?
– Так, Метелику, клянусь тобі.
– Чому ти не кинув їх у болото?
– Я ж уже сказав тобі, що трупи спливають з болота. Інколи в нього падають великі лані і за тиждень спливають. Над болотом витає сморід, аж поки стерв'ятники з'їдають їх. Це триває довго, і крик та пурхання стерв'ятників привертають увагу допитливих. Присягаюсь тобі, Метелику, що ти зі мною не маєш чого боятися. На, Щоб бути спокійним, візьми, будь ласка, мою рушницю.
Мені страшенно хочеться взяти зброю, але я запановую над собою і якнайприродніше кажу:
– Ні, Кюїк-Кюїк, якщо я тут, то тільки тому, що почуваюся в безпеці з другом. Завтра треба буде допалити до кінця людоловів, бо хтозна, що тут може статися, коли ми підемо звідси. Я не хочу, щоб мене звинуватили, навіть заочно, в трьох убивствах.
– Так, завтра я їх спалю до кінця. Але будь спокійний, ніхто ніколи не ступить ногою на цей острів. Сюди неможливо дістатися, не загрузши в болоті.
– А на каучуковому плоті?
– Я не подумав про це.
– Якщо хтось приведе сюди жандармів і коли вони забагнуть перебратися на острівець, то, повір мені, вони переберуться на плоті. Ось чому нам треба якнайшвидше піти звідси.
– Згода. Завтра знову розпалимо вогонь у вуглярні, який, до речі, ще не зовсім погас. Треба буде тільки прочистити два комини.
– На добраніч, Кюїк-Кюїк.
– На добраніч, Метелику. Ще раз кажу тобі, спи спокійно, ти можеш покластися на мене.
Я вкриваюся до самого підборіддя ковдрою й розкошую в теплі. Закурюю цигарку. Не минає й десяти хвилин, а Кюїк-Кюїк уже хропе. Поряд з ним сопе і його порося. Вогонь уже не горить, але коли в хижку задуває вітер, жар, який жевріє, створює враження спокою й тиші. Я втішаюся затишком і засинаю. З такими думками: або завтра я прокинусь, і тоді все буде гаразд між Кюїк-Кюїком та мною, або індокитаєць більший артист за Сашу Гітрі, що зумів приховати свої наміри й розповісти мені байки про людоловів, і тоді я більше не побачу сонця, бо знаю багато про нього, тож можу йому завадити.
Майстер убивати людей партіями вранці розбуджує мене з кухлем кави в руці і, наче нічого й не сталося, вітається зі мною, щиросердно всміхаючись. Надворі вже видно.
– Пий каву й бери коржа. Я вже намастив його маргарином.
Попоївши й напившись, я виходжу з хижки, набираю з діжки, яка завжди повна, води й умиваюсь.
– Ти допоможеш мені, Метелику?
– Еге ж, – відповідаю я, не запитуючи, чим маю йому допомогти.
Ми витягуємо за ноги три обвуглені трупи. Я мовчки завважую, що в усіх них розпороті животи: мабуть, симпатичний індокитаєць шукав у їхніх шлунках капсул. Чи це справді людолови? А може, це мисливці на метеликів чи на дичину? І він їх убив, боронячись від них або бажаючи їх обікрасти. Одне слово, годі думати про це. Ми кладемо їх у яму вуглярні, накриваємо дровами й глиною. Робимо два комини, і вуглярня знову виконує дві ролі: випалює вугілля й перетворює на попіл три трупи.
– Рушаймо, Метелику.
Невдовзі порося знаходить перехід, і ми долаємо болото. Щоразу, як заходжу в твань, мене охоплює непогамовна тривога. Смерть Сільвена так мене вразила, що тепер я не можу спокійно дивитися на цю багнюку. І все ж, обливаючись холодним потом, я йду слідом за Кюїк-Кюїком. Щоразу моя нога ступає в його слід. Нема чого боятися: якщо він перейде, то перейду і я.
За дві години ми приходимо до Шоколада. Він рубає ліс. У джунглях ми нікого не зустріли, і ховатися нам ні разу не доводилось.
– Добридень, Муше.
– Добридень, Кюїк-Кюїк.
– Усе гаразд?
– Так, гаразд.
– Покажи моєму другові човна.
Човен досить міцний і нагадує вантажну шлюпку. Він дуже важкий, зате дерево тверде. Я пробую в кількох місцях устрохмити в нього ножа, проте лезо щоразу входить лише на півсантиметра. Дощаний настил теж цілий. Одне слово, човен зроблений з доброго дерева.
– Скільки ви хочете за нього?
– Дві з половиною тисячі франків.
– Даю дві тисячі.
Доходимо згоди.
– В човна нема кіля. Я заплачу ще п'ятсот франків, але поставте кіль, стерно й щоглу. Кіль і стерно з твердого дерева. Щоглу заввишки метрів три, легку й гнучку. Коли вони будуть готові?
– Через тиждень.
– Ось дві банкноти по тисячі франків і одна – на п'ятсот. Я переріжу їх навпіл і одні половинки дам вам у завдаток. Гаразд?
– Гаразд.
– Дістаньте мені ще марганцівки, сигарет і сірників, а також харчів для чотирьох чоловік на місяць – борошна, олії, кави й цукру. За це я заплачу окремо. Принесете мені все на річку Куру.
– Чоловіче добрий, я не хочу плисти з вами аж до гирла.
– А я цього й не прошу. Ви тільки виведете човен з цієї бухточки на річку.
– Ось вам мішки, вірьовка, голки й нитки.
Ми повертаємось до свого сховку. На зворотному шляху Кюїк-Кюїк несе порося на руках – воно стомилося…
Сьогодні я знову сам на острівці. Сиджу й шию вітрило, аж раптом чую якийсь крик. Ховаючись за деревами, підходжу до болота. На тому березі Кюїк-Кюїк сперечається з одноруким індокитайцем. Видно, той хоче перейти на острівець, а Кюїк-Кюїк відмовляється його перевести. У кожного в руці тесак. Хоч би Кюїк-Кюїк не вбив його! Я вирішую показатись і свищу. Обидва обертаються до мене.
– Що там у вас, Кюїк-Кюїк?
– Я хочу побалакати з тобою, Метелику! – кричить однорукий. – А Кюїк-Кюїк не хоче мене перевести.
Вони сперечаються ще хвилин десять, а потім рушають за поросям на острівець. Тепер обидва сидять у хижці, кожен із кухлем чаю в руці, і я чекаю, коли ж вони заговорять.
– Він хоче тікати з нами, – каже Кюїк-Кюїк. – А я йому пояснюю, що моє діло маленьке, за все платиш і всім розпоряджаєшся ти. А він не вірить.
– Метелику, – каже однорукий, – Кюїк-Кюїк повинен узяти мене з собою.
– Чому?
– Це він два роки тому відрубав мені в бійці руку. Він ублагав мене поклястися, що я його не вб'ю. І я поклявся, але за однієї умови: все своє життя він мене годуватиме, і годуватиме так, як схочу я. Але якщо він утече з тобою, то я вже його не побачу. Тому нехай або відпускає тебе самого, або бере й мене з собою.
– Ох, чого я тільки не бачив у своєму житті! Ти знаєш, я згоден узяти тебе. Човен великий, міцний, на нього може сісти й більше людей. Якщо Кюїк-Кюїк не проти.
– Дякую, – каже однорукий.
– А ти що скажеш, Кюїк-Кюїк?
– Я згоден.
– Але тут є одна заковика. Чи зможеш ти вибратися з табору непомітно, щоб тебе не розшукували, й дістатися вночі до річки?
– Звісно. Я вийду о третій пополудні й менш ніж за дві години буду біля річки.
– А ти, Кюїк-Кюїк, знайдеш уночі на березі свого друга, щоб ми не гаяли багато часу?
– Чого ж, знайду.
– Приходь сюди за тиждень, і ми скажемо тобі, коли відпливаємо.
Хюе тисне мені руку й рушає.