Тепер пройдемо знову наше завдання: нас ведуть у каплицю, залишають там під доглядом нашого воротаря, ми знаходимо в призначеному місці по кинджалу, я завдаю рану нашому наглядачеві в живіт...
— О, не в живіт, бо так ти відбереш у нього п'ятсот екю, — в руку.
— Ах, в руку — це значило б погубити цього бідолаху, бо зразу побачили б, що він прислужився мені, а я йому. Ні, ні, в правий бік, так, щоб удар ковзнув уподовж ребер: це удар правдоподібний і невинний.
— Ну, хай буде так. Потім...
— Потім ти завалюєш головний вхід лавами, а наші принцеси вибігають зза вівтаря, де вони сховані, і Генрієтта відчиняє малі двері. Ах, слово честі, я так кохаю свою Генрієтту! Певне, вона мене зрадила, що мене так знов тягне до неї.
— А потім, — сказав Ла Моль тремтячим голосом, що звучав з уст, як музика, — потім ми мчимо в ліси. Добрий поцілунок робить нас веселими й дужими. Чи бачиш ти, Аннібал, як ми припадаєм до наших бистрих коней, а серце лагідно стискається? О, добра річ страх! Страх в чистому полі, коли гола шпага при боці, коли погукуєш на коня, підганяючи його шпорами, а він від кожного покрику підплигує й мчить.
— Так, — сказав Коконна, — але страх у чотирьох стінах, — що ти про нього скажеш, Ла Моль? Я можу про нього говорити, бо відчув щось подібне. Коли бліде обличчя Больє з'явилось уперше у мене в кімнаті, ззаду за ним блищали в півтьмі партазани і чути було брязкіт заліза об залізо. Присягаюсь тобі, я зразу ж подумав про герцога д'Алансона і гадав, що побачу його мерзотне обличчя між двома мерзотними обличчями алебардників. Я помилився, і це була моя єдина втіха. Проте, так не минулось: він снився мені вночі.
— Отже, — сказав Ла Моль, цікавий тільки до власної радісної думки, не йдучи за своїм другом в його екскурсіях в сфери фантастичного, — отже, вони все передбачили, навіть місце, куди нам сховатись. Ми їдемо в Лотарінгію, любий друже. Правда, я волів би їхати в Наварру; в Наваррі я був би в неї, але Наварра надто далеко, Нансі краще; до того ж, тут ми будемо лише за вісімдесят льє від Парижа. Знаєш, Аннібал, кого мені шкода покинути тут?
— Слово честі, не знаю... А мені, запевняю тебе, не шкода нічогісінько.
— Ну, мені шкода, що ми не можемо забрати з собою нашого любого тюремника, замість того, щоб...
— Та він сам не схотів би, — сказав Коконна, — він надто багато втратив би: подумай таки — п'ятсот від нас, пенсія від уряду, може ще підвищення по службі. Як щасливо заживе він, коли я його вб'ю I... Але що з тобою?
— Нічого. Мені прийшла в голову одна думка.
— Вона, мабуть, не з веселих, бо ти страшенно зблід.
— Я питаю себе, чого нас мають перевести в каплицю.
— От маєш! — сказав Коконна. — Говіти перед пасхою. Саме такий час, здається.
— Але, — сказав Ла Моль, — у каплицю переводять тільки засуджених на смерть або на тортури.
— О! — пустив Коконна, теж трохи бліднучи. — Це заслуговує уваги. Розпитаймося про це у чоловіка, якому я маю розпороти живіт. Гей, ключник, друже!
— Пан кличуть мене? — спитав тюремник, що стояв на варті на перших приступцях сходів.
— Так, іди сюди.
— Я тут.
— Вирішено, що ми з каплиці маємо врятуватись, — правда?
— Тс! — сказав ключник, з жахом озираючись навкруги себе.
— Не турбуйся, ніхто не почує.
— Так, пане, з каплиці.
— Отже нас переведуть у каплицю?
— Атож, такий звичай.
— Такий звичай?
— Так, після засудження на смерть звичай вимагає, щоб засуджений перебув ніч у каплиці.
Коконна і Ла Моль здригнулись і разом з тим ззирнулись між собою.
— Отже ви думаєте, що нас засудять на смерть.
— Без сумніву... але ж ви й самі це знаєте.
— Як, ми знаємо! — сказав Ла Моль.
— Звичайно... Коли б ви не знали, ви не підготували б утечі.
— Знаєш, він каже правду! — сказав Коконна Ла Молю.
— Так... Тепер я теж знаю, що ми, здається, йдемо на великий ризик.
— І я теж! — сказав воротар. — Думаєте, я нічим не ризикую?... Якщо пан з хвилювання помиляться та не туди вдарять!...
— Е, чорт візьми! Я хотів би бути на твоєму місці, — сказав повагом Коконна, — і не мати діла з іншою рукою, крім цієї, і з іншим залізом, крім того, що торкнеться до тебе.
— Засуджені на смерть! — прошепотів Ла Моль. — Але ж це неможливо!
— Неможливо! — наївно мовив воротар. — Чому?
— Тс! — сказав Коконна. — Здається, внизу відчинились двері.
— Справді, — підхопив воротар, — ідіть до себе, панове! Ідіть!
— А коли, думаєте ви, буде суд? — спитав Ла Моль.
— Не пізніше як завтра. Але не турбуйтесь, особи, яких треба попередити, будуть попереджені.
— То обіймімось і попрощаймося з цими стінами.
Друзі кинулись один одному в обійми і увійшли до своїх кімнат, Ла Моль з зітханнями, Коконна з співом.
До сьомої години вечора не трапилось нічого нового. На Венсенську вежу спустилась похмура дощова ніч, справжня ніч для втечі. Коконна принесли вечерю, і він повечеряв з звичайним своїм апетитом, усе думаючи про те, як приємно було б йому мокнути під цим дощем, що хльостав по тюремних мурах, і збирався вже заснути під глухе та монотонне завивання вітру, як раптом йому здалося, що вітер, до якого він дослухався з меланхолічним почуттям, незнаним йому, поки він не був у тюрмі, свистить спід усіх дверей чудніше, ніж звичайно, і що в димарі гуде лютіше, ніж завжди. Це бувало щоразу, коли відчиняли камери в верхньому поверсі, особливо ж ту, що була напроти його камери. По цьому шуму Аннібал завжди вгадував, що воротар зараз прийде, бо шум цей означав, що він вийшов від Ла Моля.
Але на цей раз Коконна даремне чекав, витягнувши шию та нашорошивши вуха.
Час ішов, ніхто не з'являвся.
— Дивна річ, — сказав Коконна, — відчинили до Ла Моля і не відчинили до мене. Чи Ла Моль сам покликав? Чи не хворий він? Що це означає?
Усе для в'язня підозра і неспокій, усе — радість і надія.
Минуло півгодини, потім година, потім півтори години.
Коконна з досади почав був засинати, коли його розбудив стук запорів.
— О! — сказав він. — Чи не час уже тікати і чи не переводять нас у каплицю без суду? Чорт візьми! Тікати в таку ніч прямо втіха, темно, як у димарі. Аби тільки коні не були сліпі!
Він приготувався вже зустріти воротаря радісними запитаннями, аж побачив, що той приклав палець до губ, дуже красномовно заморгавши очима.
Справді, ззаду воротаря почувся шум і з'явились тіні.
Раптом він розгледів у пітьмі дві каски, на яких курна свічка відбилася золотим відблиском.
— Що це за чудна пишнота? — спитав він півголосом. — Куди ми йдемо?
Воротар відповів тільки зітханням, схожим на стогін.
— Чорт візьми! — пробурчав Коконна. — Не життя, а чума якась! Щоразу крайності, ніколи не відчуваєш твердого ґрунту під ногами: то бовтаєшся в ста футах води, то кружляєш попід хмарами. Ну, куди ми йдемо?
— Ідіть за алебардниками, пане, — сказав гаркавий голос, і Коконна зрозумів, що з солдатами, яких він побачив, прийшов якийсь урядовець.
— А пан Ла Моль де? Що з ним? — спитав п'ємонтець.
— Ідіть за алебардниками, — сказав знову той самий гаркавий голос тим самим тоном.
Вій мусив скоритись. Коконна вийшов із своєї кімнати і побачив людину в чорному, голос якої здався йому таким неприємним. Це був маленький горбатий судовий секретар, що пішов у судовики, певне, за тим, щоб під довгою суддівською робою не видно було його кривих ніг.
Він помалу почав спускатись спіральними сходами. На першому поверсі сторожа зупинилась.
— Спустились багато, — пробурчав Коконна, — та ще не досить.
Двері відчинились. Коконна мав очі рисі і нюх гончого собаки. Він відчув суддів і побачив у тіні силует людини з голими руками і, коли вгледів цього чоловіка, на лобі в нього виступив піт. Проте, він зробив веселу міну, нахилив голову вліво, згідно з правилами найвищого тону тогочасної моди, і, впершись рукою в бік, увійшов у залу.
Завіса піднялась, і Коконна справді побачив суддів і судових писарів.
За кілька кроків від суддів та писарів сидів на лаві Ла Моль.
Коконна привели перед трибунал. Підійшовши прямо до суддів, Коконна зупинився, привітав Ла Моля кивком голови та усмішкою і став дожидати.
— Як вас звати, пане? — спитав президент.
— Марк-Аннібал де Коконна, — відповів дворянин дуже ввічливо, — граф Монпантьє, Шено й інших місць. Але, гадаю, наші звання відомі.
— Де родились?
— У Сен-Коломбані, коло Сюзи.
— Ваш вік?
— Двадцять сім років і три місяці.
— Добре, — сказав президент.
— Це, здається, йому приємно, — пробурмотів Коконна.
— Тепер, — сказав президент, помовчавши з хвилину, щоб дати писарю час записати відповіді обвинуваченого, — з якою метою покинули ви службу у пана д'Алансона?
— Щоб прилучитись до мого друга Ла Моля, присутнього тут, який покинув службу у пана д'Алансона за кілька днів до мене.
— Що робили ви на полюванні, під час якого ви були заарештовані?
— Звісно, — відповів Коконна. — Я полював.
— Король теж був на цьому полюванні і відчув перші припадки недуги, на яку слабий і зараз.
— Я не був при королі і не можу нічого сказати про це. Я не знав навіть, чи був у нього припадок якої недуги.
Судді ззирнулися з усмішкою недовір'я.
— А! Ви не знали? — сказав президент.
— Так, пане, і мені це дуже шкода. Хоч король французький і не мій король, проте я маю до нього велику симпатію.
— Справді?
— Слово честі! Він не схожий на свого брата д'Алансона. Той, мушу признатись...
— Мова йде не про герцога д'Алансона, пане, а про його величність.
— Ну, що ж, я вже сказав вам, що був найпокірнішим його слугою, — відповів Коконна, похитуючись з дивною зухвалістю.
— Якщо ви справді його слуга, як ви запевняєте, пане, можете ви сказати нам, що вам відомо про магічну статуетку?
— Ну, от! Ми, здається, знову вертаємось до історії з статуеткою?
— Так, пане, це вам не до вподоби?
— Навпаки, це мені подобається. Далі.
— Чому ця статуетка переховувалась у пана де Ла Моля?
— Статуетка у пана де Ла Моля? У Рене, хочете ви сказати?
— Визнаєте ви, що вона існувала?
— Звичайно, якщо мені покажуть її.
— Вона ось. Ви цю знаєте?
— Дуже добре.
— Писарю, — сказав президент, — запишіть: обвинувачений визнав, що бачив статуетку у пана де Ла Моля.
— Ні, ні, — сказав Коконна, — не плутайте: бачив у Рене.
— Хай у Рене. В який день?
— В той день, коли я з Ла Молем єдиний раз були в нього.
— Отже, ви визнаєте, що були у Рене з паном де Ла Молем?
— Атож.