Мабуть, перелякалися?.. А тепер, будь ласка, трохи підведіться, треба вас оглянути... Ох, як ми ослабли!
Той, хто звертається до Джека, – чоловік років тридцяти п'яти – сорока; він в оксамитовій шапочці, у великому білому фартусі, що закриває груди аж до підборіддя, з білявою борідкою і ледь сміхотливим поглядом розумних очей.
Лікар вислуховує Джека, ставить йому кілька питань:
– Хто ви за фахом?
– Механік.
– П'єте?
– Пив... Тепер не п'ю.
Обидва помовчали.
– Яким же було ваше життя, бідний хлопче?
Лікар більше нічого не каже, аби не лякати хворого, але Джек помічає на його обличчі таке саме болісне зацікавлення і співчуття, яке бачив напередодні у приймальні при соборі Богоматері. Ліжко оточують практиканти. Завідуючий відділенням пояснює їм симптоми, виявлені у хворого. Судячи з усього, дуже небезпечні й незвичайні симптоми. Студенти по черзі підходять до Джека й особисто переконуються у справедливості міркувань їхнього керівника. Джек підставляє спину усім отим зацікавленим вухам і нарешті після неодноразово повторених слів: "Вдихніть... Видихніть... Свистяче хрипіння, рипіння у верхівках і нижній частині легень... Скоротечні сухоти", – розуміє, що стан його дуже тяжкий, такий тяжкий, що після того, як лікар продиктував рецепт одному з практикантів, медсестра підходить до його нош і м'яко, обережно запитує, чи є у нього в Парижі хтось із рідних чи близьких, кого можна було б сповістити? Чи не чекає він кого-небудь, адже сьогодні неділя?
Близькі? Стривайте! Ось вони. Поблизу нош переступають з ноги на ногу дві постаті, чоловік і жінка, не наважуючись підійти ближче. У них прості добрі обличчя, і вони йому всміхаються. Крім них, Джек не має ні рідних, ні друзів. Лише ці двоє ніколи не заподіяли йому жодного зла.
– Ну, то як? Що з вашим здоров'ям? Трохи покращало? – питає його Белізер, якому вже повідомили, що його товариш помирає, і він, щосили стримуючи сльози, намагається здаватись веселим, його дружина кладе на поличку поблизу Джека два чудових апельсини, які принесла до лікарні. Потім, розповівши йому новини про свого головатого сина, вона сідає у вузькому проході між ліжками поруч із своїм чоловіком, що мовчки похилив голову. Джек також мовчить. Про що він думає?.. Його широко розплющені очі нерухомо дивляться удалину. Про що він думає?.. Мабуть, про його думки могла б здогадатися лише мати.
– Скажіть, Джеку, – несподівано питає його рознощиця хліба. – Чи не сходити мені по вашу матінку?..
Згаслий погляд хворого оживає, хлопець усміхається і зводить очі на добру жінку... Так, йому хочеться саме цього. Тепер, відколи Джек зрозумів, що незабаром помре, він забуває про всі біди й нещастя, про всі кривди, заподіяні йому матір'ю. Йому конче треба бачити її поруч, пригорнутися до неї. Рознощиця хліба кидається до виходу, але чоловік стримує її, і вони про щось перешіптуються біля узніжжя Джекових нош. Белізер не хоче, щоб дружина ішла туди. Він знає, що вона люта на "дамочку", що вона ненавидить вусатого, і якщо її не впустять у дім, вона напевне підніме ґвалт, і її – все може бути – ще заберуть у поліційний відділок. Страх опинитися у поліції все життя не дає Белізерові спокою. Рознощиця хліба добре знає, який боязкий її чоловік, як легко виставити його за двері.
– Ні, ні! Не турбуйся, цього разу я її приведу, – каже він під кінець так переконано, що добра жінка таки погоджується.
І він іде. Ось він уже на набережній Августинців, але цього разу йому щастить ще менше, ніж минулого.
– Вам до кого? – питає консьєрж, зупиняючи Белізера при вході, перед самими сходами.
– Я до пана д'Аржантона.
– Це ви вчора приходили?
– Авжеж, – простодушно відповідає йому Белізер.
– Ну то знайте: вам нічого туди йти – там нікого немає... Вони поїхали за місто і не скоро повернуться.
– За місто? У таку негоду? У такий холод і сніг? – Це здається Белізерові неймовірним. Та марно він наполягає, марно доводить, що син пані дуже захворів, лежить у лікарні. Консьєрж усе мотає на вус, але не дозволяє невезучому посланцеві навіть переступити через половик перед сходами. І доведений до розпачу Белізер знов опиняється на вулиці. Раптом йому сяйнула чудова думка. Джек ніколи не розповідав, що сталося між ним і Рівалями. Лише сказав, що його шлюб не відбудеться. Але ще в Ендре, а згодом у Парижі, відтоді, як Джек поселився у Белізерів, між ними часто заходила мова про доброту старого лікаря. А що коли він, Белізер, знайде лікаря і приведе до смертного одра свого бідного друга любу й приємну йому людину? Сказано – зроблено! Белізер забіжить додому, завдасть на спину кошеля з капелюхами – без нього він ніколи не йде в дорогу – ї, згорбившись та тремтячи від холоду, почвалає великим шляхом на Етьйоль, де колись уперше зустрівся з Джеком. Гай-гай! Ми уже бачили, що його чекало у кінці неблизької дороги.
Тим часом його дружина, сидячи в узголів'ї хворого друга, не знає, що й думати. Чому так довго нема чоловіка? Як заспокоїти хворого, схвильованого майбутнім материним приходом? Його хвилювання тим більш гарячкове, що це вихідний, неділя, і до кожного лікарняного ліжка ідуть і йдуть родичі, друзі... Із вулиці, зі сходів чути невиразний гомін і звуки кроків, що наростають і гучнішають у лункому дворі й коридорах. Щохвилини відчиняються двері, і Джек вдивляється у відвідувачів. То переважно робітники або охайно вдягнені дрібні торговці. Вони снують поміж рядами ліжок, розмовляють із хворими, до яких прийшли, підбадьорюють їх, намагаються розвеселити їх анекдотом, родинним спогадом чи розповіддю про цікаву зустріч на вулиці. Часто голос у них уривається, бо в горлі застряє клубок сліз, але вони щосили силкуються, щоб їхні очі зоставалися сухими. Іноді чути недоладні фрази, туманні натяки і недомовки, часом западає тяжке мовчання, збентеження. Воно й не дивно: що не кажи – здоровому нелегко сипати словами на зім'яту подушку вмирущого. Джек наче за пеленою чує тихий гомін голосів та перешіптування; в повітрі витає запах апельсинів. Щоразу, коли заходить новий відвідувач, Джек зазнає дедалі більшого розчарування: спираючись на підвішену на мотузку палицю, він трохи підводиться, переконується, що то знов не мати, і падає на ноші ще знесиленіший, опанований ще більшим розпачем, ніж досі. Як буває з умирущими, щораз тонша нитка життя, стаючи надто слабкою, щоб утримати роки непокірної юності, веде його до раннього дитинства. Джек стає хлопчиком. Він уже не механік Джек, а малюк Джек (не Жак, а саме Джек!), хрещеник лорда Пімбока, білявий хлопчик у вельветовому костюмчику... Він чекає маму...
А її немає й немає...
А люди йдуть і йдуть – жінки й діти, іноді зовсім малята. Вони здивовано спиняються, побачивши змарнілого, у лікарняному халаті, батька; радісно вигукують, роздивляючись усі дива престолу, і черниця ледве їх угамовує. Але Джекова мати не з'являється. Рознощиця хліба вичерпала всі запаси свого красномовства. Яких тільки припущень не робила ця добра жінка!.. Висловлювала здогади, що д'Аржантон захворів, що вони, мабуть, поїхали за місто – адже це неділя, – а тепер не може й уявити, що далі придумувати, і, аби взяти себе в руки, розгортає на колінах квітчасту хусточку й повільно чистить на неї апельсини.
– Вона не прийде, – каже Джек так, як казав колись у будиночку в Шаронні.
Різниця тільки в тому, що цього вечора голос його хрипкіший і в ньому, незважаючи на кволість, вчувається гнів:
– Я переконаний: вона не прийде!
І нещасний хлопець, украй знеможений, заплющує запалі очі. Та він не засинає, не впадає у забуття, на нього хвилями накочуються думки про інші злигодні й нещастя, виринають уламки його кохання, і він подумки розпачливо кличе: "Сесіль!.. Сесіль!.." – проте цей крик душі ні разу не злітає з його уст.
Почувши Джеків стогін, черниця підійшла до нош і тихо запитала рознощицю хліба з широким, мокрим від сліз обличчям:
– Що з ним, бідним хлопчиком?.. Йому не гірше?
– Це через матір, сестро; мати не йде до нього... Він цілі дні її чекає... І так, сердешний, мучиться!..
– Треба її швидше сповістити.
– Мій чоловік пішов по неї. Та ба!.. То така птаха!.. Певно, боїться закаляти в лікарні сукню...
І раптом, украй розлючена, вона схоплюється на ноги.
– Не плач, голубчику, – каже вона Джекові так, ніби розмовляє з своїм малим сином. – Зараз я сама сходжу по неї, по твою матінку.
Джек чув, як Белізериха вийшла, але і далі раз ураз хрипко повторює, втупившись у двері:
– Вона не прийде... Вона не прийде!..
Черниця намагається трохи розрадити кого:
– Заспокойтеся, дитино моя...
І тоді, наводячи жах, він підводиться з нош і, ніби марячи, надсадно хрипить:
– Хіба я не казав: вона не схоче прийти до мене... Ви її не знаєте: вона гірша за мачуху. Усі нещастя, що спіткали мене в житті, завжди ставалися через неї. Моє серце – суцільна рана після усіх завданих нею ударів... Коли той гад прикинувся, ніби захворів, вона прожогом кинулася до нього та там і зосталася... А коли я помираю, вона не йде навіть провідати... Вона лиха, лиха, гірша за мачуху! Це через неї я помираю, а вона перед моєю кончиною не хоче мене побачити.
Знесилений спалахом гніву, Джек знову падає на подушку; схилившись над ним, черниця утішає, заспокоює його, а тим часом зловісно гасне короткий зимовий день, і на повиту снігом землю налягають жовтуваті похмурі присмерки.
На набережній Августинців з екіпажа вийшла Шарлотта й д'Аржантон. Обоє у вечірніх туалетах, хутрах, світлих рукавичках – вони верталися з концерту. Шарлотта в оксамитовому вбранні, оздобленому мереживом, уся аж сяяла. Тільки подумати: вона з'явилася на людях зі своїм поетом і знову всім довела, що її врода не зів'яла! її обличчя зарум'янилося від холоду, і вона й справді здавалася вродливою в той лиховісний вечір, тим паче що була вся в хутрах, а у такому обрамленні жіноча врода іскриться і сяє, мов коштовний камінь на оксамиті свого футляра. Рослява міцна селянка, що вартувала біля дверей, кинулась їй напереріз:
– Пані, пані!.. Зараз же йдіть за мною!
– Пані Белізер!.. – збліднувши, пробелькотіла віршомазова полюбовниця.
– Ваш син страшенно хворий... Він вас кличе... Ходімо!
– Чого ви вчепилися до нас? – втрутився д'Аржантон.