Я тримаю цю змію в своїх руках. І я кажу вам: "Друже мій, Фелтоне, Джоне, дитино моя, пильнуй мене й особливо сам стережися цієї жінки. Присягайся спасінням своєї душі, що збережеш її для тієї кари, на яку вона заслуговує. Джоне Фелтоне, я покладаюсь на твоє слово, Джоне Фелтоне, я вірю в твою чесність".
— Мілорде, — відповів молодий офіцер, кидаючи на міледі сповнений ненависті погляд. — Мілорде, присягаюсь вам: все буде зроблено так, як ви бажаєте.
Міледі зустріла цей погляд з виглядом покірливої жертви. Годі було собі уявити смиренніший і лагідніший вираз, ніж той, що осявав її чарівне личко. Навіть лорд Вінтер ледве впізнав у ній ту тигрицю, з якою хвилину тому ледве не вступив у люту боротьбу.
— Вона не повинна виходити з цієї кімнати, чуєте, Джоне? — вів далі лорд Вінтер. — Вона ні з ким не повинна листуватися; вона не повинна говорити ні з ким, окрім вас, коли, звичайно, ви зробите їй честь, розмовляючи з нею.
— Я присягнувся, мілорде, цього досить.
— А тепер, добродійко, благайте прощення в Бога, бо людський суд над вами вже звершено.
Міледі схилила голову, ніби цей вирок її й справді приголомшив.
Лорд Вінтер вийшов з кімнати, жестом запросивши Фелтона. Той поспішив слідом за ним і замкнув двері.
За хвилину в коридорі залунали важкі кроки солдата морської піхоти, що вартував з палашем за поясом і з мушкетом в руках.
Якийсь час міледі сиділа непорушно, гадаючи, що за нею можуть стежити крізь замкову щілину. Потім вона повільно підвела голову, і її обличчя знову набуло страхітливого виразу погрози та виклику. Вона підбігла до дверей і прислухалась, тоді глянула у вікно, відійшла від нього, знову сіла в глибоке крісло й замислилася.
XXI. Офіцер
Тим часом кардинал чекав новин з Англії, але ніяких вістей не надходило, крім хіба що неприємних та загрозливих.
Хоч Ла-Рошель перебувала в щільній облозі й успіх її, завдяки вжитим заходам, особливо завдяки дамбі, яка не давала човнам пробиратись у місто, видавався безсумнівним, проте блокада могла тривати ще довго, на превелику ганьбу королівського війська та на превелике невдоволення кардинала. Правда, йому не треба було більше сварити Людовіка XIII з Анною Австрійською — це вже він зробив, — але він мав у майбутньому мирити пана де Бассомп'єра, що несподівано посварився з герцогом Ангулемським. Що ж до брата короля, герцога Орлеанського, який почав облогу, то турботу про її завершення він цілком переклав на кардиналові плечі. Ла-рошельці, попри надзвичайну стійкість свого мера, зробили спробу збунтуватися, щоб скласти зброю. Мер наказав повісити бунтівників. Розправа над заводіями втихомирила найвідчайдушніших, і вони зважили за краще замордувати себе голодом. Ця загибель здавалася їм не такою скорою, а головне, не такою неминучою, як смерть на шибениці.
Зі свого боку, французи час від часу ловили гінців, яких ла-рошельці посилали до Бекінгема, або шпигунів, яких Бекінгем посилав до ла-рошельців. В усіх випадках суд був короткий. Пан кардинал вимовляв одне-однісіньке слово: "Повісити!" Запрошували короля подивитися на страту. Людовік XIII з'являвся не поспішаючи й сідав на таке місце, звідки можна було бачити процедуру в усіх подробицях. Це трохи розважало його й додавало терпіння продовжувати нудну облогу, хоч він раз у раз повторював, що хоче швидше повернутися до Парижа. Тож якби не ці шпигуни та гінці, його високопреосвященство, незважаючи на всю свою винахідливість, опинився б у великій скруті.
Проте час минав, а ла-рошельці не здавалися: останній гонець, якого впіймали французи, віз листа Бекінгемові. В листі, правда, мовилося, що місто перебуває в жахливому становищі; але замість написати: "Якщо ваша допомога не наспіє протягом двох тижнів, ми здамося", — автори повідомляли зовсім інше: "Якщо ваша допомога не наспіє протягом двох тижнів, то на той час, коли вона з'явиться, ми всі сконаємо з голоду".
Отож ла-рошельці покладали всі надії тільки на Бекінгема. Вони вважали Бекінгема своїм месією[216]. Було ясно: якби вони напевне дізналися, що на Бекінгема розраховувати вже марно, то разом з надією втратили б і всю свою мужність.
Тому кардинал дуже нетерпляче чекав з Англії вістей про те, що Бекінгем не прибуде до Ла-Рошелі.
Питання про взяття міста приступом часто розглядалося на королівській раді, проте його щоразу відхиляли. По-перше, всі вважали Ла-Рошель неприступною, а по-друге, кардинал, хоч би що він говорив у приватних розмовах, чудово розумів: згода на страхітливе пролиття крові в бою, де французам довелося б воювати проти таких самих французів, була б у політиці поверненням на шістдесят років назад, — а кардинал був для свого часу людиною, як тепер кажуть, передових поглядів. Бо й справді, пограбування Ла-Рошелі та знищення кількох тисяч гугенотів, котрі скоріше дали б себе вбити, ніж склали зброю, аж надто скидалося б у 1628 році на Варфоломіївську ніч 1572 року.
Нарешті, цей крайній захід, проти якого сам король, як ревний католик, правда, не заперечував, повсякчас відкидали генерали, висуваючи такий аргумент: Ла-Рошель можна взяти тільки голодом.
Кардинал так і не міг побороти страху, який навіювала йому згадка про його помічницю, бо він і сам уже давно помітив дивні риси цієї жінки, яка видавалась йому то змією, то левицею. Чи не зрадила вона його? А чи, бува, не вмерла? Рішельє вже досить добре вивчив міледі й знав: незалежно від того, служить вона йому чи його супротивникам, незалежно від того, друг вона йому чи ворог, — вона не може бути бездіяльною, хіба що її змусять до цього якісь непередбачені обставини. Але звідки б виникли такі обставини? Саме цього кардинал і не міг збагнути.
В усьому іншому він твердо покладався на міледі. Він здогадувався, що з минулим цієї жінки пов'язані страшні речі, приховати які могла тільки його червона мантія, і відчував, що, з тієї чи іншої причини, але міледі перебуває в його владі, бо тільки в нього одного знайде підтримку і захист від небезпеки, яка їй загрожує.
Отже, він вирішив вести війну сам, чекаючи на сторонню допомогу так, як чекають щасливої нагоди. Він докінчував будувати славнозвісну дамбу, що мала задушити ла-рошельців голодом. А тим часом, дивлячись на це нещасне місто, що поєднувало такі страшні злигодні з такою героїчною мужністю, кардинал, пригадуючи слова Людовіка XI, свого політичного попередника, подібно до того, як сам він був попередником Робесп'єра[217], повторював вислів цього спритного заступника Трістана[218]: "Розділяти, щоб владарювати".
Взявши в облогу Париж, Генріх IV наказав кидати через стіни міста хліб та інший харч. Кардинал наказав підкидати листи, в яких пояснював ла-рошельцям, що поведінка їхніх начальників несправедлива, егоїстична та жорстока. У цих начальників вдосталь зерна, однак вони не хочуть ділити його між населенням; вони дотримуються правил, бо в них, бачте, теж є свої правила: не біда, якщо помруть жінки, діти й старі, — аби тільки чоловіки, котрі мусять захищати стіни їхнього міста, були здорові й повні сил. На той час це правило — може, тому, що городяни ладні були на самопожертву, а може, й тому, шо вони не могли йому протидіяти, — хоч і не дістало загального схвалення, а перейшло все-таки з царини теорії в практику. А втім, кардинальські листи робили свою справу. Ці листи нагадували чоловікам, що приречені на смерть діти, жінки й старі — то їхні сини, дружини та батьки; що було б куди справедливіше, аби всі розділяли загальну біду, бо тоді спільне лихо спонукало б ла-рошельців до одностайних рішень.
Листи спричинилися саме до тих наслідків, на які сподівався їх автор: вони схилили багатьох ла-рошельців вступити в сепаратні переговори з королівським військом.
Але якраз у той час, коли кардинал уже бачив, що винайдений ним захід починає приносити свої плоди, і радів, що так вдало застосував його, один з мешканців Ла-Рошелі, котрий зумів перейти лінію королівських військ, — самому тільки Богові відомо, як йому пощастило обдурити пильність Бассомп'єра, Шомбера та герцога Ангулемського, за якими, в свою чергу, пильно стежив кардинал, — отож, повторюємо, один з мешканців Ла-Рошелі пробрався до міста просто з Портсмута й повідомив: він бачив там великий флот, готовий підняти вітрила не пізніше, ніж за тиждень. Понад те, Бекінгем сповіщав мера, що воєнний союз проти Франції от-от буде, нарешті, підписаний і що англійські, імперські[219] та іспанські війська водночас почнуть наступ на французьке королівство. Цей лист читали на всіх майданах міста, копії з нього розвісили на перехрестях вулиць, і навіть ті, хто почав вести переговори з королівським військом, припинили їх, вирішивши діждатися обіцяної допомоги.
Ця несподівана обставина збудила в Рішельє колишній неспокій і мимоволі змусила його знову звернути свій погляд на той бік моря.
Тим часом королівське військо, зовсім не думаючи про турботи, що обсіли його єдиного справжнього володаря, досить безжурно збавляло час. Ні провіанту, ні грошей у таборі не бракувало. Цілі роти й полки змагалися між собою в завзятті й веселощах. Ловити шпигунів і вішати їх, влаштовувати відчайдушні експедиції на дамбу або на море, затівати найбезрозсудніші вилазки й холоднокровно здійснювати їх — ось як проводили вояки дні, що так довго тяглися не тільки для ла-рошельців, знеможених від голоду й безнастанних тривог, а й для кардинала, що вперто будував фортифікаційні споруди.
Іноді, коли кардинал, який завжди їздив верхи, наче звичайнісінький кіннотник, подумки вдивлявся в ці укріплення, що їх, всупереч усім сподіванням, так довго споруджували під його керівництвом інженери, котрих Рішельє наказав зібрати з усіх кінців Франції, — він випадково зустрічав мушкетера з полку де Тревіля. Кардинал під'їздив до нього, приглядався й, не признавши в мушкетерові жодного з наших чотирьох друзів, звертав на щось інше свої гострі очі та допитливий розум.
Одного разу, пригнічений смертельною тугою, не сподіваючись більше на переговори з містом і досі не маючи відомостей з Англії, кардинал без будь-якої певної мети виїхав з дому в супроводі Каюзака та Ля Удиньєра й, віддавшись у владу неосяжності своїх дум та милуючись неосяжністю океану, рушив уздовж піщаного берега.