Декамерон

Джованні Боккаччо

Сторінка 90 з 132

Звали її Чута, та майже всі казали на неї Чутяка, бо була бридка, мов чортяка. Але ся бридуля була собі не без хитрості.

Прийшовши з церкви, пані покликала її і сказала:

— Чутяко, як ти мені вслужиш добре сієї ночі, то я подарую тобі нову гарненьку сорочку.

Як почула Чутяка про сорочку, зразу одказала:

— Пані, як дасте мені сорочку, то я і в огонь піду, не то що.

— Добре, — сказала пані, — я хочу, щоб ти сю ніч переспала в моїй постелі з мужчиною і приголубила його як слід, та гляди і словом не озивайся, щоб брати мої не почули: ти ж знаєш, що вони сплять постінь. А тоді вже я подарую тобі сорочку.

— Коли треба, — сказала Чутяка, — то не то з одним, із шістьома пересплю.

Коли настав вечір, настоятель прийшов, як йому було велено, а вдовині брати, домовившися з нею наперед, сиділи в своїй кімнаті і подавали час від часу голос; тим-то панотець уступив нищечком у панину опочивальню і добрався поночі до ліжка, а Чутяка, яку пані навчила, що робити, пішла туди з другого боку. Гадаючи, що то його дама, отець-настоятель обійняв Чутяку і став її цілувати, не кажучи ні слова, а Чутяка його, так само мовчки, а тоді й інші жарти завели — панотець уступив у володіння тим добром, якого віддавна прагнув.

Улаштувавши всі ці речі, вдова сказала братам своїм зробити решту, як було в них домовлено. Тихо вийшовши з дому, вони подались на майдан, і доля якнайліпше сприяла їхньому наміру: вони хотіли знайти десь єпископа, а єпископ сам їх уже шукав — погода стояла жарка, і йому захотілось піти до них випити чого-небудь. Зустрівши їх, він сказав про те своє бажання, і вони повели його до себе в прохолодний двір, де горіло чимало свічок; церковний достойник з великим задоволенням скуштував їхнього доброго вина. Коли він випив, юнаки сказали:

— Велебний отче, тим, що ви зробили нам велику ласку, одвідавши нашу скромну господу, куди ми самі бажали вас запросити, нам хотілося б, щоб ви зволили подивитись на одне невидальце, котре ми вам маємо показати.

Єпископ одповів, що з дорогою душею; тоді один із братів узяв у руки посвітач і пішов уперед, а за ним єпископ і решта людей, а ввів він їх до тої кімнати, де отець-настоятель спав із Чутякою. Панотчик не гаяв марно часу і одмахав верхи уже, либонь, три милі; втомившись по трудах праведних, він спочивав, тримаючи Чутяку в обіймах, незважаючи на духоту.

Коли юнак із посвітачем у руці вступив у кімнату, а за ним єпископ та інші люди, всі побачили отця-настоятеля у тих гріховних обіймах. Тут прокинувся й сам панотчик: побачивши світло й людей, він так злякався й засоромився, що аж голову мусив під накривало сховати. Єпископ добре виганьбив його і велів йому підвести голову та подивитись, із ким він спав. Як дізнався отець-настоятель, що дама його ошукала, то так йому тяжко на душі стало, що господи, а тут іще ся ганьба й неслава!

Одягнувся бідаха з наказу єпископа, та й повели його під вартою додому, покуту велику за той гріх одбувати. Тоді єпископ почав розпитувати, як се сталось, що він прийшов ночувати до Чутяки. Вдовині брати розповіли йому все по ряду. Вислухавши їхньої мови, єпископ вельми похвалив даму, а також і юнаків за те, що, не бажаючи каляти рук своїх священичою кровію, вони провчили його по заслузі. За сей гріх єпископ накинув настоятелеві сорок днів покути, але він не одбув її і за п'ятдесят днів — так плакався з ганьби своєї та обдуреної любові. Довго ще потім соромно було йому й на вулицю виткнутись: як вийде, було, зараз хлопчаки показують на нього пальцями й гукають: "Гля, гля, се той, що з Чутякою ночував!" З великої досади отець-настоятель мало не збожеволів.

Отак-то статечна пані здихалась нахабного душпастиря, а Чутяка здобула сорочку — і коханця на одну ніч.

ОПОВІДКА П'ЯТА

Троє молодих флорентинців стягають штани у судді-провінціала, коли він, сидячи в уряді, розбирає справи

Емілія доказала свою історію, і все товариство вельми похвалило розумну вдову; тоді, глянувши на Філострата, королева промовила:

— Тепер твоя черга.

Той одповів, що готовий, і почав такими словами:

— Любії мої панії! Я хотів був розказати вам про зовсім іншу пригоду, та Еліза згадала тут нещодавно про одного жартуна — пам'ятаєте, про Маза дель Саджо, то й мені заманулось розповісти історійку про нього та його товаришів; вона буде цілком пристойна (хоч і трапиться в ній кілька слів, які ви соромитесь вимовляти) і, гадаю, досить смішна.

Ви, мабуть, чували не раз, що в нашому місті інколи бували управителями виходці з провінції, люди здебільшого нікчемні і злиденні, — все, що вони робили, виходило в них якось ніби гнидяво; через ту свою природну скупість та скнарість приводили вони з собою таких судців та нотарів, що, здавалось, їх не з правничої школи на уряд узято, а од плуга чи од шила й дратви. Як був у нас один такий провінціал подестою, привів він з собою між іншими і одного суддю, що називав себе Нікола да Сан-Лепідіо і був схожий радше на шмаровоза, ніж на урядовця, — а його ж настановлено судити кримінальні справи.

Нерідко буває, що й нічого чоловікові в суді робити, а він туди заходить; забрів одного ранку в судову палату і Мазо дель Саджо — шукав, бачите, якогось свого приятеля. Як побачив він там мессера Нікола, що сидів за своїм столом, то став дивитись на сю прояву, немовби на рарога. Берет на ньому був засмальцьований, каламар коло пояса заляпаний, спідня хламида визирала з-під мантії — усе не так, як повинно бути в чоловіка звичайного і статечного; та найкумедніші були в нього штани: матня в них теліпалась аж до колін, і се було видно всякому, бо занадто тісна мантія розходилась унизу, як пан судія сидів на своєму місці. Побачивши таку дивовижу, Мазо забув про того, кого він тут шукав, і кинувся до двох інших своїх товаришів, таких самих штукарів, як і він сам: одного звали Рібі, а другого Маттеуццо.

— Будьте друзями, хлопці, — сказав він їм, — ходімо зо мною в суд, я покажу вам таку прояву, що ви зроду не бачили.

От пішли вони разом у суд, і Мазо показав їм судію, які в нього штани. Хлопці дуже реготалися ще здалеку, а як підступили ближче, то побачили, що під той стіл, за яким він сидів, можна легко пролізти; крім того, вони помітили, що дощані підмостки, на яких стояли судцеві ноги, були діряві — крізь таку дірку вільно можна було просунути руку.

— А що, хлопці, — каже Мазо, — як ми з нього зовсім штани стягнемо? Се не трудна штука!

Хлопці швидко зметикували, як за те діло взятись: домовившись, що кому робити й говорити, вони прийшли наступного ранку в судову палату, де вже було повно народу. Маттеуццо проліз нишком, так що ніхто й не постеріг, під ті підмостки, а Мазо й Рібі підійшли тим часом до пана судії: один схопив його за одну полу, другий за другу.

— Пробі, паночку! — заволав Мазо. — Поки сей злодюжка не втік, скажіть йому, нехай оддасть мені чоботи, що в мене вкрав, хоч він і одбріхується; а я сам бачив, ще й місяця нема, як він давав їх шевцеві підшивати.

А Рібі й собі кричав:

— Не вірте йому, пане, він шахрай! Знає, що я прийшов позивати його за валізу, що він у мене вкрав, та й плете про ті чоботи, а вони в мене вже давно; як не вірите, можете поспитати в моєї сусідки-перепічайки, у тітки Гладкої, що хляками торгує, і того діда, що в Покрівській церкві сміття підмітає; вони бачили, як він ішов із хутора.

Мазо ввесь час перебивав Рібі, поки той говорив, а Рібі намагався його перекричати. Суддя встав, щоб краще їх вислухати, а Маттеуццо тим часом вигодив хвильку, просунув руку в дірку, схопив за матню і потягнув суддівські штани, а що мессер Нікола був собі худий і безклубий, штани зразу з'їхали вниз. Суддя те почутив і, не знаючи, в чім річ, хотів захристати мантію, щоб закритись і сісти, але Мазо й Рібі вчепились у нього з обох боків, галасуючи:

— Так не годиться, пане, що ви не хочете мене розсудити, а тікаєте кудись. За такі марниці в нас тут не розводять писанини.

Багато ще всячини торочили вони йому, тримаючи з обох боків за поли, поки всі присутні не побачили, що з пана судії спустили штани. Маттеуццо потримав їх іще трохи, а потім пустив і непомітно виліз із своєї схованки та й вийшов із суду. Рібі, побачивши, що діло вже зроблено, сказав:

— Коли так, то от вам хрест святий, поскаржуся в магістрат!

А Мазо й собі випустив полу з рук, говорячи:

— А я таки прийду сюди ще раз і ще раз, може, ви будете колись повороткіші, не такі, як сьогодні.

Сеє сказавши, швай-швай, та й розійшлися хто куди.

Пан судія привселюдно натягнув штани, ніби щойно з постелі встав; аж тепер догадався він, як то могло статись, і став допитуватись, де ті люди, що за чоботи й валізу позивались. Не розшукавши їх, він заприсяг на божі тельбухи, що він їх таки знайде і дізнається, чи є в Флоренції такий звичай — стягати штани у судді в урядовому місці. Як почув про те подеста, то теж збив велику бучу, але його приятелі сказали йому, що та штука зроблена була навмисне, аби показати, що флорентинці знають, чому замість урядовців він привів із собою дурнолобців, — бо вони дешевші. Тим подеста вирішив не роздмухувати сієї справи; на тому все і скінчилось.

ОПОВІДКА ШОСТА

Бруно і Буффальмакко крадуть у Каландріна кабана, а потім ворожать на імбирових пігулках та білому вині, хто злодій; вони дають йому дві собачі пігулки з алое, і виходить, що кабана вкрав він сам; тоді беруть з нього викуп за те, що не скажуть жінці

Скоро скінчилась Філостратова смішна оповідка, королева веліла заступити чергу Філомені, і та почала:

— Милії мої подруги! Як Філостратові згадка про жартуна Маза піддала оповідку, котру ми щойно слухали, так і мені ймення Каландріна привело на думку одну історію, що припаде вам, сподіваюсь, до смаку.

Хто такі були Каландріно, Бруно й Буффальмакко — нема чого вам пояснювати, бо ви про них недавно всі чули; тим, приступаючи одразу до речі, скажу, що у Каландріна на хуторі під Флоренцією був двір, що він узяв за жінкою; з того двора він мав деякі прибутки і щороку проти Різдва їздив туди разом із нею колоти кабана на солонину. Одного року сталося так, що він мусив їхати туди сам, бо жінка нездужала. Як почули Бруно й Буффальмакко, що він їде без жінки, і собі подалися на той хутір у гості до священика, свого великого приятеля і Каландрінового сусіда.

87 88 89 90 91 92 93