"Опис мови і стилю в "Декамероні" Боккаччо"

РЕФЕРАТ

на тему:

"Опис мови і стилю в "Декамероні" Боккаччо"

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Джованні Боккаччо та загальний аналіз "Декамерона"

1.1. Джованні Боккаччо

1.2. Загальний аналіз "Декамерона"

Розділ 2. Особливості та мова "Декамерона" Джованні Боккаччо

2.1. "Декамерон" Дж. Боккаччо — внесок до літературної спадщини епохи Відродження

2.2. Характеристика мови "Декамерона" Дж. Боккаччо

Висновки

Список використаної літератури

ВСТУП

Головним твором Джованні Боккаччо, що обезсмертив його ім'я, був прославлений і ославлений "Декамерон" (10-денні розповіді) — збірка 100 повістей, розказаних суспільством з 7 пані і 3 чоловіків, які під час чуми переселилися в село і там забавлялися цими розповідями. "Декамерон" написаний частково в Неаполі, частково у Флоренції, і зміст його Боккаччо черпав або з древньофранцузських "Fabliaux", або з "Cento novelle antiche" (Bologna, nelle case di Gerolamo Benedetti, 1525), а також із сучасних поетові подій. Розповіді висловлені витонченим, легким язиком, вражаючим багатством слів і виразів, і дихають життєвою правдою і різноманітністю. В них зображені люди всякого віку і характеру, пригоди найрізноманітніші, починаючи з найвеселіших і смішніших і завершуючи найтрагічнішими і зворушливими.

"Декамерон" перекладений майже всіма мовами з нього черпали багато письменників і більше за всіх Шекспір.

Разом з Петраркою Джованні Боккаччо був найбільшим діячем раннього італійського Відродження. Петрарка і Боккаччо були більш ніж сучасники: їх об'єднувала приналежність до майже однакового суспільного і культурного середовища, спільність філологічних захоплень і художніх інтересів, численні аналогії в їх біографії і творчості, а в другу половину життя — глибока дружба, що супроводжувалася дуже сильним впливом Петрарки на Боккаччо, який любив і шанував засновника італійського гуманізму як вчителя і старшого брата.

У той же час Боккаччо більш глибока натура, ніж Петрарка. Петрарка — суворий борець, що відкидає середньовічні норми, який прокладає нові шляхи людської думки, неспокійний і незадоволений, роздирається суперечностями, що вічно бореться з оточуючими і з самим собою, що нерідко знемагає в цій боротьбі, але принципово, який не визнає компромісів. Боккаччо незрівнянно більш м'який і податливий на зовнішні впливи. Більш імпульсний і безпосередній, а в художньому відношенні більш різнобічний, він не був по своєму характеру мислителем. Переживаючи всі ті ж суперечності, що і Петрарка, Боккаччо менш гостро їх відчуває або навіть зовсім не усвідомлює. Тому, тоді як в свідомості Петрарки суперечності стикаються з величезною трагічною силою, біля Боккаччо вони мирно уживаються. Можна сказати, що в основному Петрарка — стоїк, а Боккаччо — Епікуреєць, хоча трагічні переживання йому зовсім не чужі. Звідси часом нестриманість, стилістична строкатість його творів, в яких поєднуються самі різнорідні, майже непримиренні риси — елементи античності, впливи Данте, реалістично передане живе відчуття, залишки середньовічної поетики, — що лише поступово об'єднуються, але так, до самого кінця і що не дійшли повного синтезу. Звідси ж легкість і невимушеність творчості, та дещо безтурботна сприйнятливість до нових культурних віянь і вражень ширша, глибше, чим раніше, життя, що розкривається, які допомогли Боккаччо піти набагато далі, ніж Петрарке, на шляху створення нових, ренесансних поетичних жанрів і стилю. Разом з тим Боккаччо, позбавлений величезного філософського кругозору Петрарки і того морального авторитету, який ще за життя доставив йому загальноєвропейську славу, є більшою мірою національним італійським письменником, що виразив з набагато більшою силою і повнотою народне коріння першого, демократичного періоду італійського Ренесансу.

"Декамерон" Джованні Боккаччо був опублікований в 1353 році. Але інтерес до нього не згаснув і 640 років опісля. Цей твір належить до тих дивних творінь людського генія, які не підвладні часу і не втрачають із століттями своєї художньої цінності. Їх називають пам'ятниками світової культури або класикою.

Але в цій класичній літературі "Декамерон" займає абсолютно особливе місце: його люблять читати. Жвавістю викладу, кипучою життєлюбністю або ж, навпаки, гострим драматизмом змісту він привертає читачів сильніше, ніж більшість інших пам'ятників культури. Кожний, хто хоч один раз в житті брав в руки цю книгу, ніколи не забуде відчуття пекучого хвилювання і захоплюючої захопленості, яке він випробував, особливо якщо читав її в юності.

Такі унікальні, не вмираючи твори створюються звичайно на стику епох, коли традиційні, вікові засади починають розхитуватися під натиском нових історичних сил і тенденцій, що знаходить своє віддзеркалення і в політичній боротьбі, і в економічних зсувах, а нерідко і в області культури, де конфлікт не охочого йти старого з новим, пробиваючи собі шлях, народжує цікаві і яскраві твори.

Так відбувалося і в Італії XIV століття. За багато століть до того тут був центр могутньої Римської імперії, в якій панувала антична культура з її великими досягненнями і язичницьким культом людського тіла і живого, земного життя.

На розвалинах Римської імперії виросли феодальні держави з керівною роллю католицької церкви, яка в перебіг майже тисячі років неподільно володіла розумом і душами людей. Канони людської поведінки грунтувалися на релігійній моралі, яка звала до аскетизму, до зречення від Земних радощів, принижувала значення ініціативи окремої особи в її життєдіяльності і доводила необхідність бути покірним богу і підкорятися церкві.

Міцно середньовічні уявлення, що склалися, вперше всерйоз взялися під сумнів в Італії XIV століття. В цій країні йшло швидше, ніж в інших частинах Європи, розвиток міст і міської культури, тому що Італія мала виходи до моря, розвивала мореплавання, а це стимулювало бурхливе зростання торгівлі і грошових відносин (італійські лихварі давали гроші у борг під відсотки навіть європейським королям).

У італійських містах складалися нові координати життєвих цінностей, засновані на вищому, ніж раніше, розумінні значущості окремої особи і багатшому і неоднозначному сприйнятті миру. Культура стала поступово звільнятися від вузькодогматичних церковних ідеалів. Цьому неабиякою мірою сприяло вивчення давно забутих і майже знищених в середні століття праць античних авторів. Учених-філософів і філологів, які стали займатися пошуком, перекладом і пропагандою старовинних рукописів на старогрецькому або латинському язиці, назвали згодом гуманістами (від лат. humanitas — гуманітарні науки). Цей термін в XIX столітті набув значення — захисник людських цінностей (від другого значення латинського слова — humanitas — людяність). Оскільки ці учені відроджували велику культуру Стародавньої Греції і Стародавнього Рима, то історичний період, коли це відбувалося (тобто практично XIV-XVI ст.), одержав назву Епоха Відродження, або Ренесанс (від фр. слова lа renaissance — відродження).

Розділ 1. Джованні Боккаччо та загальний аналіз "Декамерона"

1.1. Джованні Боккаччо

Джованні Боккаччо (1313-1375) був одним з найвідоміших і поважаних учених-гуманістів свого часу. Його батько був багатим і впливовим Флорентійським комерсантом і вів торгові справи навіть у Франції (він виведений як персонаж в романі Моріса Дрюона "Французька вовчиха"). Боккаччо-отець сподівався зробити з сина свого спадкоємця і готував його до комерційної діяльності. З 13 до 17 років майбутній письменник суміщає навчання із стажуванням в купецькій конторі. В 1330 році він прямує у справах фірми до Неаполя. Але він не випробовує ніякої схильності до комерції, обтяжується дрібною опікою користолюбного і скупого батька. Тому вирішує залишитися назавжди в Неаполі і вчитися там канонічному праву, тобто стати юристом — фахівцем по релігійних і церковних справах.

Якщо у Флоренції хлопець знав тільки жадібних торговців, банкірів або безпринципних, спритних політиків, то тут, в Неаполі, він потрапив в середу учених-гуманістів і поетів. Їх запросив до свого двору місцевий король — Роберт Анжуйській, який сам писав вірші і протегував мистецтвам. Особливо він любив поезію і наблизив до себе самого Франчесько Петрарку (1304-1374) — "короля" італійської поезії, коронованого лавровим вінком в Римі на Капітолії по звичаю поетів старовини. Петрарка зробив величезний вплив на Боккаччо, став його найближчим другом на все життя і ввів в круг придворних поетів та вчених, оточуючих старого неаполітанського короля.

За роки перебування в Неаполі (1330-1340) майбутній автор "Декамерона" дістає добру освіту, опановує грецьку і латинську мови, починає писати вірші і одночасне вчені трактати (на латинській мові).

12 квітня 1338 року в церкві Св. Лаврентія він побачив молоду жінку — графиню Марію Аквіно. Вона стала великою любов'ю всього його життя. Але вона була заміжня, тому їх любов була складною, болісною, що відобразилося в поезії Боккаччо. В 1340 році його батько вимагає його повернення у Флоренцію. Боккаччо покидає Неаполь на цілі п'ять років. За роки розлуки і страждань він створює значні, глибокі поеми про кохання (у дусі античних пасторалей), пройняті живим щирим відчуттям. З них найбільш відомі "Фьезоланськіє німфи" — (1343), а також невеликий прозаїчний твір "Фьямметта" (1343). Це фактично перший досвід психологічного роману в Європі, що привертає і сьогодні силою та інтенсивністю зображених в ньому відчуттів жінки, що сумує через розлуку зі своїм коханим, який її щойно покинув. (В якійсь мірі в "Фьямметте" була відображена історія любові автора і Марії Аквіно.)

У 1345 році письменнику вдалося повернутися до Неаполя.

1.2. Загальний аналіз "Декамерона"

До цього другого приїзду в улюблене місто він став вже знаменитим письменником, а також визнаним ученим-гуманістом і авторитетним юристом-каноніком. До його послуг вдаються головні діячі церкви, у тому числі і її глава — римський тато, який регулярно доручає Боккаччо складні дипломатичні і юридичні місії.

У Неаполі вже немає Роберта Анжуйського. Престол успадковувала його внучка — молода Іоанна Неаполітанськая, жінка темпераментна, плотська, схильна до веселого, яскравого життя.