в західних степах регулярно їздили верхи на конях. Це мало великий вплив. Одна людина на коні з одним-двома вірними псами могла пересуватися з великою отарою чи стадом на значній території, збільшуючи кількість худоби, яку могла утримувати одна родина або кілька родин. До того ж вершники могли краще боронити отари й стада як від хижаків, так і від людей, а більш зухвалим кінь дуже полегшував здійснення набігів.
Їзда верхи на конях змінила характер скотарства у степу. Пастух не тільки міг керувати більшою кількістю тварин на більшій площі, але й верхова їзда сприяла мобільності всієї громади та заохочувала розвиток тієї форми кочового скотарства, що стала основною господарською моделлю у степовій зоні і, зрештою, призвела до появи загарбницького кочівництва.
Третій поріг визначити дещо складніше, але він пов'язаний з першими етапами розвитку взаємодії між скотарями степової зони та осілими державами на півдні. В обмежених масштабах все розпочалося з торгівлі через Кавказ наприкінці 4-го тисячоліття до н.е., але процес прискорився у 1-й половині 2-го тисячоліття, коли всю Центральну Азію оповили розгалужені мережі, що зв'язали казахський степ із перським регіоном. Одним із товарів степової зони, що користувався великим попитом на півдні, були треновані верхові коні та коні, спеціально навчені тягнути колісниці. Схоже, що колісниця була винайдена в зоні південного Уралу приблизно у 2100 р. до н.е., і цілком можливо, що спочатку це була елітна розвага для змагань і полювання, але, коли виникала потреба, її також могли використовувати для більш агресивних дій під час сутичок з суперниками.
Незабаром у XVIII ст. колісниці з'явилися в південних державах Близького Сходу, у XVII ст. у східній Європі та у XIII ст. в Китаї. На початкових етапах це означало б постачання всього необхідного для виготовлення і монтажу працюючої колісниці, але разом із цією технікою мали надходити й інші товари, зокрема мідь, хутра та різні продукти лісової зони, такі як віск і мед, натомість степові громади отримували екзотичне кольорове каміння і, цілком можливо, вишукані тканини.
Обмін товарами між степом і державами Близького Сходу вимагав розвитку мережі торговельних маршрутів через пустелі Кизилкум і Каракуми. Зв'язки з Китаєм у цей час здійснювалися через Таримський басейн і коридор Ганьсу, і, цілком можливо, це сприяло руху людей з Алтай-Саянського регіону до Таримського басейну, де вони оселялися в оазах навколо пустелі Такла-Макан. Обмін товарами між монгольським степом і Китаєм посилився лише пізніше, приблизно у 1500 р. до н.е.
Розвиток регулярних торговельних шляхів, що з'єднували степ із південними осілими державами в перші століття 2-го тисячоліття, став вирішальним етапом у становленні більш глобальних систем обміну товарами. Ця нова сполученість також сприяла передачі знань і технологій. Ми вже згадували про колісниці. Іншим досить важливим кроком стало завезення до Китаю мідеплавильної технології, що поклало початок приголомшливому піднесенню китайського бронзового литва, яке досягло піку свого розвитку за часів династії Шан. Рух людей та ідей між степом та тогочасними осілими державами поклав початок процесу, який мав призвести до взаємопов'язаності Євразії.
Четвертим порогом було виникнення загарбницького кочівництва з його характерними елітними похованнями, що з'являються у степу через століття чи два після 1000 р. до н.е. Припускають, що воно розвинулося з кочового скотарства внаслідок збільшення доступу до предметів розкоші з півдня, що породило прошарок еліти, яка через розподіл престижних товарів була здатна збирати навколо себе численних прихильників і у такий спосіб демонструвати свою особисту велич.
Найдавніші археологічні прояви такої форми суспільного устрою з'являються в Алтай-Саянському регіоні у VIII ст. до н.е. і, схоже, поширюються на захід, щоб не пізніше VII століття пустити коріння у причорноморських степах. Можливо, приблизно в цей час, або невдовзі після цього, цей устрій досягає Монголії. Археологи часто називають його скіфо-сакською культурою, оскільки феномен елітних поховань охоплює території, де, як відомо з історичних джерел, мешкали народи, яких ототожнюють із цими назвами. Окрім багатих поховальних дарів, скіфо-сакська культура також характеризується похованням коней, часто в неймовірній кількості, наявністю зброї, зокрема луків та стріл, а також дуже самобутнім звіриним стилем мистецтва. Хоча досі точаться певні суперечки щодо того, де саме зародилася практика загарбницького кочівництва, можна навести переконливі аргументи на користь Алтай-Саянського регіону, де були виявлені найдавніші її прояви та звідки, здається, походить звіриний мистецький стиль. Що це означає з точки зору руху населення, сказати важко. Існує думка, що передавалися лише соціальні цінності й культурні символи статусу еліти (звірине мистецтво), але більш вірогідно, що відбувалося також і переміщення народів. Геродот вважав, що скіфи прийшли в причорноморські степи "з Азії", і, судячі з того, що нам відомо про дії пізніших племен кочовиків-загарбників у степу, масові міграції зі сходу на захід незабаром стали нормою.
Немає сумнівів, що розвиток загарбницького кочівництва в перші століття 1-го тисячоліття до н.е. створив абсолютно нову ситуацію в Євразії. Він започаткував тривалий період послідовних хвиль переселення народів, які у 1-му тисячолітті н.е. зростатимуть експоненціально.
П'ятий поріг знаменувало завершення формування далекосяжних торгових мереж, що пронизали усю Євразію, з'єднавши континент зі сходу на захід. Поштовх до цього походив частково від китайців, а частково від римлян. За часів династії Хань коридор Ганьсу увійшов до складу імперії (наприкінці ІІ ст. до н.е.), що дало змогу китайцям встановити контроль над Таримським басейном і, отже, відкрити шляхи у Центральну Азію та за її межі. Трохи пізніше кораблі римлян, що курсували Червоним морем, почали виходити в Індійський океан, встановлюючи зв'язки з морськими торговцями, що базувалися в Індії, які, зі свого боку, регулярно контактували з суднами, що прямували через Малаккську протоку до Південно-Китайського моря. Хоча саме ці дві імперії прискорили розвиток торгівлі на великі відстані через пустелі та океан, необхідні зв'язки були створені безліччю посередників різного етнічного походження, що працювали на окремих ділянках маршрутів. Багато із цих шляхів використовувалися вже давно, але саме економічні вимоги двох імперій на протилежних кінцях Євразії зробили з них єдину систему.
12.4 Дві весільні прикраси із зображенням котячої тварини, що згорнулася в характерній позі. (a) Цей предмет із бронзи походить із поховання Аржан 1, Тува, південний Сибір, і датується приблизно 800 р. до н.е. (b) Цей виріб із золота був знайдений десь у Сибіру й датується VII або VI ст.
Шостий і останній поріг насправді тісно пов'язаний з четвертим, виникненням загарбницького кочівництва. Перші приблизно 600 років міграції кочовиків, здається, мали досить локальний характер, і обмежувалися переміщенням людей в зоні степів і пустель між Алтайськими горами та Чорним морем. Але у ІІ ст. до н.е. ці процеси набувають нової динаміки, коли народи тюркського та монгольського походження з південного Сибіру, Монголії та Маньчжурії періодично залишають свої рідні місця і стрімко просуваються вглиб Китаю, Індії, Центральної Азії та Європи. На відміну від своїх попередників скіфів-саків, які обмежували свою діяльність переважно степом і пустелею, тюркські та монгольські народи були готові діяти з більшим розмахом і підкоряти осілі держави. Із часом масштаби міграції зростали, і досягли кульмінації під час зухвалих завоювань монголів у XIII ст. н.е.
Звести всю історію Євразії до шести порогів на шляху прогресу, напевно, було б надмірним спрощенням, але перевага такої схеми полягає в тому, що вона зосереджується на головних переломних моментах, які створювали родючий ґрунт для зростання нових сил, розвиток яких призводив до наступного кроку вперед. Усі вони були взаємопов'язані. Так, завдяки розвитку осілих систем відтворювального господарства, мисливці степу познайомилися з концепцією розведення тварин, і наслідком цього стало одомашнення коня. Пізніше завдяки потребі осілих цивілізацій у сировині були створені системи сполученості між північчю та півднем. Сполученість отримала новий поштовх, цього разу прискоривши рух між сходом і заходом, коли династія Хань і Римська імперія за збігом обставин стали більш підприємливими. З іншого боку, одомашнення коня і розвиток кочового скотарства заклали підґрунтя для виникнення обмеженого загарбницького кочівництва скіфів-саків, а згодом – для широкомасштабних міграцій та завоювань тюркських і монгольських народів. Ці причинно-наслідкові зв'язки, звичайно, нескінченно складніші, ніж окреслений тут голий кістяк, що зрозуміло кожному, хто прочитав попередні одинадцять розділів книги, але сенс такої спроби виокремити найважливіші ланки цих зв'язків полягає в тому, що вона нагадує нам, що історія – це набагато більше, ніж "просто низка якихось подій".
Після цього
XIV століття було часом всеосяжних змін і переосмислення по всій Євразії. Сполученість між сходом і заходом дало можливість багатьом технічним винаходам, зробленим у Китаї, потрапити на захід. Серед них були зокрема папір, друк набірним шрифтом, кінський хомут (який дав змогу ефективніше запрягати коней), порох, магнітний компас, фіксоване кормове стерно та багато інших. Усі вони по-своєму вплинули на європейське суспільство, поклавши початок новаціям, які мали змінити хід історії.
Найбільш руйнівні наслідки мало запровадження пороху, який був удосконалений у Китаї за часів династії Сун. Спочатку він використовувався у гранатах і бомбах, що запускалися катапультами, а також його у своїх машинах вживали китайські військові інженери, яких монголи наймали під час облоги міст Центральної Азії. У 1259 р. повідомлялося про китайську гармату, виготовлену з бамбуку, яка стріляла дробом. Перша згадка про порох у Британії належить Роджеру Бекону у 1267 р.