Мене градом обливає піт. Я не просто злякався – мене всього охопив жах.
Я питаю себе, чи не судилося й мені загинути так, як загинув Сільвен. Він знову постає в моїй уяві, я виразно бачу його постать, що вгрузає в болото, але Сільвенове обличчя чомусь видається мені таким схожим на моє. Як мене вражає цер перехід! Я не зможу його забути!
– Дай руку. – І Кюїк-Кюїк, цей чоловік із самих кісток і шкіри, допомагає мені вибратися на берег.
– Сюди, друже, людолови по нас не прийдуть.
– О, будь певний! – відповідаю я.
Ось ми й на острівці. У горлі мені дере від диму. Я кашляю. Дим підіймається з двох ям, де випалюють вугілля. Тут москіти нам не загрожують. Над хижкою, зведеною із сплетеного в коси листя й накритою листям, вітер підхоплює клуби диму. Перед дверима хижки стоїть той самий низенький індокитаєць, якого я бачив до приходу Кюїка.
– Добридень, Муше.
– Розмовляй з ним по-французькому, а не місцевою говіркою. Це друг мого брата.
Індокитаєць, на зріст як пів-європейця, міряє мене очима з ніг до голови. Потім, задоволений оглядом, подає руку й усміхається беззубим ротом.
– Заходь і сідай.
У хижці досить чисто. У великій каструлі на вогні щось вариться. Під стіною стоїть єдине ліжко заввишки з метр, сплетене з гілок.
– Допоможи мені сплести й для нього ліжко, щоб він мав на чому спати цієї ночі.
– Гаразд, Кюїк-Кюїк.
Не минає й години, як я вже маю ліжко. Індокитайці накривають на стіл, і ми їмо смачнющий суп і рис із м'ясом та цибулею.
Товариш Кюїк-Кюїка збуває його вугілля. Він тут не живе, і, коли споночіє, ми з Кюїк-Кюїком залишимося на острівці самі.
– Це правда, я покрав у начальника табору всіх качок, і мені довелося тікати.
Ми сидимо один проти одного, наші обличчя час від часу освітлює полум'я невеличкого багаття. Розмовляючи, ми намагаємося краще взнати й зрозуміти один одного.
Обличчя в Кюїк-Кюїка не зовсім жовте. Засмагши під сонцем, воно втратило свою природну жовтизну. Коли він розмовляє, його блискучі очі дивляться з-поміж густих зморщок просто тобі в обличчя. Кюїк-Кюїк курить довгі сигари, що їх він сам згорнув з чорного тютюну.
Я курю цигарки, які скручую з рисового паперу, – його приніс однорукий.
– Я втік три місяці тому, бо господар качок хотів мене вбити. Найгірше те, що я програв дві ставки – не тільки гроші, виторгувані за качки, а й за вугілля, випалене у двох вугляркях.
– Де ти граєш?
– У джунглях. Щоночі туди приходять грати індокитайці з табору Ініні та вільновідпущеники з "Водоспаду".
– Ти вирішив податися в океан?
– Я тільки про це й мрію. Коли продаю своє вугілля, думаю лише про те, щоб купити човна й знайти товариша, який умів би ним правити. За три місяці я матиму вдосталь грошей, ми зможемо придбати човна й вирушити в море.
– Кюїк-Кюїк, я маю гроші. Ми не чекатимемо, поки ти заробиш гроші на човен.
– Тоді гаразд. Тут неподалік один негр-лісоруб продає добрий човен.
– Ти бачив той човен?
– Так.
– Я теж хочу його побачити.
– Завтра я зустрінуся з Шоколадом – так прозивають того негра. Розкажи мені, Метелику, як ти втік. Я гадав, з острова Дьябль не можна втекти. А чому мій брат Шан не втік із тобою?
Я розповідаю йому про свою втечу, про хвилю "Лізетту", про загибель Сільвена.
– Так, я розумію. Шан просто не схотів тікати з тобою. Це було справді ризиковано. Ти народився в сорочці, тому тобі пощастило дістатися сюди. Я радий за тебе.
Ми розмовляємо з Кюїк-Кюїком понад три години. Стелемося спати загодя, бо вдосвіта він хоче піти до Шоколада. Кинувши велике поліно у вогонь, щоб він не погас до ранку, Кюїк-Кюїк лягає. Я кашляю через дим, що дере мені в горлі, але від цього диму є своя вигода: в хижці нема жодного москіта.
Я випростовуюсь на своєму вбогому ліжку, вкриваюся ковдрою й заплющую очі. Але заснути не можу. Надто вже я збуджений. Так, поки що мені щастить. Якщо човен виявиться добрим, то ще до кінця тижня ми вийдемо в океан. Хоч Кюїк-Кюїк і невисокий, проте, певне, дужий і витривалий. Безперечно, він благородний і чесний з друзями. І, мабуть, дуже жорстокий з ворогами. Важко щось певне прочитати на його азіатському обличчі. В усякому разі, його очі говорять на його користь.
Я засинаю, і мені сниться залите сонцем море й човен, що, весело долаючи хвилі, несе мене на волю…
– Що ти питимеш – каву чи чай?
– А ти що п'єш?
– Чай.
– Дай і мені чаю.
Надворі вже розвидняється. В хижці на вогні, що горить ще від учора, кипить у каструлі вода. Десь кукурікає півень. Але пташиного щебету не чути – видно, дим з вуглярень розігнав пташок. На ліжку Кюїк-Кюїка лежить чорне порося. Мабуть, воно неабияке ледащо, бо й досі спить. На жару підсмажуються коржі з рисового борошна. Наливши солодкого чаю, Кюїк-Кюїк розрізає навпіл коржа, намащує його маргарином і дає мені. Ми ситно снідаємо. Я з'їдаю аж три добре підпечені коржі.
– Ну, я піду. Якщо хтось гукатиме чи свистітиме, не озивайся. Тут тобі ніщо не загрожує, сюди ніхто не пробереться. Але якщо покажешся на березі, тебе можуть застрелити з рушниці.
Кюїк-Кюїк будить порося. Воно їсть і п є, потім рушає поперед свого господаря по твані Досить далеко від того місця, де ми переходили вчора, порося забродить у багнюку. Ступивши кілька кроків, повертається. Тут йому, видимо, не подобається. Тільки після третьої спроби воно перебирається на той берег. Кюїк-Кюїк іде слідом за ним.
Він повернеться аж увечері. Я сам попоїв супу, що його Кюїк-Кюїк поставив варитися. Знайшовши в курятнику вісім яєць, я з трьох смажу на маргарині яєчню. Вітер перемінився, і тепер дим із двох вуглярень навпроти хижки йде вбік. Сховавшись від дощу, який пішов пополудні, я добре виспався, бо тепер дим мені ке заважав..
Уранці я обійшов острів. Майже посередині нього досить велика відкрита галявина. Звалені дерева й нарубані головешки вказують на те, що саме звідси Кюїк носить дрова, з яких випалює вугілля. Бачу яму, з якої він бере білу глину, накриваючи нею дрова, щоб їх не пожирало полум'я. На галявину виходять подзьобати траву кури. З-під моїх ніг утікає пацюк, а за кілька метрів мені впадає в око нежива гадюка завдовжки два метри. Безперечно, то пацюк щойно її задушив.
Перебуваючи цілий день сам на острові, я роблю для себе низку відкриттів. Наприклад, я знайшов родину мурахоїдів. Матір і троє малят. Вони зовсім розгребли величезний мурашник. На галявині стрибають з дерева на дерево десяток мавпочок. Коли я приходжу сюди, ці уїстіті так пищать, що аж душу проймає.
– Я не бачив ні Шоколада, ні його човна. Мабуть, негр подався по харчі до Каскада – невеличкого селища, де він живе. Ти добре попоїв?
– Еге ж.
– Хочеш іще їсти?
– Ні.
– Я приніс тобі дві коробки сірого тютюну. Це грубе солдатське куриво, але нічого іншого не було.
– Дякую й за це. А Шоколад надовго ходить до того свого селища?
– На два-три дні. Та я не знаю, коли він пішов туди, й усе ж таки навідаюсь до нього ще завтра.
Наступного дня дощ ллє як з відра. Але це Кюїк-Кюїку не перешкода. Він загортає свій одяг у церату, бере його під пахву і йде зовсім голий. Я його не проводжаю.
– Тобі нема чого мокнути, – каже він мені.
Дощ ущухає. З'являється сонце, і я доходжу висновку, що зараз приблизно десята-одинадцята година. Одна з вуглярень, а саме друга, обвалилася під зливою. Я підходжу до неї, щоб подивитися на цю руїну. Злива не змогла зовсім погасити вогонь. З безладної купи дров і далі валує дим. Я протираю очі, перше ніж іще раз подивитися на цю купу, бо побачив щось зовсім несподіване, з вуглярні визирають п'ять черевиків. І одразу ж пересвідчуюсь: у кожному з цих черевиків, поставлених вертикально на задники, є нога. Отже, у вуглярні горять три трупи. Мабуть, не слід описувати мої відчуття: мені мороз пройшов поза шкірою. Я нахиляюсь і, відкинувши вбік ногою напівобвуглені дрова, знаходжу шостий черевик.
Кюїк-Кюїк немилосердний з типами, яких убиває, він перетворює їх цілими партіями на попіл. Я так приголомшений, що спершу сахаюся від вуглярні й поспішаю на галявину погрітися на сонці. Мені потрібна спека. Так, у цій задушливій атмосфері я раптом змерз і відчув потребу в промінні гарячого тропічного сонця.
Прочитавши ці рядки, дехто скаже, нібито це нелогічно, я, мовляв, зробивши таке відкриття, мав би облитися потом. О ні, я, заморожений морально й фізично, змерз. Лише згодом, десь за годину, з мого чола закапали краплі поту, бо що більше згадую про те, як я розповів Кюїк-Кюїку про мою капсулу, то дужче дивуюсь, що я ще живий. А може, він приберігає мене, аби спалити в третій вуглярні?
Я згадую, його брат Шан розповідав мені, що Кюїк– а засудили за піратство та вбивство на борту джонки. Коли брати нападали на вітрильник з метою пограбування, вони вбивали всю родину, звісно, з політичних мотивів. Тож ці типи вже натренувалися вбивати цілими партіями. З іншого боку, я тут в'язень. Перебуваю в дивному становищі.
Гаразд, поміркуймо добре. Що буде, коли я ні з сього ні з того вб'ю Кюїк-Кюїка й теж кину його у вуглярню? Та порося не стане коритися мені, він же навіть не звертався по-французькому до цього прирученого поросяти. Тож у мене нема способу вибратися з острівця. Якщо ж я примушу індокитайця послухатися мене, то після того, як він виведе мене на суходіл, я повинен буду його вбити. Коли я кину його в болото, він зникне, але в тому, що він спалює трупи, а не кидає їх у болото, що було б куди легше робити, є якась загадка. Мені начхати на наглядачів, але коли його друзі здогадаються, що я вбив Кюїк-Кюїка, вони стануть людоловами, а оскільки вони добре знають джунглі, то мені буде не з медом.
Кюїк-Кюїк має тільки одностволку, яка заряджається через дуло. Він ніколи не розлучається з нею, навіть тоді, коли варить суп. Він спить з нею і бере з собою й тоді, коли виходить з хижки, щоб справити нужду. Я повинен тримати постійно відкритим ніж, але ж треба й спати. Ну й вибрав я собі спільника для втечі!
Я не їм цілий день. Коли нарешті чую спів, то не наважуюсь показатися. Це повертається Кюїк-Кюїк. Я з-за кущів бачу його. Він несе на голові якийсь клунок, і аж коли індокитаєць підходить до нашого берега, я показуюсь. Кюїк-Кюїк усміхається й подає мені свій клунок, загорнутий у мішок від борошна. Потім вибирається на берег і простує до хижки.