І Коконна здавалось, що він наполовину вже обеззброїв своїх суддів, коли вони почали усміхатись.
Після допиту він вернувся до себе в кімнату з такими співами та шумом, що Ла Моль, для якого він галасував так, мусив був зробити з цього якнайкращі висновки для себе.
І його теж покликали вниз. Як і Коконна, Ла Моль з подивом побачив, що обвинувачення зійшло з попереднього шляху і стало на новий шлях. Його допитували про відвідини Рене. Він відповів, що був у флорентійця тільки один раз. У нього спитали, чи він не замовляв тоді воскової фігурки. Він відповів, що Рене показав йому цю фігурку вже готову. Спитали, чи не являла ця фігура собою чоловіка. Він відповів, що вона являла собою жінку. Спитали, чи чари не мали на меті смерть цього чоловіка. Він відповів, що метою чар було викликати кохання у цієї жінки.
Питання ці ставились і так і сяк, на сотню ладів, але на всі питання, хоч би як їх ставили, Ла Моль щоразу давав однакові відповіді.
Судді переглядалися з якоюсь нерішучістю, не знаючи, що казати і робити з такою простотою, але принесена генеральному прокуророві записка вивела їх із скрутного становища.
В записці стояло:
"Якщо обвинувачений не признається, вдайтеся до тортурів.
К."
Прокурор поклав записку в кишеню, усміхнувся до Ла Моля і чемно відпустив його. Ла Моль увійшов до себе в камеру майже такий самий заспокоєний, якщо не такий самий радісний, як і Коконна.
— Гадаю, що все йде добре, — сказав він.
Через годину він почув кроки і побачив записку, що прослизнула попід дверима, хоч і не бачив руки, що принесла цю записку. Він узяв її, гадаючи, що лист, напевне, від воротаря.
Коли він побачив записку, в серці його зродилась надія, майже така ж сумна, як розчарування; він сподівався, що це записка від Маргарити, від якої він не мав жодних звісток з часу ув'язнення. Увесь тремтячи, вхопив він її. Вгадавши писання, мало не вмер від радості.
"Мужайся, — казала записка, — я пильную".
— А, коли вона пильнує, — скрикнув Ла Моль, вкриваючи поцілунками папір, до якого торкалася дорога рука, — коли вона пильнує, я врятований!..
Щоб Ла Моль зрозумів цю записку і щоб повірив, разом з Коконна, в те, що п'ємонтець називав невидимими щитами, ми мусимо повести читача в той невеликий будиночок, в ту кімнату, де стільки сцен п'янкого щастя, стільки пахощів, стільки солодких споминів, що перетворилися в скорботу, шматували серце жінки, яка напівлежала на бархатних подушках.
— Бути королевою, сильною, молодою, багатою, вродливою, і мучитись, як я мучусь! — скрикувала ця жінка. — О, це неможливо!
Потім, хвилюючись, вона вставала, ходила, зупинялась раптом, припадала гарячим тілом до холодного мармуру, підводилась бліда, вмиваючись сльозами, ламала з криками руки і, розбита, падала знов у якесь крісло.
Раптом завіса, що відділяла апартаменти з вулиці Клош-Персе від апартаментів з вулиці Тізон, піднялась, шелестіння шовку перебігло по дерев'яній панелі, і з'явилась герцогиня де Невер.
— О, — скрикнула Маргарита, — це ти! З яким нетерпінням я чекала тебе! Ну, які новини?
— Погані, погані, бідна моя подруго. Катерина сама керує слідством, і тепер вона ще в Венсенні.
— А Рене?
— Арештований.
— Перш ніж ти встигла переговорити з ним?
— Так.
— А наші в'язні?
— Маю про них відомості.
— Через воротаря?
— Як завжди.
— І що ж?
— Що ж! Вони сходяться щодня. Позавчора їх потрусили. Ла Моль розбив твій портрет, аби не віддати його.
— Любий Ла Моль!
— Аннібал глузує з інквізиторів.
— Бравий Аннібал! А ще що?
— Їх допитували сьогодні вранці про втечу короля, про плани повстання в Наваррі, і вони не сказали нічого.
— О, я була певна, що вони не скажуть ні слова, але мовчання вб'є їх так само, як і слова.
— Так, але ми врятуємо їх.
— Ти подумала про нашу участь в справі?
— З учорашнього дня я цим тільки й зайнята.
— І що ж?
— Я порозумілась з Больє. Ах, люба королево, який він важкий і жадібний чоловік! Це коштуватиме життя одного чоловіка і триста тисяч екю.
— Ти кажеш, що він важкий і жадібний... а проте, він вимагає тільки життя однієї людини і триста тисяч екю... Але ж це ніщо!
— Ніщо... триста тисяч екю!.. Та всіх твоїх і моїх дорогоцінностей не вистачило б на це.
— О, хай це не турбує тебе. Заплатить король Наварський, заплатить герцог д'Алансон, заплатить брат мій Карл, а як ні...
— Ну, ти говориш як божевільна. Я вже маю триста тисяч екю.
— Ти?
— Так, я.
— Як же ти їх роздобула?
— Отож бо!
— Секрет?
— Від усіх у світі, крім тебе.
— О, господи! — сказала Маргарита, сміючись і плачучи разом. — Ти вкрала їх?
— Ти сама зважиш.
— Побачим.
— Пригадуєш ти цього жахливого Нантуйльє?
— Багатія, лихваря?
— Коли хочеш.
— Ну?
— Ну, сталося так, що одного дня, побачивши одну жінку, біляву, з зеленими очима, з трьома рубінами в зачісці, одним на чолі і двома на скронях, що так їй личили, цей багатій, цей лихвар, не знаючи, що жінка була герцогиня, скрикнув: "За три поцілунки в місцях, де ці рубіни, я ладен дати три алмази по сто тисяч екю кожен!"
— І що ж, Генрієтта?
— Що ж, моя люба, алмази розцвіли і вже продані.
— О, Генрієтта, Генрієтта! — пробурмотіла Маргарита.
— Що там! — скрикнула герцогиня з наївною і разом з тим з величною безсоромністю, характерною і для того часу і для тієї жінки. — Що там! Я кохаю Аннібала!
— Правда, — сказала Маргарита, усміхаючись і разом з тим почервонівши, — ти дуже його кохаєш, ти навіть надто його кохаєш.
І проте стиснула їй руку.
— Отже, — сказала Генрієтта, — завдяки трьом нашим алмазам ми маємо триста тисяч екю і людину.
— Людину? Яку людину?
— Людину, роковану на смерть: ти забуваєш, що треба вбити людину.
— І ти знайшла людину, потрібну тобі?
— Звичайно.
— За ту саму ціну?
— За ту ціну я знайшла б їх тисячу, — відповіла Генрієтта. — Ні, ні, за п'ятсот екю тільки, зовсім дешево.
— За п'ятсот екю ти знайшла людину, яка згодилась, щоб її вбили?
— Що ти хочеш? Треба ж жити!
— Я не розумію тебе, люба моя. Ну, кажи просто. Розгадувати твої загадки — потрібно надто багато часу в тому становищі, в якому ми перебуваємо зараз.
— Ну, то слухай: тюремник, якому доручено стерегти Ла Моля і Коконна, старий солдат і знає, що таке рана;він згоден допомогти нам врятувати наших друзів, але не хоче втратити й своєї посади. Справу полагодить зручно направлений удар кинджалом; ми дамо йому нагороду, а держава призначить пенсію. Таким чином, бравий чоловік одержить з того й з другого боку і відновить байку про пелікана.
— Але, — сказала Маргарита, — удар кинджалом...
— Не турбуйся, — його вдарить Аннібал.
— Справді, — сказала сміючись Маргарита, — він завдав три удари і шпагою і кинджалом Ла Молю, а Ла Моль усе живий, — отже, можна сподіватись і тут щасливого кінця.
— Злючка! Ти заслужила, щоб я на цьому й спинилась.
— О, ні, ні, навпаки. Доказуй до кінця, благаю тебе. Як же ми врятуємо їх?
— Ось як буде діло. Каплиця — єдине місце в замку, куди можуть добитися жінки, що не перебувають в ув'язненні. Нас ховають за вівтарем; під покровом вівтаря вони знаходять два кинджали. Двері з ризниці заздалегідь відчинені; Коконна коле свого тюремника, той падає і удає, ніби вмирає; ми з'являємось, накидаємо на плечі нашим друзям плащі, тікаємо з ними маленькими дверима з ризниці, а що ми знаємо пароль, то й виходимо з фортеці без перешкод.
— А коли ми вийшли?
— Коло воріт їх дожидають двоє коней; вони сідають на коней, покидають Іль-де-Франс і їдуть у Лотарінгію, а звідти час від часу приїздять до нас інкогніто.
— О, ти вертаєш мене до життя, — сказала Маргарита. — Отже, ми врятуємо їх?
— Я майже ручуся за це.
— І незабаром?
— Атож! За три-чотири дні. Больє повідомить нас.
— Але якщо тебе впізнають в околицях Венсенна, це може стати на перешкоді до здійснення наших планів.
— А як мене можуть пізнати? Я ходжу в чернечій одежі, з каптуром, спід нього не видно й кінчика мого носа.
— Ми повинні бути якомога обережнішими.
— Добре знаю, чорт візьми, як сказав би бідолашний Аннібал.
— А про короля Наварського ти дізналась? Не забула й про нього.
— Він ніколи, здається, не був у такому веселому настрої. Сміється, співає, добре їсть і просить тільки, щоб його стерегли якнайкраще.
— І має рацію. А моя мати?
— Я вже казала тобі про неї. Вона всіма способами прискорює процес.
— Так, а чи не підозрюють нас?
— Як могла б вона підозрювати в цьому? Усі, хто причетний до справи, зацікавлені в тому, щоб ніхто про неї не знав. Ще от що: я довідалась, що вона звеліла наказати паризьким суддям бути напоготові.
— Треба поспішати, Генрієтта. Якщо наших бідних в'язнів переведуть в іншу тюрму, доведеться все починати спочатку.
— Не турбуйся, я не менше від тебе хочу бачити їх на волі.
— О, так, я це добре знаю і без кінця вдячна тобі за те, що ти робиш для цього.
— Прощай, Маргарита, прощай. Знову йду в похід.
— Ти певна щодо Больє?
— Сподіваюсь.
— Щодо воротаря?
— Він обіцяв.
— Щодо коней?
— Коні будуть найкращі, які є в стайні у герцога де Невера.
— Я люблю тебе, Генрієтта.
І Маргарита кинулась подрузі на шию, а потім вони розлучилися, давши одна одній обіцянку побачитись другого дня і в наступні дні на тому самому місці і в той самий час.
Ці два чудові, віддані створіння Коконна і називав цілком правильно своїми невидимими щитами.
XXVI. Судді
— Що ж, любий друже, — сказав Коконна Ла Молю, коли вони побачились після допиту, на якому вперше було знято питання про воскову фігурку, — мені здається, що все йде якнайкраще і що судді незабаром облишать нас, а з боку діагностики це діло зовсім протилежне тому, коли облишають лікарі, бо коли лікар облишає недужого, це значить, що він не може вилікувати його, і, зовсім навпаки, коли суддя облишає обвинуваченого, це значить, що він утратив надію відрубати йому голову.
— Так, — сказав Ла Моль, — мені здається навіть, що в цій чемності, поступливості тюремників, легкості, з якою відчиняються двері, я вгадую вплив наших благородних подруг, але не пізнаю пана де Больє, принаймні, в тому, що він сказав мені.
— А я пізнаю його добре, — сказав Коконна, — тільки це коштуватиме дорого. Але — що там! — одна принцеса, друга королева, обидві багаті, і ніколи їм не трапиться нагоди так добре прикласти свої гроші.