Та коли я взяв той вантаж, вітер змінився, і чотири дні ми не могли увійти в Рону. Аж нам пощастило в цьому. І ми піднялися до Арля; човна я лишив поміж Бельґардом і Бокером, а сам попрямував до Німа.
– Ми підходимо до суті справи, еге ж?
– Авжеж, ваша ясновельможносте, перепрошую, та, як самі ви упевнитеся, я розповідаю тільки необхідне. За того часу на півдні Франції тривала різанина. Там були три розбійники, їх прозивали Трестальйон, Трюфемі й Ґраффан – вони вбивали на вулицях усіх, кого підозрювали в бонапартизмі. Мосьпане, ви, певне, чули про ті вбивства?
– Дещо чув; я був тоді далеко від Франції. Продовжуйте.
– У Німі доводилося просто-таки брести калюжами крові, на кожному кроці валялися трупи, убивці вешталися цілими ватагами, вони різали, грабували і палили. Побачивши ту різанину, я затремтів: не за себе, бо мені, простому корсиканському рибалці, не було чого боятися, навпаки, для нас, перемитників, то була золота пора, та я боявся за брата: він, імператорський вояк, повертався з Луарської армії в мундирі з еполетами, і йому треба було всього остерігатися. Я побіг до нашого корчмаря. Передчуття не обмануло мене. Брат мій напередодні прибув до Німа, і його вбили на порозі того самого дому, де він сподівався знайти притулок. Я чимдуж намагався дізнатися, хто були вбивці, та ніхто не зважував назвати їх, тому що всі боялися. Тоді я згадав про славетне французьке правосуддя, що нікого не боїться, і пішов до королівського прокурора.
– І королівського прокурора звали де Вільфор? – недбало спитався граф Монте-Крісто.
– Так, мосьпане, він прибув із Марселя, де був помічником прокурора. Він здобув підвищення за старанну службу. Казали, він перший сповістив Бурбонам про висадження Наполеона.
– Отож, ви пішли до нього, – урвав граф Монте-Крісто.
"Пане прокуроре, – сказав я йому, – мого брата вчора вбили на вулиці Німа, хто вбив, – не знаю, та ваш обов'язок знайти вбивцю. Ви тут голова правосуддя, а воно має помщатися за тих, кого не зуміло захистити".
"Хто він був, той ваш брат?" – запитав королівський прокурор.
"Лейтенант корсиканського батальйону".
"Тобто солдат узурпатора?"
"Вояк французького війська".
"То й що? – сказав він. – Він дістав меча, то від меча й загинув".
"Ви помиляєтеся, мосьпане – він загинув від кинджала".
"То що ж ви хочете від мене?" – запитав прокурор.
"Я вже сказав вам: щоб ви відплатили за нього".
"Кому?"
"Його вбивцям".
"А хіба я їх знаю?"
"Розшукайте їх".
"Навіщо? Ваш брат, либонь, посварився з кимось і бився на дуелі. Усі ці старі бійці схильні до бешкету, за імператора воно їм обходилося, та зараз інша річ, а наші південці не люблять ні вояк, ні бешкету".
"Пане прокуроре, – сказав я, – клопочуся я не за себе. Буду я сумувати чи помщатися – це моє діло. Та мій нещасний брат був у шлюбі. Як зі мною щось станеться, сердешна жінка помре від голоду: її годував тільки мій брат. Призначте їй бодай невелике утримання".
"Кожна революція призводить до жертв, – відказав де Вільфор. – Ваш брат став жертвою останнього перевороту – це лихо, та уряд не зобов'язаний платити за це вашій родині. Якби нам довелося судити всіх прибічників узурпатора, що помщалися роялістам, які були при владі, то, може, тепер вашому братові ухвалили б смертний вирок. Те, що сталося, цілком природне – це закон відплати".
"Та що ж це таке? – вигукнув я. – І оце таке кажете ви, представник правосуддя!.."
"Їй-богу, всі ці корсиканці – божевільні й гадають, ніби їхній співвітчизник і досі імператор, – відказав Вільфор. – Ви проґавили час, любий мій. Вам слід було б розмовляти отак зі мною два місяці тому. А тепер уже пізно. Забирайтеся відціля, а то я скажу, щоб вас випровадили".
Я дивився на нього, гадаючи, чи допоможуть нові прохання.
Та то був не чоловік, а камінь. Я підійшов до нього.
"Гаразд, – неголосно сказав я, – якщо ви так добре знаєте корсиканців, то мусите знати, як вони дотримуються свого слова. На вашу думку, убивці правильно вчинили, що вбили мого брата, тому що він був бонапартист, а ви рояліст. Гаразд! Я теж бонапартист, і я попереджаю вас: я вас уб'ю. Від цієї миті я оголошую вам вендету, тож бережіться: першого ж дня, коли ми з вами зустрінемося віч-на-віч, настане ваша остання година".
І, перш ніж він устиг оговтатися, я відчинив двері й утік.
– Он як, Бертуччо, – сказав граф Монте-Крісто. – Ви з вашим чесним обличчям здатні казати таке, та ще й королівському прокуророві. Недобре! А він бодай знав, що воно таке, та вендета?
– Знав, та ще й так добре, що відтоді ніколи не виходив сам і замкнувся вдома, звелівши шукати мене у всіх усюдах. Слава Богу, у мене був такий добрий притулок, що він не міг знайти мене. Тоді він злякався; він боявся лишатися в Німі, то попросив, щоб його перевели деінде, а оскільки він впливовий чоловік, то його перевели до Версаля; та, як ви знаєте, для корсиканця, що заприсягнувся відплатити ворогові, відстані не існує. Хоч як він поспішав, його ридван жодного разу не випередив мене більше ніж на півдня шляху, хоч я йшов пішки.
Важливо було не просто убити його – не раз мав я таку нагоду, – а вбити так, щоб мене не помітили і не затримали. Адже я більше не належав собі – я повинен був утримувати невістку. Три місяці пантрував я за Вільфором, і за ті три місяці він і кроку не ступнув, щоб погляд мій не стежив за ним. Аж я дізнався, що він потайці їздить до Отея. Я далі стежив за ним і побачив, що він відвідує оцей маєток, де ми зараз перебуваємо, та заходить не чільною брамою, як усі, а приїздить верхи або ридваном, кидає коня або колясу в готелі й заходить он тією хвірткою, бачите?
Граф Монте-Крісто кивнув, давши на здогад, що він бачить у темряві вхід, про який каже Бертуччо.
– Мені більше не було чого робити у Версалі, я переселився до Отея і почав збирати відомості. Звісно ж, якщо я хотів його злапати, саме тут потрібно було лаштувати пастку.
Дім належав, як ото сказав вам воротар, маркізові де Сен-Мерану, Вільфоровому тестеві. Маркіз мешкав у Марселі, цей дім за містом був йому не потрібен; ходили чутки, що маркіз здав його у найм молодій удові, яку знали тут під іменем баронеси.
Якось увечері, зазирнувши через огорожу, я угледів у саду жінку, вона гуляла, вряди-годи позираючи на хвіртку. Я зрозумів, що того вечора вона чекала Вільфора. Коли вона підійшла до мене так близько, що я зміг розгледіти її обличчя, я побачив, що це молода і гарна вісімнадцятирічна жінка, висока й білява. На ній була проста сукня, ніщо не сковувало її стану, то я помітив, що вона вагітна і що, либонь, пологи вже мають настати.
За кілька хвилин хвіртка відчинилася, і ввійшов чоловік; жінка пішла йому назустріч, квапливо, як могла, вони обнялися, ніжно поцілувалися і разом увійшли в дім.
Той чоловік був Вільфор. Я розраховував, що, повертаючись, надто ж уночі, він має сам пройти через сад.
– А ви дізналися потім ім'я тієї жінки? – запитав граф Монте-Крісто.
– Ні, мосьпане, – відказав Бертуччо, – ви зараз самі побачите, що я не мав для того часу.
– Далі.
– Того вечора я міг би, либонь, забити королівського прокурора, та я ще не вивчив до ладу сад. Я боявся, що не вб'ю його наповал, і якщо на його галас хтось прибіжить, то я не зможу втекти. Я вирішив відкласти це до наступного побачення і, щоб ліпше за всім стежити, винайняв кімнату, що виходила вікнами на ту вулицю, що йшла уздовж садового муру.
За три дні по тому, десь о сьомій вечора, я побачив, як із дому виїхав верхи слуга і подався в бік Севрського шляху; я здогадався, що він поїхав до Версаля, і не помилився. За три години він повернувся, усенький у куряві, виконавши доручення. Минуло хвилин із десять, і загорнутий у кирею чоловік відімкнув хвіртку, увійшов у сад і замкнув її за собою.
Я кинувся до маєтку. Я не бачив Вільфорового обличчя, та впізнав його з калатання мого серця. Я перейшов через вулицю до тумби, що стояла на розі садового муру і за допомогою якої я вперше заглядав у сад.
Цього разу я не лише туди зазирнув, а й дістав із кишені ножа, перевірив, чи гострий він, і переплигнув огорожу.
Спершу я підбіг до хвіртки; він лишив ключ у замку і тільки завбачливо обернув його двічі.
Отож, ніщо не заважало мені тікати цим шляхом. Я почав роззиратися довкруги. Посеред саду був чималий рівний моріжок, обабіч росли дерева з густим листям і кущі осінніх квітів. Щоб пройти з дому до хвіртки чи дійти від хвіртки до того дому, Вільфор повинен був поминути ті дерева.
Був кінець вересня, віяв сильний вітер. Блідий місяць затуляли весь час темні хмари, що линули по небу; той місяць осявав тільки пісок на алеях, що провадили до кам'яниці, а тіні під деревами були такі густі, що там могла цілком заховатися людина й не боятися, що її хтось побачить.
Я заховався там, де найближче мав пройти Вільфор; насилу я встиг сховатися, як у квилінні вітру, що нагинав дерева, мені вчувся стогін. Та ви знаєте, ваша ясновельможносте, або радше й не знаєте, що тому, хто готується до вбивства, завжди вчуваються глухі зойки.
Минули дві години, і за той час мені кілька разів учувалися ото такі стогони.
Вибило північ.
Ще не завмер понурий і гучний звук остатнього удару, як я побачив кволе світло у вікнах тих потаємних східців, якими ото ми з вами допіру спустилися.
Двері відчинилися, і знову з'явився чоловік у киреї.
Настала страшна хвиля, та так я довго до неї готувався, що ніщо й не здригнулося в мені; я дістав ножа, відкрив його і стояв наготові.
Чоловік у киреї йшов простісінько на мене; поки він підходив відкритим простором, мені здалося, наче він тримає в руці якусь зброю; я злякався, проте не боротьби, а невдачі. Проте коли він опинився за декілька кроків навпроти мене, я розгледів, що то не зброя, а заступ.
Не встиг я ще збагнути, нащо йому той заступ, аж Вільфор зупинився коло самісінького узлісся, роззирнувся навсібіч і заходився копати яму. Тільки тепер я побачив, що під киреєю, яку він поклав на моріжку, щоб вона не заважала йому, щось заховано. Я стояв, не рухаючись і затамувавши подих, і чекав.
І тоді, мушу зізнатися, до моєї ненависті долучилася цікавість: мені закортіло дізнатися, що він ото надумав.
Потім у мене промайнула думка, і я ще дужче упевнився в ній, як побачив, що королівський прокурор дістав із-під киреї маленького ящика футів зо два завдовжки і дюймів сім завшир.
Я дав йому опустити скриньку в яму, яку він потім засипав землею, а далі він почав затоптувати свіжу землю ногами, щоб приховати сліди своєї нічної праці.