Нарешті двері відчинилися, і до зали увійшов нервовий сухорлявий чоловік у білому.
– Лікар!
На лавах усі змовкли, тільки подужчав кашель, та ще більше повитягувалися обличчя. Гріючи біля пічки змерзлі руки, лікар обводив хворих тим проникливим твердим і допитливим поглядом, під яким завжди щуляться п'яниці та шахраї. Потім він почав обхід зали; слідом ішов його помічник, що видавав направлення до різних шпиталів та богаділень. І як же раділи нещасні хворі, коли лікарі обіцяли покласти їх до лікарні! Зате скільки було розгубленості, скільки було благань, коли їм заявляли, ніби вони не такі то вже й хворі! Огляд прибулих відбувався побіжно і грубувато: надто багато зібралося тут бідолах, що могли годинами торочити лікареві про свої недуги, приплітаючи до своїх розповідей всілякі історії, що не стосувалися справи. Важко навіть уявити невігластво, простодушність і затурканість цієї бідноти, серед якої дехто навіть боявся назвати власне ім'я чи сказати адресу, аби чогось не сталося потім, і з переляку плів казна-що.
– А вас, пані, що непокоїть? – питається лікар жінки, до якої тулиться хлопчик років дванадцяти.
– Мене, пане, нічого, а з моїм хлопцем щось трохи не те.
– Гаразд, і що ж з ним не те? Скоріше.
– Він глухий, пане... Це почалося в нього... Зараз скажу...
– А, глухий? І на яке вухо?
– На обидва, головним чином, пане.
– Як це: "головним чином"?
– Саме так, пане... Агов, Едуарде, встань, коли до тебе говорять... На яке ти вухо не чуєш? – голосно перепитує вона сина і термосить його, щоб він підвівся.
Але той мовчить, наче бовдур.
– На яке ти вухо не чуєш? – кричить мати і, подивившись на оторопілого хлопця, додає, повернувшись до лікаря:– Бачите, пане, я ж вам казала: на обидва, головним чином.
Трохи згодом лікар звертається до Джекового сусіда, одутлого виснаженого хворого:
– На що скаржитеся?
– Болить у грудях, пане... Наче вогнем пече.
– Ага! У грудях пече... А ви горілки не попиваєте?
– Та що ви, пане, і в рота не беру! – обурено відказує той.
– Чудово. Отже, горілки ви не п'єте. А вина?
– Вино п'ю, пане. Але міру знаю.
– І яка ж ваша міра?.. Гадаю, не один літр?
– Знаєте, коли як, пане: часом більше, часом менше.
– Атож, я розумію... Наприклад, у дні зарплати…
– Атож, звісно, в дні зарплати, не вам пояснювати... Зберуться приятелі...
– Авжеж. Таким чином ви набираєтеся в дні зарплати... Ви муляр, платять вам щотижня, і щонайменше чотири рази на місяць ви напиваєтеся до безтями... Прекрасно. Покажіть язика!
І хоч би як п'яниця відмагався, а мусить визнати гріх – у лікаря не менший досвід, ніж у справжнього слідчого.
Нарешті дійшла черга й до Джека. Лікар уважно оглянув хлопця, запитав про Джеків вік і про тривалість його хвороби. Джек відповідав натужно, хрипло, в грудях щось свистіло, а Белізер, стоячи у юнака за спиною, прикро хитав головою, моргав і скрушно випинав товсті губи.
– Підведіться, хлопче, – сказав лікар і приклав вухо до вогкої сорочки хворого, аби його послухати. – І ви прийшли пішки?
– Пішки, пане.
– Неймовірно! Як ви змогли йти в такому стані?.. У вас, мабуть, залізна воля. Але більше я вам цього не дозволю. Вас понесуть на ношах. – І додав у бік помічника, який виписував направлення. – Шаріте... В палату святого Іоанна Богоугодного.
Не додавши більше й слова, лікар перейшов до, іншого хворого.
Серед тисяч хвилинних і невиразних видовищ, що так само несподівано зникають, як і виникають на велелюдних паризьких вулицях, чи бачили ви щось гнітючіше, аніж видовисько накритих смугастим тиком нош, які розмірено похитуються у руках санітарів, один з яких іде попереду, а другий позаду? Ті ноші – водночас і ліжко, й саван, а невиразні обриси людського тіла, яке під укривалом безмовно терпить усі поштовхи й струси, навівають перехожим похмурі сумні думки. Жінки, побачивши їх, хрестяться так само, як і при зустрічі з катафалком. Інколи по безлюдному тротуару йдуть із ношами самі санітари, та найчастіше їх супроводять заплакана мати, дочка або сестра, страждаючи подвійно, адже до хвороби рідної людини додається ще й нестерпне приниження, знайоме всім біднякам. Так і Джек чув не лише кроки носіїв, а й нерівну шкрьогаючу ходу доброго торговця, що час від часу торкався його руки, аби нагадати своєму другові, що він не всіма покинутий.
Знесилений, розморений безперервним похитуванням, Джек нарешті опинився в Шаріте у палаті святого Іоанна Богоугодного, розташованій на третьому поверсі будинку, що стояв у глибині заднього двору. Від згаданої палати зі стелею, підпертою чавунними стовпами, віяло нудьгою і безнадією. Вікна її з одного боку виходили на похмурий двір, а з другого – на садок у вогкому вибалку. Двадцять ліжок тулилися одне до одного у декілька рядів; посеред зали стояла величезна піч, а коло неї – двоє великих крісел, стіл і буфет із мармуровою стільницею. Такою була ота оселя...
Коли Джек увійшов до палати, кілька схожих на привидів хворих у широких темних халатах і в бавовняних ковпаках припинили мовчазну гру в доміно і обернулися в бік прибульця. Інші, ті, що грілися біля груби, розступилися, щоб пропустити його. У похмурій величезній палаті був тільки один світлий закуток, де за склом сиділа сестра-хазяйка, а перед нею здіймався невеликий, гарно і зі смаком вбраний престол в ім'я пречистої діви, де на мереживному покривалі лежали штучні квіти, у підсвічниках горіли свічки з білого воску, а довгі обвислі рукави одіяння гіпсової мадонни, що простирала до бога руки, скидалися на крила. Сестра-хазяйка підійшла до Джека і тонким монотонним голоском, звук якого поглинало чернече укривало на голові й апостольник, співчутливо промовила:
– Бідний хлопчина, який же він хворий!.. Треба його негайно покласти. Швидше! Щоправда, у нас нема вільного ліжка, але он те, скраю, скоро звільниться. Тому, хто його займає, недовго лишилося. А поки що для новенького ми поставимо ноші.
Ношами вона називала розкладне ліжко, встановлене санітаром поруч із койкою, котра незабаром мала звільнитися; з неї долинали глухі стогони і зітхання, ще зловісніші через розпачливу байдужість тих, хто їх чув. Не було сумніву: там помирала людина, але Джек сам був таким хворим і поглинутим своїми сумними думками, що навіть не помічав лиховісного сусідства. До нього мов крізь густу пелену долинув голос Белізера, котрий прощався з ним і обіцяв прийти завтра, потім – цокання котелків та олив'яних мисок, у які наливали суп, а згодом – перешіптування біля ліжка: мова йшла про якогось "одинадцятого-біс", що був небезпечно хворий. А йшлося не про когось – про нього... Тепер він уже не був Джек, а хворий "одинадцять-біс" із палати святого Іоанна Богоугодного.
Заснути хлопець не міг, хоча відчував, як усе його тіло сковує заціпеніння, якась смертельна знемога, і в цей час його вирвав із напівзабуття ясний і спокійний жіночий голос:
– Помолімося, брати мої!
Джек невиразно бачив біля престолу темну жіночу постать, що стояла навколішки у грубому сукняному одіянні, та хоч як прислухався до молитви, що співуче й швидко, безупинно лилася із уст черниці, майже нічого не міг зрозуміти. Та все ж останні слова молитви долинули до його слуху:
– Поможи, о Господи, і друзям моїм, і ворогам, і ув'язненим, і подорожнім, і недужим, і помираючим...
І тоді Джека нарешті здолав неспокійний, тривожний сон, але й уві сні в його свідомості перепліталися стогони вмирущого сусіда по ліжку і видива закутих у ланцюги в'язнів та подорожніх, що понуро чвалали безконечним шляхом.
... Він і сам був одним із таких подорожніх. Ось він плуганить дорогою, схожою на шлях до Етьйоля, тільки та дорога якась довша, покрученіша, і з кожним кроком стає ще довшою. Сесіль та мати ідуть попереду, та хоч як він їх гукає, не хочуть його почекати, хоча вони недалеко, – Джек бачить, як поміж дерев мають їхні сукні. Він наздогнав би їх, коли б ішов не шляхом, а навпрошки, але понад узбіччям з ровами вилаштувались величезні машини із страшними роззявленими пащами, з яких назустріч йому виривається зловісне хрипіння та язики полум'я з чорним димом. Зусібіч на нього чигають парові струги і пили, шатуни, гаки та поршні яких гупають оглушливо, наче ковальські молоти. Тремтячи зі страху, Джек усе ж таки відважується прослизнути між ними, але залізні потвори ловлять, хапають, намагаються розірвати його на шматки, разом із шкірою здирають з нього робочу блузу, обпалюють йому ноги розпеченими болванками, обсипають усе тіло пекельним приском, що пропікає його до глибини грудей. Він відчайдушно бореться, намагаючись вирватися на волю, втекти в Сенарський бір, що тягнеться обабіч шляху... І ось він нарешті у прохолодному затінку під густими кронами великих дерев, але вже не дорослий, а зовсім маленький хлопчик. Йому десять років. Він повертається після однієї з чудових прогулянок з лісником, але он там, за поворотом доріжки, на нього чатує баба Солена, сидячи на в'язанці хмизу із садовим ножем у руці. Джек хоче втекти, але стара кидається за ним навздогін через увесь величезний похмурий безмовний ліс, де долом чути лише шум верховіть. Джек усе біжить і біжить... Проте баба біжить іще прудкіше за нього... Він щораз голосніше чує за спиною гупання її ніг, її хекання, шерхіт в'язки хмизу об прив'язаний до неї кролячий сажок. І ось вона хапає Джека, бореться з ним, валить додолу, а потім усім тягарем тіла всідається на його дитячі груди і давить на них колючою в'язанкою...
Джек раптово прокидається. Він пізнає велику палату, освітлену нічниками, бачить ряди ліжок, чує важке дихання... То тут, то там тишу розриває кашель. Отже, це вже не сон, та все ж таки він і далі відчуває: на нього тисне щось холодне, важке, нерухоме, зловісне... На Джеків крик збігаються санітари, поквапливо звільняють його від жахливого тягаря і перекладають безвладне тіло на сусіднє ліжко, навкруг якого з похмурим скреготом зсовують занавіски.
XI. Вона не прийде
– Ну, й сонько!.. Нумо, одинадцятий-біс, вставаймо!.. Обхід.
Джек розплющує очі, і перше, що бачить–нерухомі, довгі аж до підлоги завіси, які з усіх боків затуляють сусіднє ліжко.
– То як, хлопче, добре сьогодні вас налякали?.. Ваш бідолаха-сусід в агонії упав просто на ваші ноші.