Гадаю, Аніта розказала її, щоб переконати мене, що жінки, перебравши в свої руки велике діло, такі самі дійові, як і чоловіки. Вона марно старалася: я в цьому вже пересвідчився сам.
Коли ЮКАСЕК легко вдалося проникнути до промислових країн Європи й поступово збільшити там свій експорт, то, нав'язуючи свій товар Латинській Америці, компанія, навпаки, наштовхнулася на чималі труднощі, і особливо рішучий був опір в усіх знедолених країнах Африки та Азії. Що далі на південь, до слаборозвинених і бідних країн, намагалася пробитись компанія, то затятіше трималися чоловіки за свою статеву спроможність і воліли радше померти, ніж калічити себе. Я з великою огидою дізнався, яких сміховинних зусиль докладала Дора Магнус Гаммерсміт у своїй подвійній ролі офіційної і підлесливої особи, аби будь-що, навіть удаючись до неприпустимого тиску на урядовому рівні, нав'язати цим бідолашним людям наркотик, який вони вважали ганебним.
Ганебним — може, й надто гучно сказано, але особисто я, якби мене витурили з Блувілла, напевне не згодився б скористатися тим наркотиком. І річ тут зовсім не в гордині фалократа, в якій часто звинувачували мою стать. Я не заперечую, обожнення фалоса існує, але воно властиве тільки нервово хворим людям, надмірний статевий потяг яких дуже підозрілий, бо він став у них самолюбством. Та, з іншого боку, ніяк не можна виправдати добровільну відмову чоловіка від властивості, без якої немислима, крім біологічних потреб, його життєрадісність і творчий порив.
Я наголошую тут лише на очевидному, але цього очевидного не бачать ті, хто тепер тисячами, навіть десятками тисяч уливається в лави скопців, хто після церемонії, схожої на хрещення, в товаристві своїх однодумців п'є каладіум сегінум. А втім, вони могли б обійтися й без цього ритуалу, адже каладіум сегінум продається в усіх аптеках. Але насправді дуже мало чоловіків уживають його на самоті. Нові члени руху знаходять красномовне виправдання посвяченню в скопці у релігійних мотивах, а також у прагненні належати до могутнього табору, який відіграє дедалі важливішу роль в економіці країни.
Між іншим, дослідження, проведене групою психологів Колумбійського університету на чолі з професором Геррієттом Стейнфілдом, показало, що в мотивах нових членів руху, які походили переважно із середніх верств, економічне виживання й підвищення на соціальній драбині важило більше, ніж страх перед смертю. На ринку праці дуже швидко зріс попит на тих, кого алегорично нарекли "С" (а дотепники з числа невихолощених прозвали їх "С із мінусом"). І справді, С мали всі переваги стабільних працівників і покірних виконавців. Навіть більше, завдяки своїм технічним знанням, яких жінки загалом ще не мали, вони були вельми цінні, їх запрошували на високі пости, що звільнялися після масового вимирання чоловіків. Тож вони враз діставали посади й оклади, про які раніше й не мріяли.
Серед численних інтерв'ю, що їх опублікував у своєму дослідженні професор Геррієтт Стейнфілд, мабуть, найбільш викривальною була розмова з інженером К. Б. Мілзом із Клівленда, штат Огайо. Мілз прийняв Геррієтта Стейнфілда в своєму заново оздобленому кабінеті. Огрядний і сповнений сил, інженер сидів у новісінькому кріслі, почуваючи себе задоволеним і впевненим у собі.
— Повірте, — сказав він, усміхаючись, — я ні за чим не шкодую. Передусім тому, що С ніколи не полишають один одного в біді. Серед нас панує цілковита солідарність! Більша, ніж серед євреїв! Я коли подумаю, як жив досі, то тільки радію за своє рішення.
— Ви жили в дуже поганих умовах, містере Мілз?
— Ні. Можна сказати, умови були навіть досить пристойні. Але щоб забезпечити їх, я мусив крутитися, мов у пеклі. Я вибивався з сили, бо тільки те й робив, що клопотався векселями та рахунками. Я лише платив, платив і платив: то за будинок, узятий на виплат, то за три автомобілі — свій, дружинин і старшої доньки, то за два кольорові телевізори, куплені в кредит, то за новий холодильник. І, звісно ж, щоб на все це заробити, я працював, працював просто-таки як раб. Одне слово, в сорок п'ять років мене спіткав інфаркт. Лікуючись, я витратив усе, що мав, і ще глибше погруз у трясовину.
— Отже, тепер ви щасливіший?
— Годі й порівнювати! Я зробив фантастичний стрибок уперед. Мені набагато більше платять, а працюю я менше. Самі бачите, я недавно відремонтував свій будинок, збираюсь купити четвертий автомобіль і третій телевізор.
— Тож ваше щастя не затьмарене нічим?
— Нічим.
— Містере Мілз, я хотів би торкнутися трохи делікатного питання... Вам сорок вісім років, ви ще не старий і одружені з дуже привабливою жінкою...
— О, це мене анітрохи не турбує! — відповів містер Мілз, знову всміхнувшись.
— Я попрошу вас, якщо вам неважко, пояснити мені чому.
— Знаєте, я скажу вам щиро: до свого посвячення в С я так мучився, стільки дбав про гроші й так кепсько почував себе після інфаркту, що не торкався своєї дружини хтозна-скільки — може, навіть років два. Отож бачите, змінилося в мене небагато.
У своєму дослідженні професор Геррієтт Стейнфілд додав до цього інтерв'ю коментар, що спершу видався мені жорстоким. Професор зауважував, що навіть до свого посвячення Мілз, як і чимало інших його співвітчизників, проміняв статеву спроможність на автомобілі, телевізори та холодильники, бо тягар витрат примушував його працювати до сьомого поту й зробив нездатним кохати. Одне слово, був висновок Стейнфілда, Мілз без вагань дав себе оскопити, бо він уже й так був, по суті, скопцем.
Я вгледів у цьому зауваженні певну несправедливість, та коли дізнався з приписки, що інтерв'ю й коментар прочитав і схвалив до публікації сам Мілз та інші чоловіки, в яких брали інтерв'ю (до того ж у дослідженні були вміщені їхні фотографії), я зрозумів, що вони не соромилися свого нового стану, а навпаки, вбачали в ньому запоруку свого успіху.
До речі, мені впало в око, що в Блувіллі всі без винятку С, де їх було більше, ніж ЧО, встромляли собі в петельку великий зелений значок, на якому вирізнялося золотаве готичне "С". Коли я вперше побачив цей значок, мені спала на думку невірна жінка з "Червоної літери" , приречена у в'язниці вишивати в себе на сукні це ж таки "С" — знак своєї подружньої зради; вона навмисне-так усіяла вишивку арабесками та візерунками, що перетворила ганебне тавро на герб честі. Звісно, різниця тут у тому, що такий поширений значок скопців відчиняє всі двері для властолюбних і навіть став емблемою певної моральної чистоти.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Неділя в Блувіллі — вихідний день. Уранці в замку відправляє службу місіонерка, щоразу інша, але вона неодмінно належить до тієї чи тієї протестантської церкви, бо католицька, здається, стала жертвою свого споконвічного жінконенависництва і досі не зважилася висвятити в священики бодай одну жінку.
Ходити на відправу не конче, і ми ніколи не бачили там Гільди Гельсінгфорс. Одначе майже всі ми — зокрема і я, незважаючи на свій скептицизм, — постійно ходимо туди, бо після відправи в нас зав'язується коротка розмова з місіонеркою, а що вона приїздить із-за меж ранчо, то ми сподіваємось почути від неї про щось цікаве. Позбавлені радіо й телебачення, одержуючи лише вихолощені газети, ми прагнемо новин про світ — справжній, той, що розпростерся за нашим колючим дротом.
Я запам'ятав, зокрема, місіонерку, яка відправляла у нас службу в неділю п'ятого травня. Це була страшенно худа жінка, і всі форми, що їх вона колись мала, зникли назавжди, залишивши по собі статуру, яку я назвав би безстатевою. До того ж превелебна Рут Джеттісон коротко підстригала волосся й носила антрацитово-сірий чоловічий костюм із церковним комірцем, так що визначити її стать було ще важче. Але її обличчю з горбуватим носом, випнутим підборіддям та фанатичними, нерухомими чорними очима не бракувало мужності.
Богослужіння й проповідь проходили в замковому конференц-залі, який вміщував чоловік сто, хоч ми ніколи й не заповнювали його цілком. Я сказав "ми", але тут слід було б дещо уточнити: богомольці займали місця відповідно до старшинства; цей порядок виробився ще до мого приїзду в Блувілл і не змінювався весь час, поки я там був.
У першому ряду сідають особи, які мешкають у замку: управитель містер Берроу та його дружина, доктор Рільке, секретарка господині Емма Стівенсон та ще троє-четверо, чиїх посад і імен я не знаю. Посередині цього ряду стоїть крісло — схоже на трон і шанобливо залишене порожнім, його вщерть заповнює, якщо можна так висловитись, постійна відсутність місіс Гельсінгфорс. Не скажу, що мешканці замку вклоняються цьому кріслу, проходячи повз нього, як швейцарці вклонялися капелюхові Геслера , проте зауважу, що вони обходять крісло з таким виразом на обличчі, ніби там хтось сидить.
У другому й третьому рядах сідають самотні жінки Блувілла, дуже різні віком і зовнішністю, але однакові поведінкою: вони ніколи не позирають на ЧО.
Третій, четвертий і п'ятий ряди займають С, кожен з яких носить у петельці зелений значок із золотистою літерою свого руху. Сидять вони гуртом, дуже задоволені собою, і воліють на людях ігнорувати нас, хоча більшість із них у лабораторіях нам підлягають. Хочу підкреслити, що серед С є чимало одружених, але їхні родини, на противагу родинам ЧО, залишилися за межами ранчо, і впевнені в своєму імунітеті С мають право час від часу до них виїздити, не боячись заразитись, хоч, гадаю, своїм дружинам вони дають тими приїздами мало втіхи.
І нарешті, в останніх рядах умощуються зі своїми дружинами та дітьми ЧО; це мовби має означати, що вони перебувають на останніх щаблях соціальної драбини в Блувіллі й цілком підлягають тим, хто сидить поперед них.
Превелебна Рут Джеттісон порушила в проповіді тему, яка своїми посиланнями нагадувала бладдерстеризм, але відрізнялася від нього висновками. Мовляв, цілком очевидно, що енцефаліт-16 — не що інше, як господня кара. Всевишній підняв свою десницю на людей, щоб покарати їх за гріхи (скільки разів я чув цю давню пісеньку!). Одначе не слід усе ж таки приймати на віру те, що проповідував колись Бладдерстер. Від давніх-давен і до нашого часу найбільший гріх чоловіка полягав у тому, що він перетворив жінку на рабиню.
Тут Рут Джеттісон малювала картину, яка, незважаючи на певні перебільшення, відсутність деталей та історичної перспективи, мала досить широку палітру.