Уракс потягся й собі став на рівні ноги. Тільки долішня бабуся так само сиділа в своєму поламаному кріслі-гойдалці.
— Та який же з нього рицар, Хлопчачок, із цього Пампушота? — сказала вона. — Який із нього герой?
І тоді я відповів їй так:
— Люба моя долішня бабусю! Дозвольте вашому чотирнадцятирічному онукові пояснити вам, що в прилюдних змаганнях, як-от турніри, бокс, футбол чи перегони вітрильників, перемогу й нагороду завжди здобуває найспритніший. Так самісінько, як швець дістає нагороду за найкращі чоботи, столяр за найкращий стілець, пекар за найсмачніший хліб, а поет за найкращу книжку. Усім їм дають нагороду за майстерність. Але майстерність — це ж не героїзм. Це тільки високе вміння. Володіння своїм ремеслом. Та коли ти серед цих комедіантів-рицарів, серед цього їхнього героїчного цирку просто собі співаєш як умієш, та ще й спритно глузуєш із нього, — це вже щось близьке до героїзму. Іти не в ногу — одному з усіх — це інколи є хода героя!
Бідолашна моя долішня бабуся зрозуміла хіба що половину з того, що я виголосив, — це було написано у неї на обличчі.
І вона потвердила мій здогад, бо промовила, зітхнувши:
— Ви, великі поети, своїми великими думками хоч кого зіб'єте з пантелику. Тепер чи зможу я любити прекрасного сміливця Зігфріда так, як колись?
— Ну, зате картоплю, тушковану моркву й фрикадельки ви, мабуть, любитимете, як і завжди, — хитресенько сказав я.
Аж тут моя долішня бабуся раптом підхопилася зі свого крісла-гойдалки й загомоніла:
— Твій долішній дідусь уже, либонь, давно сидить у кухні, дожидаючи обіду, і гадки не має, що його дружина стовбичить десь на горищі й через якісь хлоп'ячі вигадки не робить свого діла! Ото лихо! І що тільки ви, поети, коїте нам, господиням! Правду казала твоя горішня бабуся!
Вона випливла з кімнатки й пошуміла сходами наниз.
Уракс, певне, помітивши, що ми з бабусею не цілком дійшли згоди, завагався — іти йому за бабусею чи ні, й очікувально дивився на мене.
Тоді я сказав:
— Нехай собі жінки й далі марять красенями-рицарями, Ураксику! Ми всіх цих псевдогероїв зуміємо розкусити, нехай хоч як їх лакують! А тепер ходім та посмакуємо обідом, який зготували жінки.
І наш старенький добродій пес Уракс віддано рушив супроводити мене наниз, поглядаючи тепер майже привітно. А нанизу, в кухні, ми могли скільки заманеться вихваляти кухарський хист долішньої бабусі й досхочу розкошувати його смачними плодами.
Коли, вже надвечір, я прочитав прадідусеві свій новий вірш та оповідку (вірша я переписав зі стіни, а плакат із оповідкою взяв із собою) і розповів йому, що сказала про них долішня бабуся, він засміявся так щиро, що я враз подумав: "Отже, візит лікаря минув щасливо". Усі побоювання, що гніздилися в моїй душі, вмить наче вітром звіяло.
А ще дужче повірив я, що недуга в прадідуся не якась там небезпечна, коли він прочитав мені, — цього разу в моїй кімнатчинці на горищі, — оповідку, яку написав на звороті шпалери, поки мене не було.
— Отже, ми з тобою вирішили сьогодні поговорити про кумедних героїв, — сказав він. — То я й написав про клоуна. Але чи вийшла ця оповідка така весела, як я спершу уявляв, не знаю. Хочеш ти її послухати?
— Звичайно, прадідусю, — мовив я.
Мабуть, у цих моїх словах лунала така впевненість і таке зацікавлення, що він одразу розстелив шпалеру на столі, надягнув окуляри й став читати:
ОПОВІДКА ПРО ПЕПЕ, КЛОУНА
Одного вітряного жовтневого дня на корабель, що вирушав з порту Барселона, сіла невеличка трупа іспанського цирку, що пливла показувати свої трюки, барвисте вбрання і звірів на Канарські острови. В усіх акторів був чудовий настрій — в усіх, крім Пепе, клоуна, що вже чотири дні ходив такий понурий і небалакучий, немов старий беззубий тюлень. Ніхто з пасажирів (на борту корабля, крім циркачів, було душ із сорок) нізащо не здогадався б, що цей низенький сердитий дідок і є клоун, веселун за фахом.
Оскільки рейс відбувався начебто гладенько, хоч віяв стійкий західний вітер, то для поганого настрою Пепе не було, власне, ніякої підстави. Проте клоун часто бував не в гуморі поза межами арени. Хто завжди мусить думати про те, як розсмішити інших, той втрачає охоту сміятися, бо зазирає за лаштунки світу. Куточки клоунових вуст цілих чотири дні були опущені донизу.
П'ятого дня вітер перемінився, небо з години на годину темнішало, а хвилі з хвилини на хвилину вищали. Насувалася буря, її віщували й широкі дуги веселки. Незабаром кораблем захитало. Його то виносило вгору, на гребінь хвилі, то кидало вниз, у водяні вирви, знову здіймало, перехиляло набік, — аж поки він зненацька втратив керування і здався на волю вітру й хвиль.
Клоун Пепе, якому повітря і в салоні, і в каюті здавалося задушливим, вийшов на палубу. Вимоклий як хлющ, він, чіпляючись за поруччя трапа, саме дістався до стернової рубки, коли несподівано з рупора пролунав крик стернового:
— Капітане, стерно не працює!
У цьому крикові чувся такий жах, що в Пепе, й так геть змерзлого, морозом сипнуло поза спиною. Поки старий клоун вагався, постояти йому тут чи краще піти собі, поруч нього раптом де не взявся капітан, — вхопившись за поруччя, як і Пепе, він розлючено гукнув:
— Ану в рубку, старий! Мені оце бракує тільки, щоб хтось полетів за борт! — І він упхнув клоуна в рубку.
Пепе всього огорнуло теплом, він почув, як, хряснувши, зачинилися двері. Тієї миті корабель раптово перехилився на лівий борт, і старий клоун, гримнувшись об підлогу, полетів у куток.
Капітан із штурманом, широко розставивши ноги, стояли неподалік і не звертали на нього уваги.
Тим пильніше стежив за ними Пепе. Він побачив, як капітан підійшов до стерна й хотів був міцно крутнути його своїми дужими руками, — та зненацька сахнувся, неначе від привида, і, вхопившись за засув ілюмінатора, з жахом утупився в стерно: корабельне стерно крутилося так легко, мов колесо прядки.
— Розбито стерновий механізм! — гукнув штурман капітанові, хоч той і сам усе збагнув.
Повільно, мовби тяжко хворий, він кивнув головою й сказав тихо, але так виразно, що Пепе зрозумів усе з поруху його вуст:
— Ми тут нічого не можемо вдіяти, штурмане, анічогісінько! Штурман, вхопившись рукою за секстант, гукнув щось у відповідь, але що саме — Пепе не розчув. До його слуху долетіло тільки:
— Пасажири… паніка… заспокоїти…
Тієї миті, вперше за всі чотири з половиною останні дні, кутики клоунових вуст піднялися догори. Він якось таки примудрився звестися на рівні ноги, вхопившися за поруччя, і, звиснувши на ньому, гукнув сторопілим офіцерам:
— Я даю виставу!
— Яку виставу? — ревнув капітан під грім височенного буруна, що летів на судно.
— Я клоун, капітане! Хвилин за десять я вже виступатиму!
І старий, чіпляючись за поруччя, став спускатися на палубу. Коли двері за ним зачинились, капітан із штурманом перезирнулися.
— Він схибнувся, капітане!
— Що ви сказали? Кричіть дужче!
— Я сказав: він схибнувся! З глузду з'їхав! Тепер спокій на судні може гарантувати лише револьвер!
— Ні! — Так само повільно, як перед цим кивнув головою, капітан заперечливо похитав нею і знаком наказав штурманові йти за ним.
Раз у раз хапаючись за що трапиться, обидва вийшли з рубки й побралися до капітанської каюти. Тут капітан сказав:
— З кораблем без стерна в бурю можна зробити лише одне: здатися на ласку господню з усією командою й пасажирами.
— Коли зчиниться паніка, то пасажирів не вгамує й сам господь, капітане!
— Я знаю, штурмане. Через це й треба спробувати щастя з цим клоуном. Може, він на якийсь час забавить людей.
— Це божевілля, капітане! — Штурман кричав на всю горлянку, дарма що тут, у замкненій каюті, в цьому не було потреби. — За всю історію мореплавства паніки жодного разу не вгамували інакше, як із револьвером у руках!
— Паніки поки що немає, штурмане, — спокійно мовив капітан. — Поки що я приймаю клоунову пропозицію. Як він нам не зарадить, револьвер від нас ніде не дінеться. Подбайте, щоб пасажири всі перейшли до салону. Всі до одного! І накажіть, щоб машини працювали, як звичайно, — так, ніби рейс триває нормально.
Штурман хотів ще щось заперечити, та капітан так рвучко відвернувся, що підлеглий тільки промурмотів:
— Слухаюсь! — І подався з каюти.
З допомогою команди капітанів наказ виконали, хоча дехто з пасажирів скорився йому й неохоче. Лише по-справжньому хворим дозволили зостатися в каютах. Тим, хто страждав від хитавиці, роздали про всяк випадок паперові торбинки.
Отож людей розмістили в салоні, де ясно горіли лампи, — кого на пригвинчених до підлоги стільцях, а кого й просто долі на килимі попід стіною. Трохи згодом до салону зайшов капітан і гучним голосом заявив пасажирам, що на судні все гаразд. Треба тільки перебути шторм якомога веселіше. Тому й вирішено влаштувати для пасажирів виставу, щоб вони могли й розважитися, й перекинутися словом одне з одним.
Капітан хотів додати ще щось, коли враз двері салону позад нього відчинилися навстіж і хтось дуже строкато вбраний підкотився йому до ніг, обхопив їх обома руками й, поволі підвівшись, із широчезним усміхом утупився в нього очима. То був Пепе, розмальований, як і годиться клоунові, в широких штанях, розмаяному халаті й велетенських білих рукавичках.
Це сталося так несподівано для пасажирів і навіть для всієї циркової трупи, що вони, серед ревища стихії й гуркоту корабельних машин, як один, гримнули реготом. Просто-таки залп реготу здвигнув салон.
Коли ж Пепе своїм довжелезним пальцем полоскотав капітанові під підборіддям, а сам відразу перекинувся через голову назад, усі в салоні звеселилися, підбадьорились і стали дивитися виставу зі справжньою цікавістю та втіхою. Навіть власне безупинне гойдання й совання туди-сюди й мимовільні взаємні штовхани несподівано почали смішити пасажирів.
А як Пепе вдруге впав і став випростуватись перед капітаном, вп'явшись у нього поглядом і зненацька замашненько ляпнув його по кишені кітеля, — корабель саме добряче перехилило, — капітан прошепотів до клоуна:
— Смішіть, смішіть їх! Якщо ви забавите всіх їх надовше, я з командою зможемо подумати про корабель. Будь ласка, допоможіть нам!
Пепе почепився капітанові на шию, наче закохана дівчина, й пошепки відповів:
— Я зроблю все, що зможу.
Тоді знов бухнувся додолу й зробив марну спробу стати в розгойданому салоні на голову.