Обходячи калюжу, вони опинились коло Жепиної хати.
Коло воріт на пеньку сиділа Жениха, спершись ліктями на коліна, а головою на долоні. Бліде її обличчя наче скам'яніло, очі почервоніли, а каламутний безтямний погляд втупився в далечінь.
Жениха навіть не бачила перехожих панів, але Ядвіга помітила її і промовила:
— Добрий вечір, Марисю!
Жінка встала, підійшла до них і, вклонившися в ноги, тихо заплакала.
— Що з вами, Марисю? — спитала панна.
— Ой, ягідко моя золота, ой, зоре моя рум'яная! Може, це бог мені тебе послав! Заступись хоч ти за мене, утіхо наша!
І жінка стала оповідати про свое горе, раз у раз цілуючи панну в руки, а власне, в рукавички, і плямуючи їх своїми слізьми. Панна Ядвіга зовсім розгубилась, її вродливе личко споважніло, вона й сама не знала, що їй робити, нарешті нерішуче сказала:
— Що ж я вам пораджу, жінко добра? En fini1 Повірте, мені вас дуже жаль, але ми тепер не маємо ніякої влади... І ні в що не втручаємось... Правду кажу... чим я можу вам зарадити?.. А проте підіть до папи... може, папа... Ну, бувайте здорові, моя хороша Марисю...
І панна Ядвіга, ще вище піднявши свою палеву сукню, так що над черевичком блиснула біла з голубими смужками панчішка, пішла з паном Віктором далі.
*— Хай тебе бог благословить, квіточко найкрас-ніша! — гукнула їй услід Марися.
Панна Ядвіга посмутніла, і панові Вікторові навіть здалося, що на очі їй набігли сльози, отож, щоб її розважити, він завів мову про Крашевського та про інших, дрібніших риб літературного моря. Розмова поступово пожвавішала, і незабаром вони обоє забули ту "неприємну історію".
"Піти до пана? — думала тим часом Жепиха.— Та мені ж із самого початку треба було до нього піти, ще перед тим, як пішла до війта. А куди ж удатись, де шукати порятунку, як не в пана? От же дурна я баба!"
Кінець кінцем (франц.).
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ. ІМОГЕНА
У панському будинку була веранда, обвита диким виноградом, відкіля видно було двір і тополеву алею. На тій веранді пани-господарі влітку по обіді пили каву. Вони й sapas сиділи там, а з ними разом ксьондз Улановський, вікарій Чижик і акцизний ревізор Стол-бнцышй. Пан Скорабевський, опасистий чоловік з червоним лицем і довгими вусами, сидів на стільці й курив люльку, пані Скорабевська наливала каву, а ревізор, відомий "нігіліст", насміхався зі старого ксьондза.
— А розкажіть-но нам, ваше преподобіє, про ту славетну битву,— казав ревізор.
— Га? — перепитав старий, приклавши долоню до вуха.
— Про битву!— повторив ревізор голосніше.
— А? Про битву?— перепитав канонік і стиха зашепотів собі під ніс, замислено дивлячись угору, ніби щось пригадував. Ревізор одразу приготувався сміятись, усі ждали розповіді, яку вже чули разів сто, бо завжди підбивали на неї старого.
— Ну,— починає старий,— я тоді ще був вікарієм, а парафіяльним ксьондзом був Гладиш. Той, що перебудував ризницю... царство йому небесне!.. Ну от, одразу після меси кажу: "Панотче!" А він каже: "Що?" — "Мені здається,— кажу я,— що так воно не минеться". А він каже: "І мені здається, що так воно не минеться". Дивимось, коли з-за вітряка виходить військо — і на конях, і пішки, а там знамена, там гармати. От я зараз і подумав собі: "Ого!" Коли з другого боку, що воно таке: "Вівці?" — думаю. А то не вівці, а кавалерія. Як тільки побачили тих, одразу: "Стій!" А ті й собі: "Стій!" Коли тут з лісу як не вигулькне кавалерія, ці зараз — праворуч, ті — ліворуч, а ті — за ними. Бачать, погане діло! Тоді й ці на них. Як не зачнуть стріляти, а за горою знов щось блиснуло. "Бачите?" — кажу я ксьондзові, а ксьондз каже: "Бачу". А там уже гатять з гармат, з рушниць. Ці — до річки, а ті не пускають, ці — тих, а ті — цих. Гуку! Диму! А потім на багнети! Але стало мені здаватись, що ці вже слабнуть. "Панотче,— кажу,— ті перемагають". А він каже: "І мені так здається, що перемагають". Ледве він це сказав, а ці драла, ті за ними. Як стали їх убивати, топити, забирати в полон. Ну, думаю, кінець... але де там! Значить... кажу, власне... ага!
Тут старий махнув рукою і, вмостившись глибше в кріслі, поринув у глибоку задуму, тільки голова у нього тряслась дужче, ніж звичайно, а очі ще більш вилізли на лоба.
У ревізора від сміху аж сльози на очах виступили.
— Ваше преподобіє,— спитав він,— то хто ж із ким бився, де і коли?
Канонік знову приклав долоню до вуха:
— Га?
— Ой, я не можу!..— сказав ревізор, звертаючись до пана Скорабевського.
— Може, сигару?
— Може, кави?
— Ні, не можу од сміху!
Сміялись і пан та пані Скорабевські з чемності до ревізора, хоч змушені були вислухувати що розповідь слово в слово щонеділі. Проте всі весело сміялись, коли раптом за верандою почувся тихий, боязкий голос:
— Слава Ісусу...
Пан Скорабевський устав, зійшов з веранди і спитав:
— А хто там?
— Це я, жінка Жепи.
— Чого тобі?
Жениха нахилилась у низькому поклоні, наскільки можна було з дитиною на руках.
— По рятунок прийшла, пане добродію, і по змилування.
— Слухайте, жінко добра, дайте мені спокій хоч у неділю! — перебив її пан Скорабевський таким тоном, наче вона набридала йому щодня.— Ви ж бачите, що в мене зараз гості; не залишу ж я їх задля вас.
— Я зачекаю".
•— Ну то чекайте. Бо я надвоє не розірвусь.
Сказавши це, пан Скорабевський втиснув свою тушу назад на веранду, а Жениха одійшла до садової огорожі і стала терпляче ждати. І ждати їй довелось довго. Пани щось там собі говорили, часто перериваючи розмову сміхом, і той сміх болем озивався їй у серці, бо не до сміху було їй, бідолашній. Пізніше повернулися з прогулянки пан Віктор з панною Ядвігою, потім усі розійшлись по кімнатах. Соице поволі котилось до заходу. Нарешті на веранду вийшов лакейчук Ясек, якого пан Скорабевський називав "сяким-таким", і почав накривати стіл до чаю. Змінив скатерку, поставив чашки й почав із дзвоном вкидати в них ложечки. А Жепиха чекала та й чекала. Часом їй спадало на думку, чи не вернутися додому та не прийти пізніше, але боялася спізнитись, тому вона сіла на траві під огорожею і стала годувати дитину. Дитина нассалася й заснула, але неспокійним сном, бо нездужала ще зранку. Жепиха також відчувала, що її то морозить, то кидає в жар. Все тіло їй ломило, та вона не зважала на те й терпляче ждала. Поволі смеркло, і на небі заблищав місяць. Стіл до чаю вже був накритий, на веранді горіли лампи, але пани не виходили з кімнат, бо панна Ядвіга грала на роялі. Жепиха стала нишком молитись, а потім замріялась над тим, як її врятує пан Скорабевський. Вона не знала точно, як саме, але розуміла, що пан — то пан, отож знайомий і з комісаром, і з начальником, і варто йому все як слід розказати, то воно, дасть бог, і лихо минеться. А якби Золзікевич із війтом і противились, то пан знав би, куди звернутись по справедливість. "Пан завжди був добрий і до людей милосердний,— думала вона,— то й мене якось зарятує". І не помилялась, Скорабевський справді був добра людина. Далі пригадала, що й до Жепи він був завжди ласкавий, і ще пригадала, що її покійна мати вигодувала панну Ядвігу, тому й зовсім заспокоїлась. "Хай там люди балакають, що хочуть,— думала вона,— а як спостигне людину біда, то нікуди — тільки до двору". Те, що їй довелось чекати вже кілька годин, здавалось таким природним, що вона про це навіть не думала. Аж ось пани повернулись на веранду. Жепиха бачила крізь виноградне листя, як панна із срібного чайника наливала чай, або, як казала її покійна мати, "таку пахучу воду, що від неї весь рот пропахне". Потім усі пили чай, розмовляли й весело сміялись. Аж тоді Жеписі спало на думку, що панам завжди щасливіше живеться, ніж простим людям, і вона й сама не знала, чому сльози знову попливли їй по щоках. Але сльози ті незабаром висохли, гіркоту витіснило інше .почуття: "сякий-такий" став виносити на веранду паруючі полумиски зі стравами; тоді Жепиха пригадала, що дуже голодна, бо з горя не могла обідати, а вранці тільки випила трохи молока.
"От якби мені дали хоч кісточки обгризти!" — подумала вона. Знала, що напевне дали б не тільки кісточки, та не сміла просити, щоб не набридати і не лізти в очі при гостях, бо за це пан міг розгніватись.
Нарешті вечеря скінчилась. Ревізор поїхав одразу, а через півгодини й обидва ксьондзи сідали в панську бричку. Жепиха бачила, як пан підсаджував старого, отож, на її думку, настала слушна хвилина, і вона підійшла до веранди.
Бричка рушила. Пан гукнув до фурмана: "Та перекинься там на греблі, то я тебе перекину!", потім поглянув на небо, мабуть, міркуючи, яка завтра буде погода, нарешті побачив білу сорочку Жепихи коло веранди і спитав:
— А хто там?
— Це я, Жениха.
— А, то ви? Кажіть швидше, чого хочете, бо вже пізно.
Жениха знову повторила йому все. Пан слухав мовчки, тільки пихкав люлькою весь час, а потім сказав:
— Дорогі мої! Я охоче допоміг би вам, коли б міг, але дав сам собі слово, що в справи громади не втручатимусь. Колись було інакше... а тепер мені нема ніякого діла до вас, а вам до мене. Тепер ви — мої сусіди, та й годі!
— Та я знаю, ясний пане,— тремтячим голосом промовила Жепиха,— тільки думала, може, ясний пан змилуються наді мною...
Голос її раптом обірвався.
—• Все це дуже добре,— сказав пан Скорабевський,—* але що я можу зробити? Я свого слова для вас ламати не буду, а до начальника також не поїду, бо він і так уже скаржиться, що я набридаю йому своїми справами... Що я хотів сказати?.. Повторюю, що тепер ми з вами не маємо нічого спільного. У вас є свій волосини суд, а як і він не допоможе, то дорогу до начальника ви знайдете так само, як і я. Що я хотів сказати?.. Тепер ви можете зробити більш за мене. Це не давні часи, жінко добра. Ну, йдіть з богом.
— Спасибі й за це,— глухо сказала жінка, низько кланяючись панові.
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ. ІМОГЕНА
Вийшовши з хлівця, Жепа пішов не додому, а просто до корчми. Відомо, що мужик з горя п'є. Керуючись тією ж думкою, що й його жінка, ніби в біді найкраще звернутись до пана, він пішов до Скорабевського і зробив дурницю.
П'яна людина не знає, що говорить. Отож Жепа був занадто настирливий, а коли почув від пана Скорабевського те саме, що й його жінка, про принцип невтручання, через природжену хлопську тупість він не тільки не збагнув цього надзвичайно дипломатичного принципу, а ще й з властивою мужикам грубістю кинув, що "всі пани тепер тільки про себе думають", за що й був випхнутий за двері.
Прийшовши додому, він сам сказав жінці:
— Був у пана.
— І нічого не добився?
Жепа грюкнув кулаком об стіл.
— Підпалити б їх, псявір!
— Цить, безсовісний! Що ж тобі сказав пан?
— Одіслав мене до начальника.