Або батькові пошлеш фотографію, ото він зрадіє!
— Ні і ні! — твердив Матіуш.
Набридли йому ці розмови: він не на жарт боявся, як би не з'ясувалося, хто він.
— Дайте йому спокій. Хлопчик правий. Король Матіуш, чого доброго, образиться, сприйме це як натяк: ти, мовляв, на автомобілі містом роз'їжджаєш, а твої ровесники на війні життям ризикують.
"Дідько тебе візьми, про якого це Матіуша вони говорять?" Юний король давно махнув рукою на придворні манери й висловлювався, як його товариші солдати.
"Добре, що я втік на фронт!" — не вперше подумав Матіуш.
Його не хотіли виписувати зі шпиталю, просили залишитися. Говорили, він розноситиме пораненим чай, допомагатиме на кухні.
Але Матіуш відмовився.
Ні за що в світі! Хай уявний король роз'їжджає містом, роздає пораненим дарунки, бере участь в урочистих похоронах офіцерів, а місце справжнього короля — в окопах!
І Матіуш повернувся до своїх товаришів на передову.
— А де ж Фелек?
Фелеку набридло животіти в окопах. Парубок він був жвавий, ні секунди не всидить на місці. А тут цілими тижнями сиди, скорчившись, навіть голови не смій висунути, не то пролунає постріл, і від поручика дістанеться.
— Заховаєш ти свою безглузду довбешку чи ні? — лається поручик. — Підстрілять ось такого дурня, і потім возися з ним: перев'язку роби, у шпиталь вези. І без тебе клопоту вистачає.
Відчитав його поручик раз-другий, а потім посадив на гауптвахту на три дні на хліб і воду.
Послухайте, за що.
Одного дня вночі ворожих солдатів відвели на відпочинок, у тил, а на їхнє місце прийшли нові. Окопи розташовані були близько; з одного крикнеш — в іншому чутно. Почалася суперечка між новачками й нашими.
— У вас король — шмаркач!
— А ваш — стара калоша!
— Гей ви, голота перекочувана! У вас чоботи каші просять!
— А у вас пики від голоду витягнулись! Бурду замість кави хлекчете!
— Іди спробуй!
— Як вовки, голодні! Не нагодуєш вас, коли в полон потрапите.
— А ви обідранці!
— Здорово ви драпанули!
— Зате всипали вам напослідок по перше число!
— Горе-стрілки! Вам би в жаб стріляти з гармат!
— Самі такі!
— Ми-то вміємо стріляти!
Тут Фелек не витримав, вискочив з окопу, обернувся до них задом, задер шинель і крикнув:
— А ну стріляйте!
Піф, паф!.. — прогриміли чотири постріли і… мимо.
— Ех ви, стрілки!
Солдати реготали до упаду, а поручик розлютився й посадив Фелека під арешт до глибокої ями, обшитої дошками.
Звідки дошки? — запитаєте ви. Солдати розбирали зруйновані хати й обшивали дошками стіни в окопах, робили настил на землі, навіси для захисту від дощу.
Фелек просидів у ямі всього два дні. Поручик йому пробачив. Але Фелек не забув образи.
— Не хочу більше служити в піхоті!
— А куди ж ти підеш?
— На аеропланах літатиму!
У державі Матіуша не вистачало бензину. А чим важчий вантаж, тим більші витрати пального. Тому віддали наказ: льотчиками брати найхудіших солдатів.
— Іди й ти, ковбасник! — жартували солдати з одного товстуна.
Жарти жартами, а Фелека вирішили відправити до авіації. Дванадцятирічний хлопчик — це справжня знахідка! Хіба знайдеш легшого? Пілот управлятиме літаком, а Фелек скидатиме бомби.
Матіуш не знав, радіти чи засмучуватися, що Фелека немає.
Фелек був єдиною людиною, посвяченою в його таємницю. І хоча Матіуш сам просив називати себе Томеком, йому було неприємно, коли Фелек поводився з ним, як із рівнею, а то й зовсім звисока. Фелек був старший. Він пив горілку, курив, а коли пригощали Матіуша, то незмінно казав:
— Не давайте йому, він маленький!
Матіуша не спокушали ні горілка, ні куриво, але він вважав за краще відповідати за себе сам й адвоката не потребував.
А коли вночі треба було йти у розвідку, Фелек завжди підлаштовував так, що брали його, а не Матіуша.
— Не беріть Томека! Яка від нього користь? — говорив він.
Розвідка — справа небезпечна й важка. Підповзають на животі до позицій ворога, перерізають ножицями колючий дріт і захоплюють "язика". Інколи годинами лежиш не ворухнувшись, один необережний рух — і небо спалахує ракетами, а по сміливцях відкривають, стрілянину. Солдати жаліли Матіуша — він був маленький і слабкий — і частіше брали із собою Фелека. А Матіушу було образливо.
Тепер Матіуш став незамінним у загоні. То патрони віднесе дозорним, то пролізе під колючим дротом і підповзе до ворожих окопів, а двічі навіть у ворожий стан пробирався.
Перевдягнули Матіуша пастушком. Він підліз під колючий дріт, пройшов зо дві версти, сів перед зруйнованою хатиною і прикинувся, ніби плаче.
Мимо йшов солдат, побачив його й запитує:
— Ти чого плачеш, хлопчику?
— Як же мені не плакати? — відповідає Матіуш. — Будинок наш спалили, мама кудись пропала…
Матіуша відвели в штаб, напоїли гарячою кавою. І йому стало ніяково: його нагодували, стару куртку дали, бо він тремтів від холоду (про людське око свої навмисне надягли на нього всяке дрантя), а він обдурить їх, зрадить. За добро відплатить злом.
І Матіуш про себе вирішив нічого своїм не казати. Хай вважають його дурником і не посилають більше в розвідку. "Не хочу бути шпигуном", — подумав Матіуш.
Але тут його викликали до офіцера.
— Як тебе звуть, хлопчику? — запитав офіцер.
— Томек.
— Слухай уважно, Томеку, що я тобі скажу. Ти можеш залишатися в загоні, доки не повернеться твоя мама. Тобі видадуть обмундирування, казанок, гроші, їжу отримуватимеш із полкової кухні. Але за це ти повинен пробратися до ворогів і розвідати, де в них пороховий склад.
— А що це таке? — Матіуш прикинувся простачком.
Його повели в пороховий склад, де зберігалися снаряди, бомби, гранати, порох, патрони.
— Зрозумів тепер?
— Зрозумів.
— Тож дізнайся, де знаходиться в них такий склад, повертайся й розкажи нам.
— Добре, — погодився Матіуш.
Офіцер на радощах подарував Матіушу плитку шоколаду.
"То ось ви які! — Матіуша перестали мучити сумління. — Краще бути шпигуном у своїх, ніж у ворога".
Його вивели на дорогу й дали кілька залпів у повітря, аби збити противника з пантелику.
Задоволений, повертався Матіуш до своїх. То на животі повзе, то рачки і жує шоколад.
Раптом — бах, бах!.. Це свої відкрили по ньому вогонь. Солдати помітили — хтось крадеться, а хто — не знають.
— Випустити три ракети! — наказав поручик, узяв бінокль і, направивши його в той бік, навіть зблід від страху.
— Припинити вогонь! Це Вирвидуб повертається із завдання.
Без перешкод повернувся Матіуш до своїх, розповів, що і як. Поручик негайно зателефонував артилеристам, наказав прямим наведенням бити по пороховому складу. Артилеристи дванадцять разів промазали, а на тринадцятий влучили прямо в ціль. Пролунав гуркіт, полум'я палахкотіло до неба, усе заволокло димом — навіть дихати стало нічим.
У ворожих окопах піднялася паніка. А поручик узяв Матіуша на руки, підкинув вгору і тричі прокричав:
— Молодець, Томек! Молодець! Молодець!
Все добре, що добре закінчується. З того часу в роті ще більше полюбили Матіуша. Солдатам у винагороду видали бочку горілки, і вони три дні і три ночі спали спокійно: у противника не лишилося жодного снаряда. Поручик навіть дозволив вилізти з окопів — розім'ятися. Вороги злилися, але зробити нічого не могли.
Знову потягнулися одноманітні військові будні. Удень заняття з поручиком, наряди, чергування, перестрілка. А коли затяжні осінні дощі розмивали земляні укріплення, Матіуш виходив із лопатою на роботу.
"Дивно, я мріяв винайти збільшувальне скло, аби висадити на відстані ворожий пороховий склад. І мрія збулася, хоч і не зовсім так, як я думав".
Минула осінь. Настала зима.
Випав сніг. Солдатам роздали тепле обмундирування. Довкруги стало тихо й біло-біло.
X
цей час Матіуш засвоїв ще одну важливу істину. Солдати не можуть вічно сидіти в окопах, інакше війна ніколи не скінчиться.
Поки на фронті було затишшя, у столиці кипіла робота: у головному штабі розробляли план наступу. План полягав у наступному: зібрати всі сили в кулак, раптово вдарити по ворогові і прорвати лінію фронту. Противникові мимоволі доведеться відступити, тому що в прорив підуть війська, зайдуть із тилу і почнеться бій не на життя, а на смерть.
Поручику присвоїли взимку звання капітана. Матіуша нагородили медаллю. Як він зрадів! їхній загін двічі відзначали в наказі по армії за відмінне виконання бойових завдань.
Якось до них в окопи прибув поважний генерал і зачитав наказ:
— "Від імені його величності короля Матіуша Першого оголошую роті подяку за знищення ворожого порохового складу і за відвагу, проявлену в боях за батьківщину. Покладаю на роту почесне й таємне завдання: з настанням тепла прорвати лінію фронту".
Це була велика честь.
Почалися таємні приготування. Підвезли снаряди, гармати. За передовою напоготові стояла кіннота.
Солдати поглядають на сонечко. Чекають і не діждуться теплих днів. Так і рвуться в бій!
Капітан придумав таку хитрість: аби ввести в оману ворога, ніби в них мало сил, послати в атаку спочатку лише половину роти. Хай постріляють для годиться й повертаються в окопи. А наступного дня виступить вся рота й розіб'є легковірного противника.
Сказано — зроблено.
Півроти пішло в атаку. Перед атакою капітан наказав артилеристам відкрити вогонь по дротяних загорожах, аби прорвати їх і відкрити дорогу піхоті.
— Уперед! — скомандував капітан.
До чого ж добре вирватися із затхлих, сирих окопів, мчатися щодуху і кричати: "Ура! Уперед!" Вороги побачили — прямо на них із рушницями наперевіс біжать солдати, і так злякалися, що навіть не стріляли. Наші вже добігли до розірваного снарядами колючого дроту, але тут почулася команда відступати.
Матіуш із кількома солдатами забіг дуже далеко, не почув команди й потрапив у полон.
— Ага, здрейфили! Бігли, як очманілі, кричали, ніби невідомо скільки їх, а нас побачили — давай бог ноги! — у помсту за свою розгубленість і страх знущалися з полонених ворожі солдати.
Знову йшов Матіуш у штаб, тільки не перевдягнутий, як минулого разу, а в шинелі. Тепер він був військовополонений.
— Ага, попався, голубчику! — упізнавши його, злісно вигукнув офіцер. — Це через тебе висадили взимку наш пороховий склад! Тепер ти так легко не відбудешся. Солдатів відвести в табір для військовополонених, а хлопчисько, як шпигун, буде повішений.
— Я солдат! — запротестував Матіуш. — Ви маєте право мене розстріляти, але не вішати!
— Бач, який розумник знайшовся! То він Томек, то солдат.