Дивовижна подорож Нільса Хольгерсона з дикими гусаками Швецією (Дивовижні мандри Нільса з дикими гусьми)

Сельма Лагерлеф

Сторінка 9 з 26

Самі ворони вважали, що немає нічого красивішого за цей танець. Але всім іншим він здавався доволі-таки безглуздим і втомливим. Мабуть, тому й ґав випускали першими, щоб потім вони вже не псували свята. Нарешті ворони угамувалися.

На майданчик вибігли зайці.

Ось тепер уже розпочалися справжні веселощі!

Зайці стрибали, перекидалися через голову, хто катався по землі колесом, хто крутився дзиґою, стоячи на одній лапі, хто ходив прямо на голові. Зайцям і самим було весело, і дивитися на них було весело!

І як же їм було не стрибати й не перекидатися! Весна йде! Закінчилася холодна зима! Закінчився голодний час!

Після зайців настала черга глухарів.

Глухарі розсілися на дереві — в блискучому чорному оперенні, з яскраво-червоними бровами, поважні, надуті. Першим завів свою пісню глухар, який сидів на найвищій гілці. Він підняв хвоста, відкриваючи під чорним пір'ям білу підкладку, витягнув шию, закотив очі й заговорив, засвистів, затокував:

— Зис! Зис! Так! Так! Так!

Три глухарі, що сиділи нижче, підхопили його пісню, і з гілки на гілку, з сучка на сучок ця пісня спускалася по дереву, аж поки затокували всі глухарі. Тепер усе дерево співало і свистіло, вітаючи довгожданну весну.

Пісня глухарів узяла всіх за живе, всі звірі готові були підхопити її. А тетеруки, не дочекавшись своєї черги, з надміру почуттів узялися на повний голос підспівувати:

— О-р-р! О-р-р! О-р-р!

Усі були так захоплені співом, що ніхто не помітив, як одна з лисиць обережно підкралася до зграї Акки Кебнекайсе. Це був лис Смірре.

— Дикі гуси! Стережіться! Стережіться! — закричав маленький горобець.

Смірре кинувся на горобця й одним ударом лапи розправився з ним. Але гуси вже встигли піднятися високо в повітря.

Смірре аж завив од люті. Адже скільки днів і ночей лис тільки про те й думав, як би помститися зграї Акки Кебнекайсе. Побачивши всю зграю тут, на Кулабергу, він забув про всі священні звичаї цього весняного свята, забув про все на світі.

Порушити мир на Кулабергу! Такого ще ніколи не траплялося!

Коли звірі побачили, що Смірре намагався напасти на диких гусей, що він убив горобця, гніву їх не було меж. Навіть лисиці повстали проти свого родича.

Тут же, на місці, відбувся суд.

Вирок був такий:

"Той, хто зневажив вічний закон миру в день великого збору звірів і птахів, назавжди проганяється зі своєї зграї. Лис Смірре порушив цей закон, і лапа його не повинна більше ступати по нашій землі".

А для того, щоб усі знали, який злочин учинив Смірре, найстарша лисиця відкусила йому кінчик вуха.

Принижений, осоромлений, з відкушеним вухом, лис Смірре кинувся втікати, а вслід за ним лунало сердите дзявкотіння всієї лисячої зграї…

Поки звірі чинили розправу над лисом Смірре, глухарі й тетеруки продовжували свою пісню. Такий уже характер у цих лісових птахів — коли вони заводять пісню, то нічого не бачать, не чують, не розуміють.

Нарешті і самі співаки втомились і замовкли.

Тепер на майданчик вийшли олені. Це були прославлені борці.

Боролися відразу кілька пар. Олені билися лобами, роги їх перепліталися, з-під копит злітало каміння. Олені кидалися один на одного з таким бойовим грізним ревом, що всіх звірів і птахів охоплював войовничий дух. Птахи розправляли крила, звірі точили кігті. Весна пробуджувала в усіх нові сили, сили до боротьби і до життя.

Олені завершили боротьбу саме вчасно, тому що, спостерігаючи за ними, всім іншим теж хотілося показати своє уміння, і, так і дивись, свято закінчилося б загальною бійкою.

— Тепер черга журавлів! Тепер черга журавлів! — залунало над Кулабергом.

І ось на майданчику з'явилися журавлі — великі сірі птахи на довгих струнких ногах, з гнучкою шиєю, з червоним чубчиком на маленькій точеній голівці. Широко розвівши крила, журавлі то злітали, то, ледь торкнувшись землі, швидко кружляли на одній нозі. Здавалося, що на майданчику миготять не птахи, а сірі тіні. Хто навчив журавлів ковзати так легко і безшумно? Можливо, туман, що стелиться над болотами? Можливо, вольний вітер, що проноситься над землею? Або хмари, що пропливають по небу?

Усі на Кулабергу, наче заворожені, спостерігали за журавлями. Птахи тихенько піднімали й опускали крила, звірі погойдувалися зі сторони в сторону, одні — поляскували хвостами в лад журавлиному танцю, інші — нахиляли роги.

Журавлі кружляли доти, аж поки сонце сховалося за гірськими вершинами. І коли їх сірі крила злилися з сірими сутінками, вони злетіли в небо і зникли вдалині.

Свято закінчилося.

Тримаючись ближче до своїх стад і зграй, птахи і звірі квапилися покинути Кулаберг.

З

Було вже зовсім темно, коли гуси знову повернулися до стін Гліммінгенського замку.

— Сьогодні всі можуть спокійно виспатися, — сказала Акка. — Лиса Смірре можна не боятися. А завтра удосвіта — в путь.

Гуси були раді відпочинку. Підгорнувши голови під крила, вони миттю заснули. Не спав тільки Нільс.

Пізно вночі Нільс тихесенько виповз з-під Мартінового крила. Він роззирнувся на всі сторони і, переконавшись у тому, що ніхто його не бачить, швидко попрямував до замку.

У Нільса була важлива справа. Будь що він повинен побачити пугача Флімнеа. Треба випитати у пугача, де живе лісовий гном. Тоді вже Нільс розшукає його, навіть якщо лісовий гном живе на краю світу. Хай гном зажадає від нього все, що захоче. Нільс усе зробить, аби знову стати людиною!

Нільс довго бродив навколо замку, намагаючись побачити де-небудь на башті пугача Флімнеа. Але було так темно, що він не бачив навіть власної руки. Він зовсім змерз і хотів уже повертатися, аж раптом почув чиїсь голоси.

Нільс підняв голову: чотири палаючих, як розжарені вуглинки, ока пронизували темряву.

— Тепер він наче шовковий… А колись від нього життя не було, — казала одна сова другій. — Усім від нього перепадало! Скільки він гнізд зруйнував! Скільки пташенят погубив! А якось, — тут сова заговорила зовсім пошепки, — лячно навіть вимовити, що він учинив: збиткувався над лісовим гномом. Ну, гном його і зачаклував…

— Невже він ніколи не перетвориться на людину? — запитала друга сова.

— Важко йому тепер людиною стати. Адже тобі відомо, що для цього потрібно?

— Що? Що?

— Це така страшна таємниця, що я можу сказати її тобі тільки на вухо…

І Нільс побачив, як пара палаючих очей наблизилася до другої зовсім-зовсім близько.

І хоч як прислухався Нільс, він нічого не почув.

Довго ще стояв він біля стін замку, сподіваючись, що сови знову заговорять. Але сови, охоче попліткувавши, полетіли геть.

"Мабуть, мені ніколи не перетворитися на людину!" — сумно подумав Нільс і поплентався до зграї диких гусей.

Розділ сьомий. Переслідування

1

Настала дощова пора. Все небо затягли сірі нудезні хмари, і сонце сховалося за ними так далеко, що годі було визначити, де воно знаходиться. Дощ важко стікав по крилах гусей. Гуси летіли мовчки, не перемовляючись між собою. Тільки Акка Кебнекайсе час від часу озиралася назад, щоб пересвідчитися, чи не відстав, чи не загубився хтось у цій сірій мокрій імлі.

Нільс геть зажурився. Він сидів на спині у Мартіна, промокнувши до нитки і замерзнувши. Навіть коли зграя спускалася для ночівлі, він не міг обсушитися і відігрітися. Скрізь — калюжі, мокра, мерзла земля. Під деревами теж не сховатися від дощу, — ледь вітер ворухне гілку, і з неї котяться на голову, за комір, на плечі великі, з горошину, холодні краплини.

Голодний, задубілий Нільс забирався під Мартінове крило і з тугою думав про те, як добре було б опинитись у рідному селі Вестменхег. Він уявляв собі, як увечері в домах запалюють лампи. Всі сидять біля своїх огнищ, відпочиваючи після роботи, а на столі парує гаряча кава і пахне свіжим хлібом. А йому ось доводиться, зігнувшись у три погибелі, ховатися під крилом гусака тут, серед болотної купини, й їсти гнилі горішки, підібрані з землі. Але як же йому стати людиною? Як дізнатися, чого від нього хоче гном?

Заради цього він погодився б тепер розв'язати всі задачі в підручнику з арифметики і вивчити всі правила граматики. Адже з жодною людиною на світі він не міг тепер порадитися.

Якщо, бувало, зграя вибирала для ночівлі місце на околиці села або міста, Нільс ніколи не наважувався навіть підійти до будинку, де жили люди, не те що заговорити з кимось. Хіба може він тепер показатися людям на очі!

Ні, він анізащо не дозволить, щоб над ним потішалися і розглядали його, наче якусь дивовижну кузку. Хай уже краще ніхто з людей ніколи його не побачить.

А гуси летіли все вперед і вперед і відносили Нільса все далі й далі на північ.

2

Відтоді, як лиса Смірре ганебно прогнали з лисячої зграї, вдача зрадила його.

Охлялий і злий, брів Смірре лісами, не знаходячи ніде ні їжі, ні притулку. Дійшло до того, що одного разу він схопив велику шишку і став крадькома вигризати з неї сухі зернятка.

— Ох, як цікаво! Ох, як цікаво! Дивіться всі! Бачите! Лис Смірре їсть тільки траву та шишки! — застрекотав хтось над його головою. — Зайці можуть спокійно танцювати на лужку! Птахи можуть не ховати більше свої яйця! Смірре нікого не займатиме! Смірре їсть тільки траву та шишки!

Смірре аж заскреготав зубами з досади. Він, напевно, побагровів би зі злості й сорому, якби і без того не був весь багряно-рудий — від кінчиків вух до кінчика хвоста.

Смірре відкинув шишку і підвів голову:

— А, це ти, довгохвоста сороко! Вчасно ж ти мені підвернулася! Я саме наточив собі зуби об соснову шишку!

— Дарма старався, дорогий куме! Моє пір'я не по твоїх зубах! — крикнула сорока і, щоб подражнити Смірре, зістрибнула на нижчу гілку.

Вона повелася дуже необережно. Й сорока одразу ж у цьому переконалася. Не встигла вона вильнути хвостом, як Смірре підстрибнув і згріб її передніми лапами. Сорока рвонулася, забила крильми, але марно!

— Обережніше, обережніше, ти відірвеш мені хвоста! — кричала сорока.

— Я тобі не те що хвоста — голову відірву! — прошипів Смірре і клацнув зубами.

— Так ти ж перший про це пошкодуєш! — тріщала сорока, звиваючись в лапах Смірре. — Адже якщо ти відгризеш мені голову, то не взнаєш про новини, які я припасла для тебе.

— Ну, які ще там новини? Викладай швидше. А то я тебе разом зі всіма твоїми новинами проковтну.

— Річ у тому, — почала сорока, — що тут недавно була зграя Акки Кебнекайсе…

— Що ж ти, пустомеля, досі мовчала! — загарчав Смірре. — Де зграя? Кажи!

— Я з невимовною радістю повідомлю про це, якщо ти відпустиш мій хвіст, — вкрадливо сказала сорока.

— І так скажеш! — буркнув Смірре і, на підтвердження своїх слів, гарненько струсонув сороку. — Ну, відповідай! Де зграя! В яку сторону полетіла?

Сорока побачила, що діватися нікуди.

— Вони полетіли до берегів Роннебю, — сказала вона. — Я навмисне підслухала їх розмову і поспішила тобі назустріч, аби завчасно тебе попередити.

6 7 8 9 10 11 12