А капітан навіть не вийняв сигари з рота. Ось він який, цей страхітливий чоловік, і Пітер супроти нього — просто комашка. То хто ж переможе?
Слідом за піратами, безгучно скрадаючись стежкою війни, невидимою для недосвідченого ока, ступають індіанці, і кожен нашорошено прозирає темряву. В руках у них ножі і томагавки, а їхні оголені тіла розмальовані фарбами і натерті олією до блиску. А ще вони обвішані скальпами — і хлопчаків, і піратів, — щоб усі одразу бачили, що це войовниче плем'я пікканіні, і не плутали їх з якимись там м'якотілими делаварами чи гуронами. Попереду, на чотирьох, суне велетенський Маленький Барс, прикрашений такою купою скальпів, що вони навіть трохи заважають йому пересуватися. Позаду, в місці найбільшої небезпеки, іде Тигрова Лілея, гордо виструнчена, повноправна принцеса. Вона найпрекрасніша з тутешніх смаглявих лісових Діан, красуня племені пікканіні, то грайлива, то холодна, то палка — по черзі. Немає такого воїна, який не хотів би взяти цю примхливу особу за дружину, але вона відбивається від шлюбу сікачем. Погляньте, як індіанці переступають через сухі галузки без найменшого звуку. Єдине, що можна почути, — це їхнє утруднене дихання. Так і є, вони зараз трохи розжиріли від спокою і переїдання, але всьому свій час, і скоро вони повернуться до норми. Однак сьогодні це їхня найбільша небезпека.
Індіанці зникають — так само, як і з'явилися, — ніби тіні.
І ось їхнє місце займають звірі, велика і різношерста процесія: тут леви, тигри, ведмеді й тьма-тьменна менших тварин, які втікають від них. Усі ці хижаки, навіть людоїди, живуть пліч-о-пліч на своєму улюбленому острові. Зараз у них висолоплені язики, цієї ночі вони дуже хочуть їсти.
Коли вже всі пройшли, з'являється остання постать — велетенський крокодил. Невдовзі ми дізнаємось, на кого він полює.
Крокодил повзе собі далі, натомість знову з'являються хлопчаки, бо вся ця процесія мусить рухатися без упину не знати скільки — аж поки одна з ватаг не зупиниться або не змінить темп. Тоді швидко почне "рости" купа-мала.
Всі пильно стежать за тим, що відбувається попереду, але ніхто не підозрює, що небезпека може насуватися ззаду. Це показує, який справдешній був цей острів.
Першими випали з рухомого кола хлопчаки. Вони посідали на траву на галявині, близенько до своєї підземної домівки.
— Я так хочу, щоб Пітер повернувся, — раз-по-раз нервово повторювали вони, хоч кожен з них був вищий і кремезніший, ніж їхній ватажок.
— Я єдиний тут, хто не боїться піратів, — сказав Ледь-Ледь тоном, який одразу давав зрозуміти, що він тут улюбленець; але якийсь віддалений звук потривожив його, і він поспішно додав: — Але я хочу, щоб Пітер повернувся і розповів нам, що було далі з Попелюшкою.
Вони розмовляли про Попелюшку, і Дуда запевняв усіх, що його мама дуже схожа на неї.
Тільки за відсутності Пітера вони могли поговорити про мамів — на цю заборонену тему, яку він вважав найбезглуздішою у світі.
— Єдине, що я пригадую про свою маму, — розповідав Чубчик, — це як вона повторювала батькові: "О, як би я хотіла мати свою чекову книжку!" Я не знаю, що таке чекова книжка, але я був би щасливий подарувати її мамі.
Якраз у розпалі бесіди до них долинув якийсь далекий звук.
Ви або я, що не звикли до лісового життя, не почули б нічого, а вони почули, і це була зловісна пісня:
Гей-го, пірати, що — життя?
Лиш черепок і кості.
Веселий час, міцна петля —
І тост за Дейві Джонса.
І зразу ж загублені хлопчики… Але що це? Де вони? Тут їх більше нема. Навіть кролики, і ті не повтікали б так прудко.
Я розповім вам, де вони поділися. Усі, крім Чубчика, який негайно помчав у розвідку, — у своєму домі під землею, в дивовижній оселі, яку ми відтепер будемо бачити частенько. Але як вони потрапили туди? Бо ж не видно ніякого входу, нема навіть великої каменюки, яку можна було б відкотити і знайти потайний лаз у печеру. Однак пригляньтеся пильніше — і побачите, що тут, на галяві, росте сім великих дерев, і в кожному з них дупло, якраз таке завбільшки, щоб у нього міг пролізти хлопчик. Оце і є ті сім ходів у підземну оселю, які Гак марно шукав стільки днів і ночей. Чи відшукає він їх сьогодні?
Поки пірати просувалися вперед, гостре око Старкі вихопило з темряви Чубчика, що петляв між деревами, як заєць, і піратський пістоль грізно зблиснув. Але залізний кіготь впився йому в плече.
— Капітане, відпустіть! — закричав він, звиваючись від болю.
І ось ми вперше чуємо голос капітана Гака. Це був моторошний голос.
— Спочатку прибери свій пістоль, — прозвучало грізно.
— Це ж був один із тих хлопчаків, яких ви так ненавидите. Я міг би його вбити.
— Це так, але твій постріл вивів би на нас індіанців Тигрової Лілеї. Ти що, хочеш попрощатися зі своїм скальпом?
— Капітане, можна я піду за ним і полоскочу його своїм Джонні Штопором? — патетично спитав Смі. Він любив усе називати якимись гарними, приємними іменами і своїй шаблі дав ім'я Джонні Штопор, бо завжди провертав її в рані. У Смі можна було знайти багато привабливих рис. Наприклад, у нього була звичка після виправи протирати окуляри, а не зброю.
— Джонні — мій мовчазний помічник, — нагадав він Гакові.
— Зараз не час, Смі, — понуро промовив Гак. — Хлопець тут тільки один, а я хочу поквитатися з усіма. Розосереджуйтесь і шукайте всіх сімох.
Пірати зникли поміж дерев, капітан і Смі залишилися самі.
Гак тяжко зітхнув і не знати чого — може, через лагідну красу вечора — у нього з'явилось бажання оповісти вірному боцманові історію свого життя.
Він розповідав довго і щиро, але чи вплинуло це на Смі, тупуватого від природи, — так і не відомо. Аж ось слух капітана вловив слово "Пітер".
— Найбільше у світі, — пристрасно зізнався Гак, — я хочу дістатися до їхнього ватажка, Пітера Пена, який скалічив мене.
Він грізно замахнувся гаком:
— Я довго чекав, щоб потиснути йому руку. О, я його розтерзаю!
— І все-таки, — сказав Смі, — я частенько чував, як Ви казали, що цей гак вартує кількох добрих рук, бо ним можна розчісуватися, і взагалі він корисний у побуті.
— Так і є, — відповів капітан. — Якби я був матір'ю, то молився б, щоб мої діти народилися з оцим (тут він кинув гордий погляд на залізну руку) замість цього — і зміряв зневажливим поглядом звичайну долоню. Потім знову насупився.
— Пітер кинув мою руку крокодилові, — його пересмикнуло від моторошної згадки, — який випадково проповзав поряд.
— Я часто помічав, що Ви боїтеся крокодилів, і ніколи не розумів цього, — зауважив Смі.
— Не крокодилів, — виправив його Гак, — а тільки того одного крокодила.
Він стишив голос:
— Йому так засмакувала моя рука, Смі, що він відтоді всюди переслідує мене, від моря до моря, від суші до суші, і тільки облизується на моє м'ясо.
— В певному сенсі, — сказав Смі, — це навіть схоже на визнання.
— Не потрібне мені таке визнання, — роздратовано прогарчав Гак. — Мені потрібен Пітер Пен, який дав тій тварюці скуштувати моєї плоті.
Він сів на величезний гриб, і голос його затремтів.
— Смі, — хрипко промовив він, — цей крокодил міг вже давно мене з'їсти, але, на моє щастя, він проковтнув годинник, який тепер цокає — цок-цок — у нього в животі, і тому, перш ніж він натрапить на мене, я чую цокання і ховаюся.
Гак засміявся, але сміх його був нещирий.
— Настане день, — сказав Смі, — коли годинник зупиниться, і тоді крокодил схрумає Вас.
Гак облизав пересохлі губи.
— Так, — сказав він, — цього я і боюся.
Сидячи на грибі, він відчув під собою незрозуміле тепло.
"Смі, — сказав він, — та тут гаряче!" І підскочив з місця: "Прокляття, хай йому грець, я горю!"
Вони уважно пригледілися до гриба: той гриб був такий здоровенний, що важко собі уявити — ніхто ніколи такого не бачив. Вони спробували зірвати його, і він піддався без труду, бо нічим не тримався землі.
На превеликий подив, з землі повалив дим. Пірати перезирнулися.
— Комин! — вигукнули вони в один голос.
Так, справді, вони знайшли комин підземної оселі. Хлопчаки мали звичай затуляти його грибом, коли поблизу снували вороги.
Але з комина виходив не тільки дим — звідти ще й долинали дитячі голоси. Хлопчаки так безпечно почувалися у своєму підземному сховку, що могли собі безтурботно балакати. Пірати трохи постояли, понуро дослухаючись, і поставили гриб на місце. Потім роззирнулися довкола і помітили сім дуплавих дерев.
— Ви чули — ті малі казали, що Пітера Пена немає вдома? — прошепотів Смі, нервово потираючи Джонні-Штопора.
Гак кивнув. Він довго стояв нерухомо, заглиблений у роздуми, і нарешті моторошна посмішка блимнула на його лиці. Смі тільки того й чекав.
— Розкрийте свій план, капітане, — нетерпляче вигукнув він.
— Вертаємось на корабель, — повільно процідив крізь зуби Гак, — і приготуємо великий масний торт, багатоповерховий, з кремом, зверху посипаний зеленою цукровою пудрою. Там, унизу, має бути лише одна кімната, бо тут є тільки один комин. Цим дурним кротам навіть не вистачило розуму здогадатись, що їм зовсім не потрібен окремий вхід для кожного. Зразу видно, що вони ростуть без мам. Ми поставимо торт на березі в Затоці Русалок. Ці хлопці весь час плавають там і бавляться з русалками. Вони знайдуть торт і тут же зжеруть його весь, бо у них немає мами, яка сказала б їм, як небезпечно їсти багато масного торта з кремом.
Гак вибухнув сміхом, і тепер його сміх був не фальшивий, а цілком щирий.
— Так-так, вони помруть.
Смі слухав і аж роззявив рота від захвату.
— Це — найпідступніший, найсимпатичніший план, який я тільки чув! — вигукнув він, і обидва пірати на радощах почали пританцьовувати і наспівувати:
Гей-го! Я йду! І будь здоров —
Хай всіх вас душить страх!
Тріщать кістки, холоне кров,
Як тисне руку Гак.
Вони почали наступний куплет, але вже не встигли доспівали його, бо вторгся інший звук і вгамував їх. Спочатку це був такий тихесенький звук, що навіть листочок міг впасти і заглушити його, але чим більше він зближувався, тим виразніше звучав:
Цок-цок, цок-цок, цок-цок!
Гак затремтів, зупинився, і одна нога його зависла в повітрі.
— Крокодил! — видихнув Гак і чимдуж чкурнув геть, а за ним і його боцман.
І справді, це був крокодил. Він проминув індіанців, які зараз ішли слідами решти піратів. Крокодил повз слідом за Гаком.
Хлопчики знову вийшли під відкрите небо; але жахливі нічні пригоди на цьому не скінчилися: раптом звідкись примчав захеканий Чубчик, а за ним — зграя вовків.
Вовки бігли, висолопивши язики, і страшно гарчали.
— Рятуйте, рятуйте! — верещав Чубчик, падаючи на землю.
— Але як, що робити?
І найвища похвала для Пітера — що в той страш-ний момент їхні думки звернулися до нього.
— А що зробив би Пітер? — вигукнули вони всі разом.
І в один голос прокричали:
— Пітер би подивився на них крізь ноги!
І негайно:
— Зробімо те, що зробив би Пітер.
Це, мабуть, найефективніший спосіб приборкання вовків, і хлопчаки, всі як один, нагнулися і подивилися на вовків крізь ноги.