Під правою рукою в нього на черезплічник ременях висіли сумка з кулями та великий, вигнутий серпом ріг для пороху; куртку оперізував грубий пояс із шкіряними піхвами, з яких стриміло саморобне рогове руків'я довгого мисливського ножа.
Від більшості техаських мисливців цього чоловіка відрізняло те, що він не носив ні мокасинів з гетрами, ні довгої шкіряної сорочки з торочками по подолку. На його скромному одязі не було вишивки чи інших оздоб, на зброї та спорядженні — ніяких карбованих візерунків,— одне слово, нічого, що виказувало б бажання їх власника якось прикрасити себе. Усе мало вкрай простий, майже примітивний вигляд, так ніби самій вдачі мисливця було огидне всяке хизування. Навіть рушниця — його вірна зброя і головне знаряддя його промислу — скидалася скоріш на грубу довгу залізяку, припасовану до неполірованого, потемнілого від часу бруска дерева. Коли мисливець ставив її прикладом на землю, дуло сягало йому до плеча.
Цей невибагливо вдягнений і споряджений чоловік виглядав років на п'ятдесят, обличчя мав смагляве, з суворими, як на перший погляд, рисами. Та, придивившись ближче, неважко було добачити за ними схильність до спокійного, незлобивого гумору. Жваві вогники у його невеликих сірих очах говорили про те, що мисливець добре розуміє жарт, а при нагоді й сам може пожартувати.
Ірландець Фелім уже згадував його ім'я: то був Зебулон Стамп, або "старий Зеб Стамп", як називали його дуже нечисленні знайомі.
"Уроджений і питомий кентуккіець",— як казав він сам, коли його питали, звідки він родом,— Зеб Стамп провів свої молоді роки там-таки в штаті Кентуккі, серед пралісів по берегах Міссісіпі, не визнаючи іншого діла, крім полювання. Не зрадив він свого покликання й тепер, у зрілому віці, перебравшись у дикі хащі південно-західного Техасу.
З того, як вистрибував навколо гостя Тара, радісно вітаючи його в свій собачий спосіб, можна було здогадатися й про дружні стосунки між Зебом Стампом і Морісом-мустангером. [47]
— Добрий вечір! — коротко мовив Зеб, заступаючи вхід до хатини своєю великою постаттю.
— Добрий вечір, містере Стампе! — відповів господар, підводячись йому назустріч.— Заходьте, сідайте.
Мисливець широко ступнув через поріг і незграбно /вмостився на табуретці, де перед тим сидів Фелім. Вона була така низька, що Зебові коліна опинилися проти підборіддя, а довга цівка рушниці піднеслася, мов спие^ на кілька футів над його головою.
— Чорт би їх узяв, оці табуретки! — пробурчав він, видимо невдоволений такою позою.— Та й стільці заразом. Як на мене, то куди краще вмоститися на колоді — хоч знатимеш, що вона під тобою не розвалиться.
— Спробуйте пересісти сюди,— мовив господар, показуючи на шкіряну скриню в кутку.— Тут вам буде зручніше.
Старий Зеб послухався і, випроставшись на весь свій велетенський зріст, пересів на скриню.
— Ви, як завжди, пішки, містере Стампе?
— Ні. Моя стара худобина стоїть припнута до дерева. Я сьогодні не полював.
— Ви, здається, ніколи не полюєте верхи?
— Я ще не з'їхав з глузду. А верхи полюють тільки безмозкі телепні.
— Але ж скрізь у Техасі так заведено.
— Заведено чи не заведено, але це дурнячий спосіб, його вигадали ледачі дурні! Пішки я за день уполюю більше, ніж за тиждень на конячому хребті. От в а м кінь таки потрібен, бо ваше діло зовсім інше. Та коли вирушаєш на ведмедя, чи на оленя, чи на дикого індика, то, гупаючи верхи лісом, і сам нічого до ладу не побачиш, і всю дичину на милю довкола розполохаєш. А свою стару кобилу я тримаю тільки на те, щоб перевозити здобич, і ні на що інше вона мені не потрібна.
— Вона десь тут, ви казали? То, може, нехай Фелім поставить її під повітку. Ви ж заночуєте в нас?
— Та за цим я, власне, і прийшов. Тільки про конячину не турбуйтеся, я її добре припнув. А на ніч пущу пастися.
— Попоїсте з нами? Фелім якраз готує —вечерю. На жаль, нічого особливого в нас немає, сама січена оленина.
-— Немає нічого кращого за добру оленину, от хіба лише ведмежатина. Тільки й те й те краще смажити на [48] жару. Та, здається, ми все-таки поласуємо сьогодні смажениною. Містере Феліме, коли ви зводите прогулятися до моєї кобили, то знайдете там індика — він прив'язаний до сідла. Я підстрелив його по дорозі сюди.
— Оце нам пощастило! — вигукнув мустангер.— Бо, правду кажучи, комора наша зовсім порожня. Останні три дні я ганявся за рідкісним мустангом і так захопився, що навіть не брав з собою рушниці. Тож і ми з Фелімом, і Тара страшенно зголодніли.
— А що то за мустанг? — з неприхованою цікавістю спитав мисливець, пустивши повз вуха останні слова господаря.
— Така собі шоколадна лошичка з білими плямами. Чудова тварина!
— Сто чортів, друже! Та задля цього діла я ж сюди й добирався!
— Он як?
— Я бачив того мустанга. Може, то й кобила, не знаю, бо вона не. підпускала мене ближче, як на півми-лі. Я кілька разів бачив її у прерії і оце прийшов сказати вам, щоб ви її зловили. І слухайте чому. Після нашої зустрічі, вже коли я запримітив того мустанга, я був у селищі на Леоні. А туди саме приїхав один чоловік, котрого я знав ще на Міссісіпі. Це багатий плантатор, що звик жити собі на втіху, а особливо любив приймати в себе гостей. Скільки всякої дичини постачив я йому до столу — і не злічити. Його прізвище Пойндекстер.
— Пойндекстер?
— Еге ж. Це прізвище добре відоме на Міссісіпі, від Орлеана до Сент-Луїса. Тоді він був дуже багатий, та, гадаю, і тепер не бідний, бо привів із собою не менш як сотню негрів. До того ж з ним приїхав і небіж, його прізвище Колхаун. Цей теж має грубі гроші й не знає, куди їх подіти, як не позичити дядькові. І, певне, він так і зробить, бо на те є свої причини. А тепер, друже, я скажу, чому приїхав до вас. Той плантатор має дочку, яка страшенно любить коней. В Луїзіані вона їздила на таких норовистих, які тільки там були. А оце почула, як я розповідав старому про плямистого мустанга, і не давала йому спокою, поки той не пообіцяв купити їй цього коня, скільки б він не коштував. Сказав, що ладен викласти за нього хоч і дві сотні доларів, коли то справді такий уже чудовий кінь. [49]
Звісно, як почують про це тамтешні мустангери, то всі як один подадуться на лови, отож я, нікому нічого не кажучи, й прискакав сюди чимдуж на своїй старій конячині. Зловіть плямистого мустанга — і ті дві сотні ваші, це вже повірте Зебові Стампу!
— Може, вийдете зі мною на хвилинку, містере Стампе? — сказав молодий ірландець, підвівшись і ступаючи до дверей.
Мисливець, трохи здивований цим несподіваним запрошенням, пішов за ним.
Моріс Джеральд привів гостя до повітки за хатиною і спитав:
— Чи не схожий цей мустанг на того, про якого ви казали?
— Та щоб я пропав, коли це не він! Уже зловили! Ну й пощастило ж вам, друже,— дві сотні доларів наче з неба впали! А лошиця таки варта цих грошей, геть до останнього цента! Прегарна худобинка! Ото зрадіє міс Пойндекстер! Мабуть, аж танцюватиме з радості!
Розділ VII НІЧНІ ПРИКРОЩІ
Несподівано дізнавшись про те, що Моріс, ніби вгадавши його бажання, вже зловив плямистого мустанга, старий мисливець страшенно зрадів. Ще дужче піднесла його настрій добряча порція рідини з бутля, де, всупереч побоюванням Феліма, вистачило кожному й по ковтку "для апетиту" перед смаженим індиком, і ще по одному, щоб запити з'їдене, і ще по кілька — до люльки після вечері.
Тим часом за столом точилася жвава балачка. Як ведеться серед жителів прерії, багато говорили про індіанців, переповідали різні мисливські історії. Зеб Стамп знав їх безліч, отож і вів розмову здебільшого він, та так, що з уст враженого Феліма раз у раз злітали здивовані вигуки.
Проте ще задовго до півночі балачка згасла. Може, почасти й через те, що спорожнів заповітний бутель, та була ще одна, імовірніша причина, яка змусила співрозмовників подумати про відпочинок. Уранці мустангер збирався вирушити до селища на Леоні, і всі мали встати рано, щоб приготуватися до подорожі. [50] Дикі коні були ще майже не приборкані, і їх належало зв'язати одне з одним, щоб не розбіглися в дорозі, та й чимало інших справ залишалося на ранок.
Мисливець пустив пастися на довгій мотузці свою "стару худобину" — так він називав миршаву конячину, на яку сідав верхи досить рідко,— і повернувся з ветхою поруділою ковдрою, що звичайно правила йому за постіль.
— Лягайте на моєму ліжку,— запропонував гостинний господар,— а я постелю собі кінську шкуру на підлозі.
— Ні,— відказав гість.— Ці ваші полички не для Зеба Стампа-. Я люблю спати просто на землі. На ній і сон здоровілий, і нема куди падати.
— Коли так, то влаштовуйтесь на підлозі. Отут затишне місце. Зараз я постелю вам шкуру.
— Не треба ніякої шкури, друже, марна ваша праця. Старий Зеб Стамп не спатиме на підлозі. Його постіль — зелена трава прерії.
— Як? Невже ви збираєтесь ночувати просто неба? — здивовано спитав мустангер, побачивши, що гість перекинув через плече свою стару ковдру й рушив до дверей.
— А тільки так.
— Але ж ніч дуже холодна, майже як під норд!
— Ну й біс із нею! Краще вже трохи змерзнути, ніж до ранку задихатися в чотирьох стінах.
— Та ні, ви, певне, жартуєте, містере Стампе?
— Мій молодий друже! — з притиском промовив мисливець, не відповідаючи прямо на запитання.— Ось уже шість років, як Зеб Стамп не вкладався спати під покрівлею. Колись я мав таку собі домівку в дуплі величезного платана, ще на Міссісіпі, коли була жива моя стара,— задля неї я і влаштував те житло. А коли вона померла, я перебрався спочатку до Луїзіани, а потім уже сюди. І відтоді в мене над головою тільки синє небо Техасу — і вдень, і вночі.
— Ну, коли ви хочете спати надворі...
— Таки хочу,— коротко відказав мисливець і, переступивши поріг, подався до лужка, що був між хатиною і річкою.
Він узяв із собою не лише свою стару ковдру — на руці в нього висіла скручена кільцями мотузка з кінського волосу, ярдів шість чи сім завдовжки, так зване кабрієсто, що ним звичайно припинають коней на [51] пасовищі. Але цього разу мотузка призначалась на інше.
Пильно оглянувши траву на кілька ярдів навколо себе,— світив місяць, і видно було досить добре,— Зеб Стамп ретельно розіклав на траві мотузку, обвівши нею оглянуту місцину так, щоб усередині можна було лягти.