Він квапився, хвилювався, збивався, бо знав, що звірятко невпинно маліє, і йому стає щораз важче боротися за своє життя.
Гроза наближалася! Блискавиці протинали небо звідусіль! Чувся тріск електричних розрядів, тремтіли дерева, і звірятко відчувало, що ще мить і… Воно почало рости… Небо ще більше заяскріло білими та фіолетовими блискавками! Звірятко росло і росло… Урешті воно стало таким великим, що йому вже не конче було належати до якогось виду…
Мудрикові стало легше на душі. Він ліг на спину, задивившись у дахове віконце, яке цілком заполонили сірі хмари. Він чув, як десь далеко буркотить гроза. Так глибоко у горлі клекоче лють, перш ніж вирватися назовні…
Крок за кроком, обережно Чепуруля сходила униз сходами. Вона вважала, що оті мерзенні страховиська не могли розповзтися на всі боки, а скоріш за все, тримаються купи і підстерігають її десь у вогкому темному кутку, затаїлися в якійсь гнилій осінній ямі. А може, й навпаки! Може, вони позаповзали під ліжка, у шухляди столів, у черевики – та будь-куди могли заповзти!
"Це несправедливо, – думала Чепуруля. – Нічого подібного ніколи не трапляється з моїми знайомими, тільки зі мною!"
Налякана Чепуруля помчала великими стрибками до Нюхмумрика і, розпачливо шарпаючи замкнуті дверцята намету, зашепотіла:
– Відчини, відчини… Це я, Чепуруля!
Усередині намету вона відчула себе в безпеці, впала на спальний мішок й обхопила коліна лапками.
– Вони вийшли на волю. Хтось випустив їх з одежної шафи, тепер вони можуть бути, де завгодно…
Мільйони бридких повзучок зачаїлися і чекають…
– Хтось іще їх бачив? – обережно запитав Нюхмумрик.
– Звичайно, ні! – нетерпляче відказала Чепуруля. – Вони підстерігають мене!
Нюхмумрик вибив люльку, придумуючи, як заспокоїти Чепурулю. Знову почулося гуркотіння грому.
– Тільки не кажи, що буде гроза! – похмуро мовила Чепуруля. – Не кажи, що ота бридота подалася собі геть, що їх взагалі не існує чи що вони маленькі й милі істоти. Усе це мені анітрохи не допоможе!
Нюхмумрик глянув їй просто у вічі.
– Є одне місце в будинку, куди вони не зможуть увійти, – сказав він. – Це кухня. Повзики ніколи не забредуть до кухні.
– Ти певен? – суворо запитала Чепуруля.
– Я це знаю, – запевнив її Нюхмумрик.
Знову загримотіло, уже ближче. Нюхмумрик глянув на Чепурулю й усміхнувся.
– А гроза таки буде…
І справді, з моря налетіла люта буря, розсипаючи довкола білі й фіолетові блискавиці. Нюхмумрикові ще ніколи в житті не доводилося бачити стільки розкішних блискавок нараз. Раптова сутінь лягла на Долину. Чепуруля, підібравши спідниці, задріботіла через садок до будинку і замкнулася у кухні.
Нюхмумрик задер носа, принюхуючись. Повітря було холодне, мов залізо. Пахло електрикою. Тепер блискавки спалахували велетенськими тремкими пучками, струменіючи прямовисними світляними стовпами від неба до землі і заливаючи Долину сліпучим світлом!
Нюхмумрик аж лапами перебирав від радості та захвату. Він сподівався, що ось-ось зірветься вітер й сипоне дощем, але дощу не було. Лише громи перекочувалися туди й сюди між гірськими вершинами, важко й натужно. Запахло паленим. Враз луснув останній тріумфальний удар грому, а тоді запала тиша, німотна тиша, і згасли блискавиці.
"Дивна гроза, – подумав Нюхмумрик. – Цікаво, куди ж ударила блискавка?"
Не встиг він додумати думку до кінця, як від річки долинув жахливий рев, аж йому спина схолола. Блискавка вцілила у Дядька-панька!
Коли Нюхмумрик збіг до річки, то побачив Дядька-панька, який ошаліло підстрибував на березі.
– Риба! Риба! – репетував він. – Я упіймав рибу!
Дядько-панько обома лапами тримав окуня і аж нетямився з утіхи.
– Що ліпше, як гадаєш, зварити її чи засмажити? – торохтів він. – А коптильня тут є? Чи зуміє хтось так приготувати цю рибу, щоб її не зіпсувати?
– Чепуруля! – засміявся Нюхмумрик. – Тільки Чепуруля може зготувати твою рибу!
Чепуруля просунула у шпарку дверей свого носа з тремтячими вусиками. Вона впустила Нюхмумрика до кухні, замкнула двері за ним на засув.
– Здається, я вже заспокоїлася, – прошепотіла вона.
Нюхмумрик кивнув. Він зрозумів, що не грозу вона мала на увазі.
– Дядько-панько упіймав свою першу рибину! – сповістив він. – А Гемуль каже, що тільки гему лі уміють по-справжньому приготувати рибу. Чи це правда?
– Брехня! – вигукнула Чепуруля. – Лише чепурулі уміють готувати рибні страви, і Гемуль про це чудово знає!
– Але боюся, ти не зумієш зготувати її так, щоб вистачило на всіх, – засумнівався Нюхмумрик.
– Он як! То такої ти думки про мене! – образилася Чепуруля й вихопила окуня з лапок Нюхмумрика. – Хотіла б я бачити ту рибину, якою я не зумію нагодувати шістьох осіб! – А тоді суворо сказала, відчинивши кухонні двері: – Йди собі, я не люблю сторонніх на кухні, коли куховарю.
– Ага! – вигукнув Дядько-панько, просунувши мордочку у двері. – То вона таки вміє куховарити!
Чепуруля від несподіванки випустила окуня з лап, і той гепнувся на підлогу.
– Ой, та ж сьогодні Татів день! – пробурмотів Нюхмумрик.
– А ти не помиляєшся? – недовірливо запитала Чепуруля. Вона прискіпливо глянула на Дядька-пань– ка. – А у вас є діти?
– Тільки їх мені ще бракувало! Терпіти не можу родичів! Десь живуть правнуки, але я їх забув…
– І чому ніхто з вас не здатний поводитися нормально? – зітхнула Чепуруля. – Можна збожеволіти у цьому домі! Забирайтеся обоє геть, не заважайте мені готувати обід!
Вона замкнулася на засув, підняла з підлоги рибину й забула про все на світі, думаючи тільки про те, як ліпше приготувати рибу.
Коротка навальна буря так наелектризувала Мюмлю, що з її волосся сипалися іскри, а ніжний пушок на лапках настовбурчився й тремтів.
"Тепер я зарядилася дикістю, – міркувала вона. – Можу робити все що заманеться, але мені нічого не хочеться робити. Як чудово, коли ніхто ні до чого не змушує!"
Мюмля згорнулася клубочком на перині з гагачого пуху, уявляючи себе маленькою кульовою блискавкою, вогненною кулькою.
Мудрик Лавка стояв у коморі на горищі й визирав надвір крізь дахове віконечко. Гордий, захоплений і, може, лише трішки наляканий, він дивився, як блискавки зливою спадали на Долину Мумі-тролів.
"Це моя гроза, – думав мудрик. – Я її викликав. Я нарешті вмію так розповідати, що мою розповідь можна побачити. Я розповідаю останньому нумулітові, маленькій радіолярії з родини протозоа… Я наганяю громи і шпурляю блискавиці! Я – мудрик, про якого ніхто нічого не знає…"
На його думку, він уже достатньо покарав Мумі-маму своєю грозою, тож вирішив поводитися тихенько, нікому нічого не розповідати, лише собі та маленькому нумулітові. Його не обходила наелектризованість інших. Вона відчувалася у повітрі, однак була йому чужою – мудрик Лавка мав свою грозу. Йому хотілося, щоб уся Долина спорожніла і в нього стало більше місця для великих мрій – а вони потребували простору і тиші.
Летюча миша під стелею навіть не прокинулася, їй було байдуже до грози.
– Мудрику! – загукав із саду Гемуль. – Мені потрібна твоя допомога!
Мудрик вийшов з комори. Він зійшов униз до Гемуля, загорнений у свою мовчанку та розкуйовджену чуприну, немов заховавшись у ній; ніхто й не здогадувався, що він тримав у своїх лапах громи та блискавиці.
– Але ж гроза! Тобі не було страшно? – запитав його Гемуль.
– Ні, – відповів мудрик.
13
Чепурулина риба була готова рівно о другій. Вона запекла її у великому світло-брунатному духмяному пудингу. Уся кухня затишно і заспокійливо пахтіла їжею. Кухня стала бастіоном надійності та безпеки, потаємним серцем будинку, його найглибшим ядром, де нікому нічого не загрожує, куди зась усіляким повзикам та грозам, бо тут панувала Чепуруля. Страх і запаморочення відступили, забилися у найдальший закуток Чепурулиної голівки, замкнулися на всі замки.
"Яке щастя, – думала Чепуруля. – Хоч я й ніколи більше не зможу прибирати, зате готуватиму їсти. Ще не все втрачено!"
Вона відчинила кухонні двері, вийшла на ґанок, опустила вниз блискучий латунний гонг Мумі-мами, потримала його трохи у лапках, помилувалася своїм розпогодженим і переможним відображенням, а тоді взяла молоток з круглою дерев'яною голівкою, обтягнутою замшею, і вдарила в гонг. "Бім-бом! – покотилося Долиною! – Обід готовий! Йдіть обідати!"
Усі збіглися на заклик гонгу, стурбовано вигукуючи:
– У чому справа? Що трапилося?
Чепуруля незворушно відповіла:
– Обід чекає…
Кухонний стіл було накрито на шість осіб, а Дядькові– панькові відведено місце посередині. Чепуруля знала, що він увесь час, доки вона поралася на кухні, простояв під вікном, потерпаючи за долю своєї рибини. Тепер йому дозволили увійти.
– Обід, – пробурмотіла Мюмля. – Це добре. Сухарики з корицею якось не пасують до консервованих огірків.
– Віднині комора буде на замку! – сповістила Чепуруля. – Кухня – це моя територія! Пригощайтеся, доки не вихололо…
– А де ж моя риба? – стетерів Дядько-панько.
– Запечена у пудингу.
– Але я хотів її бачити! – забідкався Дядько-панько. – Треба було зготувати її цілою, а я б усе сам і з'їв!
– Фе! – присоромила його Чепуруля. – Хоч сьогодні і Татів день, це ще не привід поводитися так самозакохано.
"Іноді так важко догодити старості, – подумала вона. – Дотримуватися усіх традицій чесного й порядного поводження!"
– Не хочу святкувати Татів день, – бовкнув Дядько-панько. – Скільки тих днів: Татів день, Мамин день, день добрих і лагідних мудриків! Не люблю родичів! Чому б нам не відсвяткувати день великих рибалок?
– Але ж на столі парує смачна страва, – докірливо зауважив Гемуль. – Усі сидять за столом. Хіба ми не схожі на велику щасливу родину? Я завжди казав, що ніхто, окрім Чепурулі, не вміє так смачно зготувати рибу!
– Ха-ха-ха! – голосно розсміялася Чепуруля й зиркнула на Нюхмумрика.
Усі мовчки ласували пудингом, а Чепуруля снувала між плитою та столом, накладала в тарілки, наливала морсу в склянки, буркотіла, коли хтось обляпувався, і почувалася у своїй стихії.
– А може, проголосимо тост на честь Татового дня? – раптом запропонував Гемуль.
– Нізащо! – відразу заперечив Дядько-панько.
– Як хочете… Я просто хотів зробити приємність, – знітився Гемуль. – Невже ви забули, що Мумі-тато також є татом? – він серйозно обвів поглядом кожного й додав: – У мене ідея… Хай би кожен із нас придумав якусь приємну несподіванку Мумі-татові до його повернення…
Ніхто нічого на це не сказав.
– Нюхмумрик міг би полагодити пристань, – вів далі Гемуль. – Мюмля випрала б наш одяг.