Чорною стрічкою ринула Влтава, не розіскрена відбиттям ліхтарів; усе в трепеті дожидало урочистої миті Світла. Скуривши цілу сигару, Кевал вернувся до електростанції й підплигнув до віконця. Пан староста ще говорив — уже не буряковий, а синій, аж чорний; глава держави все тримав руку на ручці машини, решта присутніх потихеньку гомоніли між собою, тільки чужоземні посли незворушно слухали. Зовсім позаду видніла голова пана Чванчари.
Староста скінчив, зовсім знесилившись; слово взяв міністр громадських робіт. Видно було, як він вистрелює фрази, щоб по змозі скоротити промову. Глава держави вже тримав пускову ручку лівою рукою. Старий Біллінгтон, дуайєн дипломатичного корпусу, помер стоячи і навіть мертвий зберігав такий вираз, ніби він уважно слухає. Та міністр ураз скінчив промову, наче втяв її.
Пан Г. X. Бонді підняв голову, важким поглядом поглянув круг себе й сказав кілька слів: очевидно, щось у тому розумінні, що МЕАТ віддає свій виріб на службу громадськості й на процвітання нашої столиці — і все. Глава держави випростався й натиснув ручку. Вмить усю Прагу залило яскраве світло, закричали юрби, закалатали дзвони на всіх дзвіницях, а з Маріанської башти гримнув перший гарматний постріл. Кевал, висячи на ґратках, озирнувся на місто. Зі Стрілецького острова злетіли сліпучі ракети, Градчани, Петршин і Летна засяяли гірляндами лампочок, десь далеко почали перегукуватися кілька оркестрів, над Штваницею закружляли ілюміновані біплани; від Вишеграду плив у повітрі величезний дирижабль "У-16", обвішаний лампіонами; люди в натовпі поскидали капелюхи; поліцаї, нерухомі, наче статуї, піднесли руки до козирків; з вежі вже гриміли дві батареї, а їм відповідали монітори біля Карліна. Кевал знову притис обличчя до ґраток, щоб побачити кінець церемонії там, усередині, над карбюратором. В ту ж мить він скрикнув, вирячив очі й ніби приріс до віконця; а потім пробелькотів щось наче "о боже!", пустив з рук ґратки й важко зсунувся на землю. Та не встиг іще як слід стати на ноги, як у нього врізався хтось, що прожогом тікав. Кевал схопив його за полу, він озирнувся. То був пан Г. X. Бонді, блідий як смерть.
— Що там сталоск, добродію? — белькотів Кевал. — Що вони там роблять?
— Пустіть мене! — крикнув Бонді. — Ради богаг пустіть! Тікайте звідси!
— Але що там з ними сталося?
— Пустіть! — ревнув Бонді й, ударом кулака відкинувши Кевала, зник між деревами.
Весь трусячись, Кевал зіперся на стовбур. З бетонного будиночка було чути щось схоже на дикунський спів.
Через кілька днів ЧТА виступило з таким туманним текстом: "Усупереч повідомленням однієї нашої газети, цитованої й за кордоном, сповіщаємо з добре поінформованих джерел, що під час урочистого відкриття карбюраторної електростанції не сталось ніяких непристойних інцидентів. У зв'язку з ними староста Великої Праги склав з себе повноваження й поїхав на лікування. Дуайєн Біллінгтон, навпаки, живий і здоровий. Правда тільки те, що всі присутні там заявили: такого сильного враження вони не зазнавали ще ніколи. Впасти на коліна й молитися богу — це право кожного громадянина, а творення чудес не суперечить ніяким офіційним функціям у демократичній державі. Зате вкрай недоречно вплутувати главу держави в гідні жалю пригоди,.причиною яких були тільки недостатня вентиляція та нервова перевтома".
РОЗДІЛ X
Свята Елен
Через кілька днів після тих подій пан Г. X. Бонді блукав вулицями Праги з сигарою в зубах" і думав. Хто стрів би його, той вирішив би, що він дивиться на тротуар; але пан Бонді дивився в майбутнє. "Марек мав рацію, — казав він собі. — А отой єпископ Лінда мав ще більшу рацію. Одне слово, бога не можна вносити в світ без катастрофічних наслідків. Те, що люди витворяють, — то пусте: хай собі роблять, що хочуть. Але ж це буде тяжкий струс для банків, і ще хто зна, як воно вплине на промисловість. Сьогодні в "Промисловому" вибухнув релігійний страйк: ми поставили там карбюратор, а через два дні службовці банку оголосили його капітал божим фондом для бідняків За Прейса б такого не сталося. Ні, нізащо в світі!"
Бонді понуро смоктав свою сигару. "То що, — думав він, — послати все к бісу? На сьогоднішній день уже надійшло замовлень більше, ніж на двадцять три мільйони крон. Цього вже не спиниш. Пахне кінцем світу, чи що... За два роки всьому буде амба.
Тепер уже в світі працює кілька тисяч карбюраторів, і кожен з них день і ніч вивергає Абсолют. А цей Абсолют з біса розумний. І він має нестямну охоту робити щось. Ну, звісно, що вдієш: тисячі років він не мав ніякої роботи, а тепер ми спустили його з ланцюга. Наприклад, що він витворяє в Промисловому банку: сам веде бухгалтерські книги, рахує, провадить листування. Віддає письмові накази правлінню. Пише контрагентам полум'яні листи про діяльну любов. І ось тепер вкції Промбанку стали макулатурою: кілограм.за смердючий сирок. Ось що виходить, коли бог стромляє носа в банківську справу.
Фірма "Оберлендер", текстильна фабрика в Упиці, бомбардує нас розпачливими телеграмами. Місяць тому вони встановили в себе карбюратор замість парових казанів; гаразд, верстати крутяться. Але раптом сельфактори і ткацькі верстати починають гірацювата самі собою. Урветься нитка — сама зв'яжеться і прядеться далі. Робітники лише дивляться, позакладавши руки в кишені. О шостій годині кінець робочого дня, прядильники й ткачі йдуть додому. А верстати працюють і далі самі собою цілу ніч, цілий день, цілих три тижні — і тчуть, тчуть, тчуть без упину. Фірма телеграфує: "Сто чортів, забирайте товар, присилайте сировину, зупиніть свою машину!" А тоді ця зараза перенеслась, ніби чума з вітром, на фабрику "Брати Буксбауми, Моравець і К°". В місті вже нема сировини, в паніці до сельфакторів кидають ганчірки, солому, землю, все, що є під руками; і ось, будь ласка, з цього тчуться кілометри рушників, коленкору, ситцю і чого завгодно. Страшенний переполох: ціни на тканини котяться вниз, Англія збільшує охоронне мито, сусідні держави погрожують бойкотом. А фабрики волають: "Ради бога, заберіть хоч би готову продукцію! Відвезіть її кудись, пришліть людей, вагони, автопоїзди, зупиніть верстати!" А тим часом вимагають відшкодування збитків. Запалось би воно все! І такі звістки йдуть звідусіль, де встановлені карбюратори. Абсолют шукає роботи. Він несамовито рветься до життя. Колись він творив світ, а тепер ударився в виробляння товарів. Захопив уже Ліберець, Брненські бавовнопрядильні, Трутнов, двадцять цукроварень, тартаки, Міщанську броварню в Пльзені, загрожує заводам Шкоди, працює в Яблонці і в яхимовських копальнях. У багатьох місцях звільняють робітників, подекуди закривають фабрики і з жахом у серці лишають їх працювати під замками. Шалена перепродукція. Фабрики, де нема Абсолюту, припиняють виробництво. Це руїна.
"А я, — казав собі пан Бонді, — патріот. Я не дозволю зруйнувати нашу рідну землю; крім того, у мене тут свої заводи. Що ж, сьогодні-таки скасуємо всі замовлення з Чехії. Що сталось, те сталось, але від сьогодні в Чехії не буде встановлено жодного карбюратора. Ми засиплемо ними Німеччину і французів, а потім заходимось бомбардувати Абсолютом Англію. Англія консервативна, вона не допускає на свою територію наших карбюраторів, то ми їх скидатимемо з повітряних кораблів, як великі бомби. Заразимо весь промисловий і фінансовий світ богом і тільки в себе зоставимо такий культурний, вільний від бога острівець чесної праці. Це, так би мовити, наш патріотичний обов'язок, а, крім того, йдеться про наші власні фабрики!"
Г. X. Бонді розвеселила така перспектива. "Принаймні виграємо час, поки винайдуть якісь маски проти Абсолюту. Чорт забирай, я сам випишу три мільйони на дослідження, як захищатись від бога. Чи, скажімо, поки що два мільйони. Всі чехи ходитимуть у масках, а тим часом решта людей, — ха-ха, — потонуть у бозі. Чи принаймні промисловість їхня від цього розвалиться".
Пан Бонді поглянув на світ яснішими очима. Он іде якась молода жінка, ступає так зграбно й пружно, цікаво побачити, яка-то вона спереду? Пан Бонді піддав ходи, випередив жінку, чемно обійшов її по широкій дузі, але раптом, очевидно, передумав і крутнувся на підборах так швидко, що мало не зіткнувся з нею.
— Це ви, Елен, — квапливо мовив він. — Я не думав, що... що... що...
— Я знала, що ви йдете за мною, — сказала дівчина, опустивши погляд. Вона теж зупинилась.
— Ви відчували? — зрадів Бонді. — Я саме думав про вас.
— Я відчувала вашу тваринну хіть, — тихо сказала Елен.
— Мою... що?
— Вашу тваринну хіть. Ви мене не впізнали. Тільки обмацували мене очима, ніби я продажна.
Г. X. Бонді насупився.
— Елен, за що ви хочете мене образити? Елен похитала головою.
— Всі так роблять. Усі ви однакові. Так рідко можна спіткати чисті очі!
Пан Бонді випнув губи, наче хотів свиснути. Ага, ось воно що! Релігійна громада старого Махата!
— Так, — відповіла Елен на його думку. — Вам би слід пристати до нас.
— Так! О, звісно! — вигукнув пан Бойді, а сам подумав: "Шкода такої гарної дівчини!"
— А чому шкода? — лагідно спитала Елен.
— Слухайте, Елен, — запротестував Бонді, — ви читаєте думки. Так нечесно. Якби люди читали думки одне в одного, вони б не могли нормально спілкуватися. Це нескромність — знати, що я думаю.
— А що я вдію? — відказала Елен. — Кожен, хто пізнав бога, має цей дар; кожна ваша думка думається водночас і в мені: я її не читаю, я сама її думаю. Якби ви знали, як це очищає людину, коли вона може отак судити кожну приховану мерзоту.
— Гм... — гмукнув пан Бонді, тремтячи зі страху, щоб не подумати чогось.
— Авжеж, — запевнила його Елен. — Мене це з божою поміччю вилікувало від любові до багатства. Я була б страшенно рада, якби й у вас полуда спала з очей.
— Боже борони, — жахнувся Г. X. Бонді. — А скажіть, будь ласка, чи ви й розумієте все, що отак... м-м... бачите в людях?
— Так. Чудово розумію.
— То слухайте, Елен, — промовив Бонді. — Вам я можу сказати все, бо ви однаково б усе в мені прочитали. Я б ніколи не зміг одружитися з такою, що вміє читати мої думки. Святою ви б могли бути скільки вам завгодно, милосердною до бідних — без обмеження: я спроможен на це заробити, а, крім того, це непогана реклама.