Тільки пляж. Туди не ходять ніколи, бо його переділяють хвилерізи і там багато ям з багном.
— І немає ні дороги, ні навіть стежки?
— Ні! Пляжем виходиш до гирла Орни, а вздовж усієї ріки болота… Ах, так! В очереті на болотах є курені для мисливців на качок…
Мегре одразу ж рушив туди. Нахмуривши чоло, швидким кроком поминув міст і тоді, десь метрів за двісті попереду, побачив Жюлі, що йшла самотньо піщаним берегом.
Тут було безлюдно. В туманному серпанку не видно було нічого, крім чайок; вони кружляли, здіймаючи страшенний галас. Праворуч тяглися дюни, туди й завернув комісар, щоб лишитись непоміченим.
Стало прохолодно. Море було спокійне. Біле мереживо піни стиха шурхотіло по піску, наче море дихало, ворушачи порожні скойки черепашок.
Жюлі не прогулювалася. Вона йшла швидко, щільно загорнувшись у своє коротке чорне пальтечко. Після смерті Жоріса дівчина не мала часу замовити собі жалобний одяг і тому носила все, що було в неї чорного або принаймні темного, як це давно вже не модне пальтечко, ці вовняні панчохи, цей капелюшок з обвислими крисами.
Ноги її загрузали в піску, і через це хода була нерівною. Двічі Жюлі озиралась назад, але не могла помітити Мегре — його закривали дюни.
Нарешті, десь за кілометр від Уїстреама, вона чкурнула праворуч, та ще так хутко, що комісар ледь не виказав себе, поспішаючи назирці.
Але дівчина йшла не до куреня, як подумав був Мегре, — ніякого куреня не було видно тут серед жорсткої трави й піску.
У пісках стояла зате невеличка зруйнована будівля, якій бракувало цілого шматка стіни. На самому березі моря, за п'ять метрів од граничної лінії води під час великих припливів, люди спорудили каплицю, якій, безперечно, було вже кілька сторіч.
Склепіння було півкруглої форми. Пролам у стіні дозволяв оцінити товщину кладки — близько метра твердого каменю.
Жюлі увійшла до каплиці, зникла в глибині, і Мегре одразу ж почув шерех, наче вона розгрібає якісь черепки, напевне, уламки черепашок. Він ступив кілька кроків уперед. Зовсім нечутно. Тепер бачив у глибині каплиці маленьку нішу, закриту решіткою. Під нішею було щось подібне до мініатюрного вівтаря, над яким, щось шукаючи, нахилилася Жюлі.
Вона різко повернулась до комісара, впізнала його, бо він не встиг сховатися, і нервово спитала:
— Що ви тут робите?
— А ви?
— Я… Я прийшла помолитися Богоматері-на-Пісках!..
Її щось непокоїло. Впадало в око, що вона хоче щось приховати. Вночі Жюлі, мабуть, мало спала, бо очі її почервоніли. З-під капелюшка вибилися два пасма непричесаного волосся.
— Ага, то це каплиця Богоматері-на-Пісках?..
І справді, за решіткою в ніші було видно скульптуру пречистої діви — таку древню, попсовану часом, що вона вже майже втратила форму.
Навкруги ніші, просто на камені, перехожі надряпали олівцями, кишеньковими ножами, а то й просто гострими камінцями слова, літери яких розбігалися навсібіч, перехрещувалися:
"Аби Деніз склала іспити"; "Богоматір-на-Пісках, зробіть так, щоб Жожо швидко навчився читати"; "Дайте здоров'я всій родині, а особливо дідусеві та бабуні".
Деякі написи були ще банальніші. Ось серця, пробиті стрілою:
"Робер і Жанна разом навік".
Сухі стеблинки, що колись були квітами, стирчали, прив'язані до решітки. Ця капличка була б така ж сама, як багато їй подібних, якби не купи черепашок на руїнах вівтаря.
Черепашки тут були всіляких видів. І на кожній нашкрябано кілька слів, найчастіше олівцем. Переважно незграбні карлючки дітей і малописьменних, зрідка впевненіший почерк.
"Аби лов у Ньюфаундленді був добрий і татові не треба було б знову найматися".
Підлога тут була земляна. Крізь пролом виднівся піщаний пляж, море сріблилося в легкому білому серпанку. А Жюлі, не знаючи, що їй робити, мимоволі кидала злякані погляди на черепашки.
— Ви принесли черепашку? — запитав Мегре.
Вона заперечливо похитала головою.
— А втім, коли я прийшов, ви розгрібали цю купу. Що ви шукали?
— Нічого… Мені…
— Вам?..
— Нічого!
І вона вмовкла з упертим виглядом, ще щільніше загорнувши пальто.
Настала черга Мегре підбирати черепашки одну по одній і читати написи на них. Раптом він усміхнувся. На величезній стулці їстівної черепашки він поступово розібрав: "Богоматір-на-Пісках, зробіть так, щоб у мого брата Луї все пішло гаразд і щоб ми всі були щасливі". Дата: 13 вересня. Інакше кажучи, це примітивне ех-voto[2] було покладене тут за три дні до зникнення капітана Жоріса!
А зараз — хіба Жюлі прийшла сюди не для того, щоб його забрати?
— Саме це ви й шукали?
— А вам не все одне?
Вона не зводила очей зі своєї черепашки. Здавалося, ладна була кинутись на Мегре, аби вирвати її з його рук.
— Віддайте її мені… Покладіть на місце!..
— Так, я покладу її на місце, згода, але вам теж доведеться залишити її там… Ходімо! Побалакаємо дорогою…
— Мені нема чого казати…
Вони пішли назад до порту. Нахилялися вперед, бо в мокрому піску загрузали ноги. Схолодніло так, що носи в них почервоніли, а щоки задубіли.
— Ваш брат ніколи нічого путнього не зробив, чи не так?
Жюлі мовчала, дивлячись на пляж просто себе.
— Є речі, які неможливо приховати. Я кажу не тільки про те, що… що привело його на каторгу…
— Авжеж! Завжди одне й те саме! Через двадцять років ще дорікатимуть…
— Та ні, ні, Жюлі! Луї справний моряк. Навіть, як кажуть, дуже справний, здатний працювати помічником. Тільки одного чудового дня він свариться з випадковими знайомими і чинить дурниці, не повертається на судно, тиняється без діла цілими тижнями. Чи це правда? В такі часи він звертається по допомогу до вас. До вас, а також — іще кілька тижнів тому — до Жоріса. Потім у нього настає новий період спокійного й чесного життя.
— То що з цього?
— Тоді, 13 вересня, ви мали якийсь план і хотіли, щоб той план удався?
Жюлі зупинилась, зазирнула комісарові в очі. Вона була вже значно спокійніша, бо встигла обміркувати свою відповідь. В тій поважності, з якою дівчина дивилась на Мегре, було щось симпатичне.
— Я так і знала, що це призведе до якогось лиха. І все-таки мій брат нічого не зробив. Можу вам заприсягтися, що якби це він убив капітана, я перша відплатила б йому такою ж монетою.
В її голосі відчувалася затамована пристрасть.
— Тільки шкода, що тут такий збіг обставин. Та ще ота історія з каторгою, яка весь час спливає. Варто комусь спіткнутися, як на його шию вішають відповідальність за все, що б потім не скоїлось.
— А який план мав Луї?
— Це не був ніякий план. Все зовсім просто. Він зустрів одного дуже багатого пана, не знаю навіть де — в Гаврі чи в Англії. Він не назвав мені його. Цей пан, ситий по горло життям на суходолі, хоче купити яхту для подорожей. Він звернувся до Луї, аби той підшукав йому судно.
Вони все ще стояли на пляжі. Уїстреама звідси не було видно, тільки сліпучо-біла голка маяка витикалася на сірому тлі неба.
— Луї сказав про це своєму хазяїнові. Адже деякий час, як почалася криза, Ланнек хотів здихатися "Сен-Мішеля". Оце й все! "Сен-Мішель" — найкращий каботажний корабель для того, щоб його переробити на яхту. Спочатку мій брат мав одержати десять тисяч франків, якби вдарили по руках. А потім покупець говорив, що хоче залишити його капітаном як довірену людину.
Вона пошкодувала про свої останні слова, які могли сприйматися з іронією, і вловила на обличчі Мегре тінь усмішки, наче той мав щось сказати. Вона, здається, була вдячна за те, що комісар не вимовив уголос: "Каторжник у ролі довіреної людини!"
Та Мегре й не збирався глузувати. Він поринув у роздуми. Був вражений простотою розповіді — тією простотою, в якій бринить хвилююча нотка правди.
— Однак ви не знаєте, хто цей покупець?
— Не знаю.
— Де мав знову побачитися з ним ваш брат?
— Не знаю.
— Коли?
— Незабаром. Здається, оформити продаж мали в Норвегії, а потім, через місяць, яхта пішла б у Середземне море, до Єгипту.
— Він француз?
— Не знаю.
— А сьогодні ви прийшли до Богоматері-на-Пісках, щоб забрати вашу черепашку?
— Адже я подумала: коли хтось знайде її, то гадатиме, буцім тут зовсім не те, що насправді. Скажіть одверто, ви ж мені не вірите?
Замість відповісти він запитав:
— Ви бачилися з братом?
Вона аж підстрибнула.
— Коли?
— Сьогодні вночі або вранці.
— Луї зараз тут?
Видно було, що ця звістка злякала її й вибила з рівноваги.
— "Сен-Мішель" прийшов уночі.
Ці слова трохи заспокоїли Жюлі, наче вона боялася, щоб її брат з'явився тут без шхуни.
— Так він що, пішов до Кана?
— Ні! Він ночував на одній з драг.
— Ходімо! — сказала дівчина. — Я змерзла.
З моря тягнув бриз, щораз холодніший, а небо вкривали хмари.
— Йому часто доводиться спати на старому судні?
Жюлі не відповідала. Розмова згасла сама собою. Вони йшли, не чуючи нічого, крім рипіння піску під ногами.
Дві картини спливли в пам'яті Мегре: яхта… золота авторучка…
Мозок працював машинально: вранці важко було пояснити походження авторучки, оскільки вона не в'язалася з "Сен-Мішелем" так само, як і з його досить розхристаними хазяями. Але… яхта — золота авторучка…
Це звучить логічніше! Багата людина зрілого віку підшукує яхту для подорожей і губить золоту авторучку…
Тільки треба з'ясувати, чому цей чоловік, замість прийти в порт на шхуні, залишив її, поплив на шлюпці, видряпався на пірс і пішов шукати притулку в напівзатопленій дразі.
— Того вечора, коли зник Жоріс, до вас прийшов ваш брат; він нічого не розповідав вам про цього покупця? Він не сказав вам, наприклад, що той на шхуні?
— Ні… Він тільки запевнив мене, що справу вже майже залагоджено.
Вони підійшли до маяка. Зовсім поруч, зліва, стояв будинок Жоріса, а в садку ще цвіли квіти, посаджені капітаном.
Жюлі посмутнішала й роздивлялась довкола з розгубленим виглядом, наче людина, що вже не знає, як жити далі.
— Незабаром вас покличуть до нотаріуса з приводу духівниці. І ви, безперечно, будете багата…
— Так не вийде! — сухо відрізала вона.
— Що ви хочете сказати?
— Ви й самі добре знаєте… Ці балачки про багатство… Капітан був небагатий…
— Ви не можете цього знати.
— Він нічого не приховував од мене. Якби він мав сотні тисяч франків, то сказав би мені про них. І йому не треба було б вагатися минулої зими перед тим, як купити собі мисливську рушницю за дві тисячі франків! Адже він так мріяв про неї. Хазяїн бачив мерову рушницю і довідався, скільки вона коштує…
Тепер вони були вже біля хвіртки.
— Зайдете?
— Ні… Мабуть, ми незабаром побачимось…
Жюлі не без вагань увійшла в дім, де мала лишитися зовсім самотня.
* * *
Година минала за годиною, а Мегре не знаходив нічого істотного.