— Сподіваюся, вам дали гарний номер? Можна гадати, що ви розплутаєте цю прикру історію? Вранці встаєте рано? Може, я б під'їхав до вас, годині о дев'ятій ранку.
— Якщо вам не важко.
— Дякую. Ще раз прошу — пробачте.
Вийшовши з кабіни, Мегре побачив, що Арлетта залишилася в залі зовсім сама. Стіл, за яким вона сиділа, спершись ліктем, уже прибирали.
— Він каже, що йому довелося їхати до Дьєппа.
— Вона вмерла нарешті?
— Вона хворіла?
— Уже років двадцять, коли не тридцять. І все казала, що вмирає. Шарль, певно, радий.
— Він не любив її?
— На якийсь час він поправить свої справи, адже йому дістанеться чимала спадщина. Ви знаєте Дьєпп?
— Дуже мало.
— Родині Монте належить приблизно чверть усіх будинків у місті. Тепер Шарль розбагатіє, але все-таки умудриться втратити й ці гроші в якійсь новій божевільній афері, якщо тільки Мімі його не зупинить, — адже кінець кінцем це її гроші. А вона, як мені відомо, не дасть себе скривдити.
Цікаво: вона казала про все це без злості, в голосі її не відчувалося ні ворожнечі, ні заздрощів, неначе вона розповідала про людей взагалі, бачачи їх такими, як вони є, і судила про них, як про експонати антропологічного музею.
Мегре знову сів напроти неї, натоптав люльку, але не квапився запалити її.
— Ви скажете мені, коли я вам набридну? — промовила Арлетта.
— Ви нібито не поспішаєте повернутися до "Халупки"?
— Ні. Не поспішаю.
— Настільки, що згодні на будь-яке товариство?
Він знав, що річ зовсім не в тім. Почавши розповідати про себе, вона, очевидно, не від того, щоб продовжувати цю розмову. Та в цій великій залі, де погасли вже три чверті вогнів і прислуга давала зрозуміти, що вони всіх затримують, важко було поновити розмову з того, на чому вона урвалася.
— Може, підемо ще кудись?
— Куди? Коли до бару, то там ми ризикуємо здибати Тео, а я не хочу його бачити.
— Ви досі не любите його?
— Ні. Не знаю.
— Ви сердитесь на нього?
— Не знаю. Ходімо. Ми можемо просто прогулятися.
Вони вийшли. Була темна, туманна ніч. Світло ліхтарів, що горіли там і там, розпливалося мерехтливими кругами. І дужче, ніж удень, чувся розмірений шум моря, що віщував шторм.
— Дозвольте мені продовжити допит?
Вона носила туфлі на дуже високих підборах. Через них вона уникала вулиць без тротуарів, особливо вимощених бруком, де боялася викрутити собі ногу.
— Для цього я й прийшла сюди. Рано чи пізно, ви б усе одно мене допитали, правда? Краще вже зі спокійною душею повернутися завтра до Парижа.
З часів молодості не часто доводилося Мегре блукати ось так уночі темними й холодними вуличками містечка в товаристві гарної жінки, і він відчував себе мало не грішником, їм стрічалися лиш нечисленні перехожі, чиї кроки чулися задовго до того, як із темряви виникав силует. Майже всі оберталися вслід цій запізнілій парі; за ними стежили і з-за штор освітлених вікон.
— В неділю, коли не помиляюся, був день народження — вашої матері?
— Еге ж, третього вересня. Вітчим перетворив цей день на щось подібне до національного свята. І не дозволяв, щоб хтось із родини не був на святкуванні. Ми зберегли звичай зустрічатися цього дня в матері. Для нас це стало традицією, ви розумієте?
— За винятком Тео, судячи з того, що ви мені розповіли.
— Еге. ж, за винятком Тео після смерті його батька.
— Ви привезли на цей день подарунки? Чи можна дізнатися, які саме?
— За дивним збігом Мімі і я зробили майже однакові подарунки: мереживні комірці. Моїй матері важко догодити. В неї є все, що вона могла б побажати, — речі рідкісні й дуже коштовні. Коли їй дарують якийсь дріб'язок, вона вибухає реготом, від якого всім стає ніяково. І дякує з перебільшеним запалом. Та вона нетямиться від мережив, і от нам з Мімі спало на думку одне й те саме.
— Ні шоколаду, ні цукерок, нічого солодкого?
— Здогадуюся, що ви маєте на увазі. Ні, нічого цього не було. Ніхто б не наважився подарувати їй шоколад чи цукерки, вона їх терпіти не може. Бачите, моя матінка належить до тих тендітних на вигляд жінок, які віддадуть будь-які солодощі за шматок маринованного чи засмаженого оселедця, солоний корнішон та добрячий шмат сала.
— А ви?
— Я не така.
— Хтось із вашої родини здогадується про те, що колись сталося між вашим вітчимом та вами?
— Чесно кажучи, я не певна цього. Та я ладна заприсягтися, що мати все знала.
— Від кого вона могла дізнатися?
— Вона завжди вміла обійтися без сторонньої допомоги. Даруйте, але мені знову доводиться лихословити: вона завжди підслуховувала під дверима, це її давня пристрасть. Спочатку вона стежила за мною, потім за Фернаном. Вона шпигувала за всіма, хто мешкав у будинку, в її будинку, — в тім числі за метрдотелем, шофером та покоївками.
— Навіщо?
— Щоб знати, що відбувається в її домі.
— І ви гадаєте, що вона Знала про вас із Тео?
— Я майже певна.
— І вона ніколи нічого вам не казала, навіть не натякала? Адже вам не було тоді й двадцяти років. Вона могла б вас і попередити.
— А для чого?
— Коли ви оголосили про свій намір вийти заміж за Жюльєна Сюдра, хіба вона не намагалася вас відмовити? В той час цей шлюб виглядав, як мезальянс. Фернан Бессон був на вершині успіху. Ви жили в розкошах — і раптом виходите заміж за небагатого зубного лікаря, за людину без майбутнього.
— Мати нічого не казала.
— А вітчим?
— Він не наважився. Він почувався винним переді мною, мені здається, його мучило сумління. Думаю, що, по суті, він був цілком пристойною і навіть совісною людиною. Він, певно, був переконаний, що я чиню так через нього. Він хотів зробити мені багатий подарунок, але Жюльен не прийняв його.
— На вашу пораду?
— Авжеж.
— І ваша мати не здогадувалася про це?
— Ніколи.
Вони йшли тепер стежкою, що підіймалася круто вгору до вершини скелі; через однакові проміжки часу небо прорізав промінь маяка, і здалеку долинало зловісне виття сирени, ввімкнутої задля туману. Навіть тут, нагорі, відчувався терпкий запах водоростей. Незважаючи на високі підбори та паризький костюм, Арлетта не виказувала жодних ознак утоми і не скаржилася на холод.
— Я поставлю вам ще одне запитання. Більш інтимне.
— Ви не здивуєте мене жодним із ваших запитань.
— Коли ви дізналися, що не зможете стати матір'ю? Ще до шлюбу?
— Так.
— Звідки ж?
— Невже ви забули, що я вам допіру сповідала?
— Не те, щоб. забув, але…
— Я ні разу в житті не користувалася протизаплідними засобами. І не давала користуватися ними чоловікам.
— Чому?
— Не знаю. Можливо, з якоїсь бридливості… Незважаючи на темряву, йому здалося, що жінка зашарілася. В її голосі з'явилася нова нотка. — А від кого ви дізналися про це напевне?
— Від одного молодого лікаря, асистента в клініці Ларібуаз'єр.
— Вашого коханця?
— Одного з них. Він дослідив мене, а потім передав на дослідження колегам.
Мегре завагався, не наважуючись поставити їй запитання, що наче саме рвалося з губів. Жінка зараз же відчула це.
— Сміливіше, комісаре! Все, що в моїй спромозі…
— Ці його колеги досліджували вас лише як медики? Чи…
— Ну, певно, що так!
— Тоді все ясно.
— Уявляєте, як мені потім захотілося з усім цим покінчити?
Вона промовила це спокійно, не підвищуючи голосу, наче йшлося зовсім не про неї, а про історію чужої хвороби.
— Ви хочете ще про щось запитати?
— Щиро кажучи, так. Під час цих ваших… любовних дослідів або пізніше з вашим чоловіком чи з іншими… ви відчували?..
— Належну насолоду? Ви це маєте на увазі?
— Скажімо, вдоволення?
— Ні того, ні того. До речі, не ви перший мене про це запитуєте. Мені завжди було байдуже, чи то випадковий перехожий, підчеплений на вулиці, чи якийсь там рафінований інтелігент, чи хоча б не знати, який видатний чоловік…
— Як, наприклад, Ерве Пейро?
— Ерве Пейро нахаба і йолоп.
— Як би ви повелися, коли б ваша мати раптом сказала вам, що знає про цей бік вашого життя?
— Я б відповіла: "Не сунь носа не в свої справи!"
— А що, якби вона сказала, що вважає за свій материнський обов'язок розповісти про все вашому чоловікові? Аби вас урятувати.
Арлетта ледь сповільнила крок.
— Так от куда ви гнете! — з докором мовила вона не відразу.
— Далебі, я не хотів цього.
— Я вже казала вам, що ладна на все, аби тільки Жюльен ні про що не дізнався.
— Але ж чому?
— Невже не зрозуміло?
— Ви не хочете завдати йому болю?
— І це також. Жюльен щасливий. Я ще ніколи не зустрічала таких щасливих чоловіків. І ніхто не має права позбавляти його щастя. А потім…
— Що іще?
— Можливо, він єдиний чоловік, який шанує мене, ставиться до мене інакше, ніж… Ви знаєте, що я маю на увазі.
— І вам це потрібно?
— Можливо.
— Настільки, що, коли б ваша мати…
— Коли б вона почала погрожувати, що зганьбить мене в його очах, я пішла б на все, щоб не допустити цього.
— Аж до вбивства?
— Еге ж. Вона додала:
— Можу запевнити вас, що такої нагоди поки що не було.
— Чому — "поки що"?
— А тому, що тепер вона не лише здогадується, — в неї є прямі докази. Сьогодні вона сказала мені про це.
— Що ж вона вам сказала?
— Ви будете вражені, коли я повторю її слова. Бачите, моя матінка, хоч вона зовні схожа на маркізу, в душі залишилася плебейкою, донькою рибалки, і в родинній обстановці вона не добирала виразів. Вона сказала, що я могла б жирувати десь-інде, бо її дім не бордель. З приводу того, що було між мною та Ерве, вона дозволила собі висловитися в найогидніших виразах. А Жюльєна вона назвала рогатою тварюкою, додавши, що він буцімто все знає і навіть користується з того…
— Ви боронили його?
— Я звеліла їй замовкнути.
— Яким чином?
— Дивлячись їй просто у вічі, я звеліла їй замовкнути. Та вона не вгавала. Тоді я дала їй ляпаса. Це настільки її приголомшило, що вона відразу заспокоїлася.
— Вона чекає на вас?
— Вона, звичайно, не ляже спати, аж поки я не повернуся.
— Ви справді збираєтеся там ночувати?
— Ви знаєте всі обставини і повинні згидитися, що мені важко діяти інакше. Перед від'їздом я повинна бути певна, що вона нічого не скаже Жюльєнові і не зробить нічого такого, що могло б його стривожити.
Вона помовчала, потім, здогадуючись про занепокоєність Мегре, додала з усмішкою:
— Не бійтеся, не станеться ніякої драми!
Вони дісталися аж до вершини скелі. Молочна завіса туману відділяла їх від моря, яке билося об прибережне каміння.
— Спуститися ми можемо, повернувши праворуч.