Коли вірити вашому старому інвалідові, то навряд чи треба. шукати на тротуарах… Ви розумієте, що я маю на оці? Цілком можливо, що кінець кінцем пощастить знайти одну з тих, що побувала на авеню Жюно…
Певна річ, було б не менш цікаво знайти Марінетту Ож'є.
Та Моер зі своїми сотнями зразків річкового піску щось не поспішав вивести його на слід.
4. ВІДВІДИНИ ГОЛЛАНДЦЯ
— Алло! Голландське посольство слухає… — У трубці лунав молодий свіжий голос з легеньким акцентом, від самого звуку якого в уяві поставали пейзажі з вітряками, мов на коробках какао.
— Пробачте, мадемуазель, але я хотів би поговорити з першим секретарем…
— Хто його просить?
— Комісар Мегре з Управління карного розшуку.
— Зачекайте хвилинку. Я подивлюся, чи в себе зараз пан Гудекамп…
Згодом у трубці почувся знову той самий голос:
— Пан Гудекамп зараз на нараді… Я можу дати вам телефон другого секретаря, пана де Вріеса… Не кладіть трубки…
За хвилину в трубці залунав чоловічий голос, певна річ, уже не такий свіжий, з помітнішим акцентом.
— Це Хуберт де Вріес, другий секретар посольства Нідерландів…
— З вами говорить головний комісар Мегре, начальник бригади карного розшуку…
— Слухаю вас…
В уяві комісара відразу постав сухий підозрілий молодик — недарма ж він лише другий секретар — білявенький, певно, одягнутий аж надто елегантно, як це водиться з людьми півночі.
— Я хотів би навести довідки щодо одного з ваших підданців, який уже давно живе в Парижі… Певно, ви його знаєте…
— А де ви зараз, мосьє Мегре?
— У своєму кабінеті на набережній Орфевр.
— Не ображайтесь, якщо я сам до вас зателефоную. Минуло принаймні п'ять хвилин, поки в комісаровому кабінеті задзвонив телефон.
— Даруйте, мосьє Мегре, але до нас щодня дзвонять усякі люди і часом привласнюють собі чужі титули. Здається, ви хотіли запитати в мене про когось із голландців, що мешкають у Парижі?
— Про пана Норріса Йонкера…
Комісарові чомусь здалося, ніби його співрозмовник на тому кінці проводу раптом насторожився.
— Ви його знаєте?
— У нас в Голландії не менше Йонкерів, як у вас Дюранів. Норріс також досить поширене ім'я…
— Цей Норріс Йонкер — родич амстердамських банкірів.
— Банк "Йонкер-Хагг і компанія" один із найдавніших у нашій країні. Старий Кеес Йонкер помер років п'ятнадцять тому, і, коли не помиляюся, всі справи перейшли до його сина Ганса.
— А Норріс Йонкер?
— Особисто я з ним не знайомий.
— Але ж вам відомо, що такий існує?
— Певна річ! Здається, він член гольф-клубу "Сен-Клу"… Цілком можливо, що там могли зустрітися…
— Він одружений?
— Еге ж, з однією англійкою… Принаймні так мені казали. Дозвольте і собі запитати вас, мосьє Мегре, чим вас цікавить пан Норріс Йонкер?
— Він мене цікавить остільки, оскільки…
— Ви з ним бачилися?
— Ще ні!
— Ви не гадаєте, що вам було б значно краще звернутися безпосередньо до нього самого? Далебі, я зможу дати вам його адресу…
— Я її знаю.
— Норріс Йонкер рідко буває у нашому посольстві. Bin належить до родини не тільки респектабельної, але й вельми видатної, і в мене є всі підстави гадати, що він сам людина вельми шанована… Його колекція картин славиться на весь світ…
— А що ви знаєте про його дружину?
— Мені було б легше відповісти, коли б я знав, що саме вас цікавить. Як мені розповідали, пані Йонкер народилася на півдні Франції і вийшла заміж за англійця Герберта Мура, родом із Манчестера, власника заводу шарикопідшипників.
— У них немає дітей?
— Здається, немає.
Мегре зрозумів, що більше нічого від нього не доможеться, і набрав інший номер, номер оцінника, з яким не раз мав справу і якого часто запрошували як експерта під час судового розслідування.
— Пан Манессі? Це Мегре…
— Зачекайте хвилинку, я зачиню двері… О! Тепер я вас слухаю… Ви вже вдарилися в живопис?
— Яв ньому нічогісінько не тямлю. Ви часом не знаєте голландця на ім'я Норріс Йонкер?
— З авеню Жюно? Я не тільки його добре знаю, але й провадив за його рахунок експертизу деяких картин. У нього одна з найліпших колекцій живопису другої половини дев'ятнадцятого та початку двадцятого сторіччя…
— Виходить, він дуже багатий?
— Його батько був банкіром і теж аматором живопису. Норріс Йонкер зріс поміж шедеврів Ван-Гога, Піссаро, Мане, Ренуара. Нічого дивного, що він одійшов від фінансових справ. По смерті батька він успадкував значну частину його полотен, а дивіденди, котрі йому сплачує брат, дозволяють йому дедалі збільшувати свою колекцію…
— Ви з ним особисто зустрічалися?
— Авжеж. А ви?
— Ще ні!
— Він більше схожий на англійця, ніж на голландця… Такий собі типовий джентльмен. Коли мені не зраджує пам'ять, він закінчив Оксфорд і потім ще довго жив у Англії… Хтось мені казав, що під час війни він був полковником британської армії…
— А що вам відомо про його дружину?
— О, це справжня красуня!.. Раніше вона була в шлюбі з якимось англійцем із Манчестера…
— Знаю, знаю… Шарикопідшипники…
— А чому вас так зацікавив цей Йонкер? Сподіваюся, не тому, що хтось пограбував його картинну галерею?
— Ні.
Тепер настала черга комісара вдаватися до ухильних відповідей.
— Вони часто бувають у місті?
— Гадаю, ні.
— Йонкер навідує інших аматорів живопису?
— Певна річ, він стежить за всіма розпродажами і знає, коли й що саме продаватиметься в Друо, Гольєрі, в Сотбі чи Нью-Йорку.
— Він часто подорожує?
— Ви багато від мене вимагаєте… Раніше він немало їздив, а як зараз — не знаю. Зовсім не обов'язково турбуватися самому, щоб купити картину на відкритому розпродажу. Навпаки, великі покупці здебільшого діють через своїх представників…
— Одне слово, це людина, на яку цілком можна покластися?
— З заплющеними очима.
— Дякую вам!
Від цього йому не стало легше, і, підвівшись із-за столу, Мегре без ентузіазму попрямував до шафи, щоб надягти плаща і капелюха.
Чим більш відомі, шановані люди, тим складніше мати з ними справу, з'являтися непроханим гостем до їхніх домівок, вчиняти їм допит. Здебільшого їм нічого не варто зняти трубку й поскаржитися якомусь великому цабе, а другого дня поліцаєві вже не позбутися халепи.
На якусь мить він завагався: чи взяти з собою когось із інспекторів, та врешті вирішив іти на авеню Жюно без нікого, щоб надати цьому візитові менш" офіційного характеру.
А ще за півгодини він вийшов із таксі перед триповерховим особняком і подав свою візитну картку одягненому в білий смокінг Карлові, який провів його до холу. Одне слово, все відбувалося так, як змалював інспектор Шінк'є, з тією хіба різницею, що замість десяти хвилин комісара, з огляду на його високий ранг, примусили чекати лише п'ять.
— Ходіть, будь ласка, за мною…
Слідом за Карлом комісар перейшов салон, де йому пощастило менше, як Шінк'є: прекрасної пані Йонкер там уже не було. Голландець приймав його у своєму кабінеті. Відколи пішов інспектор, пан Йонкер не перемінив ні одягу, ні, сказати б, місця. Сидячи біля письмового столу в стилі ампір, він пильно розглядав гравюри за допомогою величезної лупи, то віддаляючи, то наближаючи її до паперу.
Як тільки Мегре переступив поріг, господар підвівся йому назустріч, і комісар міг переконатися, що в своєму описі голландця інспектор не проминув жодної деталі. Одягнутий у сірі фланелеві штани, м'яку шовкову сорочку та чорну оксамитову куртку, пан Йонкер був живим втіленням образу англійського джентльмена в інтимній обстановці. І за одягом, і за незворушним спокійним виразом обличчя. Не виказуючи ні подиву, ні хвилювання, він коротко промовив:
— Пан Мегре?
І показав своєму гостеві на оббите шкірою крісло по той бік столу. Потім сів сам.
— Повірте, мені дуже приємно бачити у своєму домі таку славнозвісну людину, як ви, пане комісар…
Говорив він повільно, ніби після стількох років життя у Парижі все ще думав по-голландському і мусив перекладати кожне слово.
— Але, признаюся, я не знаю, чим заслужив честь удруге за день приймати в себе представників поліції…
Він замовк, розглядаючи свої пухкі, випещені руки. Пан Йонкер не був гладкий, але мав те, що колись називалося, поставністю. Років сімдесят тому він міг би стати справжньою знахідкою для карикатуриста "паризького життя".
Його обличчя вже трохи розпливлося, невеличкі блакитні очиці з припухлими повіками холодно стежили з-поза квадратних скелець у ледь помітній золотій оправі.
— Інспектор Шінк'є справді повідомив мене про свій візит, — мовив комісар, долаючи певну ніяковість. — Це окружний інспектор, і нам він безпосередньо не підпорядкований…
— Інакше кажучи, ви хочете перевірити, наскільки точно він вам доповів?
— Не зовсім так. Та, можливо, він не досить докладно вас описав…
На якусь мить голландець перестав бавитися лупою і пильно глянув комісарові в очі своїм вельми хитрим і водночас трохи наївним поглядом.
— Послухайте, пане Мегре, мені вже шістдесят чотири роки, і я об'їздив увесь світ. Та п'ятнадцять років тому я оселився в Парижі… Місто так мені сподобалося, що я вирішив поставити собі тут будинок. На мене ніколи не заводили судової справи, і, як у вас кажуть, моя нога не ступала в судовий зал або у відділок поліції. Мені стало відомо, що минулої ночі на вулиці перед моїм будинком була стрілянина. Як я вже заявив вашому інспекторові, ні я, ні моя дружина нічого такого не чули, бо наші спальні — у протилежній частині будинку. А тепер скажіть, як би ви почували себе, коли б ви були на моєму місці, а я на вашому?
— Певна річ, я не вбачав би в цих візитах нічого для себе приємного… Завжди прикро бачити, як до тебе вдираються люди, котрих ти зовсім не знаєш…
— Даруйте! Даруйте! Я зовсім не скаржуся на те, що ви зробили мені візит. Навпаки! Я дуже радий приймати в себе людину, про яку стільки чув. Я маю на оці зовсім не те, і ви це прекрасно розумієте. Ваш інспектор уже встиг поставити мені низку досить нескромних запитань… Хоча, зважаючи на його професію, треба щиро визнати, не занадто нескромних. Не знаю, що саме цікавитиме вас, але мене дивує, що такий високопоставлений чиновник, як ви, з'явився до мене власною персоною…
— Ну а коли це, скажімо, з пошани до вас…
— Мені дуже приємно це чути, але дуже важко в це повірити. Сподіваюся, з мого боку не буде надмірною нескромністю запитати, яким правом ви тут?
— Будь ласка, пане Йонкер. Ви можете негайно зателефонувати своєму адвокатові.