— І він каже, що знає мене?
— Що ви робили увечері минулого понеділка?
— Я вже пояснив вашому інспекторові… Ми не знали, що це заборонено…
— Розкажіть докладно, що ви робили?
— Близько восьмої я повернувся додому, бо затримався, обходячи клієнтів… Мій район у західному передмісті… Не встиг я переступити поріг, як жінка одізвала мене в куток і тихо, щоб не почули діти, повідомила, що наш Нестор…
— Хто такий Нестор?
— Наш собака датської породи… Йому вже минуло дванадцять років… Він був найкращим другом наших дітей… Можна сказати, вони зросли в нього на очах… Коли вони були маленькі, він, бувало, ляже біля їхніх колисочок, і хай хто спробує підійти… Навіть мене не підпускав…
— Отож ваша жінка сказала вам…
Та Гійо провадив своє.
— Не знаю, чи ви коли тримали собак датської породи… На жаль, вони не такі живучі, як інші… Я навіть не знаю чому… І хвороби в них майже як у людини. Кілька тижнів тому Нестора розбив параліч, і я запропонував одвезти його до ветеринара й усипити… Жінка заперечувала… І от у понеділок, повернувшись додому, я довідався, що недавно у собаки почалася агонія і що його перенесли до Люсьєна… Жінка не хотіла, щоб діти бачили, як він конає…
Мегре глянув на Ляпуента. Той весело підморгнув йому.
— Коли я піднявся до Люсьєна, бідолашний Нестор уже конав… Я одразу подзвонив ветеринарові, але мені відповіли, що він у театрі і повернеться не раніше дванадцятої… Я сів на підлогу й поклав голову Нестора собі на коліна. Собака конвульсивно здригався.
Під час цієї розповіді Ардуен раз по раз кивав головою, аж поки спромігся й собі встромити слово:
— В-він по-по-помер…
— Нестор помер о пів на одинадцяту, — вів далі страховий агент.
— Коли я пішов сказати про це жінці, діти вже спали. Я щось проковтнув наспіх, бо того дня навіть не встиг пообідати. Признаюся, потім ще випив дві чарки коньяку, щоб трохи одлягло… Потім узяв пляшку і піднявся до Люсьєна — він був схвильований не менше за, мене. Усім було тяжко. Ми з жінкою навіть заплакали.
Словом, маленька трагедія поряд із великою.
— От тоді ми й замислилися, що робити з трупом… Звичайно, ми могли перечекати ніч і одвезти його на собачий цвинтар… Я десь чув, що є такий… Та місце там, напевне, дорого коштує, і, крім того, я не міг марнувати на неї весь день… Адже я на роботі… У жінки теж обмаль часу.
— Одне слово…
— Одне слово…
Гійо затнувся, впустивши нитку розповіді.
— Ми… ми… ми… — знову втрутився Ардуен.
— Нам не хотілося лишати Нестора десь на пустирі. Ви уявляєте собі дога? А там, на підлозі в Люсьєновій їдальні, він здавався ще більшим. Одне слово…
Месьє Гійо явно зрадів, пригадавши, на чому зупинився.
— Одне слово, ми вирішили кинути його в Сену. Я пішов додому і приніс лантух з-під картоплі. Але він виявився замалим — звисали лапи. Ми насилу знесли труп по сходах і поклали його в багажник машини.
— Котра була година?
— Десять хвилин на дванадцяту.
— Звідки вам відомо, що було саме десять хвилин на дванадцяту?
— Річ у тім, що консьєржка ще не спала і запитала в нас, що сталося. Я їй усе розповів. Двері її комірчини були відчинені, і я машинально глянув на годинника: він показував десять хвилин на дванадцяту.
— Ви їй сказали, що хочете кинути собаку в Сену?
— Так, і поїхали до моста Селестен… Це найближчий.
— Щоб доїхати туди, вам потрібно було кілька хвилин. Ви не зупинялися по дорозі?
— Коли їхали до Сени? Ні. Ми поїхали найкоротшим шляхом, і були там хвилин за п'ять — не більше. Спочатку я не наважувався спускатися машиною до води. Та переконавшись, що на березі нікого немає…
— Отже, тоді ще не було пів на дванадцяту?
— Певно, що ні… Ви зараз зрозумієте чому. Ми з Люсьєном розгойдали його і кинули в воду.
— І нікого не побачили?
— Нікого…
— Але ж поблизу стояла баржа.
— Цілком вірно… На ній навіть світилося.
— А на палубі нікого не було?
— Здається, ні…
— Отже, до моста Марі ви не доїздили?
— Чого б ми туди їхали? Ми кинули Нестора біля того місця, де стояла машина…
Ардуен весь час кивав головою. Інколи він поривався щось сказати, але тут же змушений був затуляти рота.
— Ну, а потім?
— Потім ми від'їхали… Коли ми вже були нагорі…
— Цебто на набережній Селестен?
— Еге ж… Мені чомусь стало так тяжко, неначе я допіру поховав дорогу мені людину… Дома коньяку вже не було, і я запропонував Люсьєнові зайти на хвилинку до кафе… На розі вулиці Тюрен та Фран-Буржуа поблизу площі Вогезів…
— І ви знову пили коньяк?
— Еге ж… Там на стіні годинник… Коли ми зайшли, він показував за двадцять дванадцяту, але хазяїн сказав, що він іде на п'ять хвилин вперед…
І з розпачем у голосі Гійо повторив:
— Клянусь вам, я не знав, що це заборонено… Уявіть себе на моєму місці… Це все заради дітей… Я навіть не уявляю, що б із ними було, коли б вони побачили мертвого Нестора… Вони навіть досі цього не знають… Ми їм сказали, що Нестор утік і що, можливо, його скоро знайдуть…
Мегре, сам не знаючи чому, дістав із кишені кульку і почав крутити її в руці.
— Можна сподіватися, що ви сказали правду?
— Навіщо б я брехав? Якщо треба сплатити штраф, я…
— О котрій годині ви повернулися додому?
Приятелі збентежено перезирнулися. Ардуен уже відкрив був рота, щоб відповісти, але його знову випередив Гійо:
— Пізно… Коло першої години ночі.
— Ви весь час сиділи в кафе?
Мегре добре знав той район. Там усе зачинялося о дванадцятій ночі — або й раніше.
— Ні, кафе зачинили, і ми ще хильнули по останній чарці на площі Республіки…
— І ви не були п'яні?
— Знаєте, як це буває… Вип'єш одну, щоб заспокоїтися… Потім другу…
— Ви не поверталися знову до Сени?
Гійо здивовано глянув на комісара, а потім перевів погляд на свого друга, немов запрошував його у свідки.
— Звичайно ж, ні, що б ми мали там робити?
— Дякую, панове, — мовив комісар. — Інспектор Ляпуент зараз запише ваші свідчення.
І вже вслід їм додав:
— Тільки майте на увазі, що все сказане вами буде перевірено…
— Клянусь, що я сказав правду…
— Я… я… т-теж…
Це вже скидалось на комедію.
Мегре залишився в кабінеті сам і підійшов до вікна, не випускаючи кульки з рук. За деревами блищала на сонці брунатна стрічка Сени, по якій туди й назад пропливали буксири, баржі, невеличкі пароплави. На мосту Сен-Мішель яскріли сукні жінок.
Потім він повернувся до столу і зателефонував до лікарні.
— Мені потрібна старша сестра хірургічного відділу.
Могло здатися, що її підмінили — тепер це була сама чемність. Відчувалося, що шеф мав із нею відповідну розмову.
— А я саме збиралася вам подзвонити, пане комісар… Його допіру оглянув головний лікар… Він вважає, що хворий незабаром видужає… Жодних ускладнень… Це справжнє чудо…
— Він уже опритомнів?
— Ще не зовсім, але часом здається, що він дивиться цілком свідомо.
— Обличчя в нього досі забинтоване?
— Уже ні.
— Ви гадаєте, що сьогодні він прийде до тями?
— Це може статися щохвилини… Якщо хочете, я вам подзвоню, як тільки він заговорить.
— Не треба… Я незабаром буду у вас.
— Зараз?
— Так, зараз.
Йому не терпілося скоріше познайомитися з Професором, якого він, власне кажучи, досі ще не бачив в обличчя.
В інспекторській Ляпуент вистукував на машинці свідчення страхового агента та його заїкуватого друга.
— Я йду до лікарні… Не знаю, коли повернуся…
Лікарня була за два кроки. Мегре подався туди, як до сусідів у гості — неквапливо, з люлькою в зубах, заклавши руки за спину. В голові йому блукали якісь невиразні думки.
В приймальні назустріч комісарові кинулася гладка Леа у тій самій рожевій блузці.
— Що тут робиться, пане комісар?! — заторохтіла вона. — Мало того, що мене не пускають до нього… Вони навіть не хочуть сказати, як він себе почуває… Ще й загрожують покликати поліцая!.. Ну, а вам що відомо?
— Допіру мені сказали, що йому вже значно краще…
— Можна сподіватися, що він оклигає?
— Можна сподіватися.
— Йому дуже боляче?
— Не думаю… Очевидно, йому роблять уколи.
— Учора якісь молодики в цивільному забрали його речі… Це ваші люди?
Він ствердно кивнув і посміхаючись додав:
— Не турбуйтеся, нічого не пропаде…
— Ви досі не знаєте, хто це зробив?
— А ви?
— За п'ятнадцять років, відколи я живу під мостами, ще не було такого, щоб хтось нападав на бродягу… Кому ми заважаємо? Адже немає людей смирніших за нас…
Слово, як видно, сподобалося їй, і вона повторила:
— Немає смирніших… Та ви й самі це добре знаєте, пане комісар… Між нами ніколи не буває жодних сварок… Кожен робить, що хоче, і поважає свободу іншого. Бо коли не шанувати свободу, то на біса ж тоді ночувати під мостами?
Придивившись пильніше, Мегре помітив, що очі в неї посоловіли, та й обличчя було червоніше, ніж напередодні.
— Ви сьогодні пили?
— Промочила горлянку…
— А що кажуть ваші друзі?
— Що вони мають казати? Кожен на своєму віку бачив і не таке.
Побачивши, що Мегре прямує до сходів, Леа запитала:
— Може, я вас почекаю?.. Я хочу знати, як він там.
— Я можу затриматись…
— Байдуже… Я нікуди не поспішаю…
До старої повертався добрий настрій. В її беззубій посмішці було щось дитяче.
— У вас сигарети не знайдеться?
Мегре показав на люльку.
— Тоді дайте пучку тютюну… Я хоч пожую…
В ліфті разом із ним підіймалися двоє санітарів з хворим на носилках. На четвертому поверсі він одразу побачив старшу сестру, що виходила із якоїсь палати.
— Ви самі знаєте, де він лежить… Я незабаром прийду: мене викликають до операційної…
Як і напередодні, погляди хворих звернулися до Мегре: певно, його впізнали. З капелюхом у руці комісар попрямував до ліжка доктора Келлера. Замість учорашніх бинтів на його обличчі було кілька смужок клейкого пластиря.
Келлера напередодні поголили, і він був мало схожий па свою фотографію. Обличчя землисте, змарніле, гострі вилиці, тонкі бліді губи. Мегре здригнувся, зненацька зустрівшись із поглядом хворого.
Бродяга, безперечно, дивився на нього — і дивився цілком свідомо.
Мегре. відчув, що потрібно щось сказати, та нараз йому забракло слів. Біля ліжка стояв стілець, і комісар сів.
— Вам уже краще? — нарешті зніяковіло спромігся він притишивши голос.
Він був певний, що його слова не потонули в тумані, ще Келлер почув їх і зрозумів. Але в спрямованому на нього погляді була цілковита байдужість.
— Ви мене чуєте, докторе Келлер?
Так почався цей довгий і сповнений несподіванок двобій.
5
Мегре дуже рідко говорив з дружиною про справи, які розслідував.