Через годину вже можна було ствердити: густина її зросла. Ще через годину потреба накачувати повітря майже зовсім відпала, і о дванадцятій годині я, трохи повагавшись, зважився розкрутити джгут, а що й після цього дихалося в камері нормально, то я відкрив її і стягнув мішок додолу. Як і слід було чекати, вельми необачний і небезпечний експеримент цей дав негайні наслідки — спазми в легенях і сильні болі голови. Але ці та й інші нездужання, пов'язані з диханням, не були настільки серйозними, щоб загрожувати життю, і я вирішив їх якось перетерпіти, розраховуючи, що болі слабшатимуть з кожною хвилиною, в міру опускання в дедалі густіші шари атмосфери. Однак опускався я аж надто стрімко; а невдовзі зі страхом збагнув, що, правильно, мабуть, передбачивши одне,— залежність густини атмосфери від маси супутника,— я все ж помилився в іншому: що ця густина, навіть при самій поверхні, здужає втримати мою кулю з її перевантаженою гондолою. Так повинно було бути,— вважається, що так само, як і при земній поверхні, на поверхні будь-якої планети вага тіла пропорційна густині атмосфери. Та в моєму випадку так не було,— про що красномовно свідчило моє стрімке падіння; чому так не було, можна пояснити хіба що тими ймовірними збуреннями геологічної структури, на які я натякав раніше. В усякому разі, планета була вже недалеко, а я мчався вниз із карколомною швидкістю. Отож, не гаючи ні хвилини, я викинув за борт спочатку баласт, потім — барила з водою, потім — конденсувальний пристрій і гумову камеру-мішок, а потім і все інше, що тільки було в гондолі. Наслідків ніяких. Я й далі падав стрімголов, а до поверхні лишалось не більше півмилі. І я вдався до останнього порятунку: скинувши з себе піджак, капелюх і черевики, від'єднав від кулі й гондолу, що таки важила чимало, а сам, учепившись обома руками за сітку, ледве встиг розглянутись, куди ж це я падаю. Довкілля, скільки сягнути оком, було густо всипане крихітними будівлями, так що я гепнувся прямісінько посеред фантастичного з вигляду міста, в саму гущу незугарних і малорослих людей,— та ніхто з них не зронив ані слова, не ворухнувся навіть, щоб мені помогти; всі просто стояли, руки в боки, як купа йолопів, по-дурному скалячи зуби й підозріливо глипаючи на мене та на мою кулю. Я з презирством відвернувся від них і звів очі до неба: Земля, яку я ще так недавно покинув,— покинув уже, мабуть, назавжди,— скидалася на велетенський мідяний щит діаметром у два градуси, що нерухомо завис у небесах, увінчаний з одного боку серпиком щирого золота. Ані знаку суші чи вод,— все покрите мінливими плямами й оперезане смугами тропічних і екваторіальної зон.
Ось так, з ласки Ваших світлостей, після багатьох і немалих тривог, нечуваних небезпек і дивовижних удач, я, нарешті, на дев'ятнадцятий день, як вилетів з Роттердама, щасливо дістався кінця подорожі,— безперечно, найнезвичайнішої подорожі, і найважливішої з усіх, які тільки будь-який мешканець Землі коли-небудь здійснив, або пробував, або хотів здійснити. Але на цьому мої пригоди не скінчились. І, як Ваші світлості можуть собі уявити, я, проживши п'ять літ на планеті, що не лише цікава своїми специфічними особливостями, а становить подвійний інтерес з огляду на органічну пов'язаність її, як супутника, зі світом, обжитим людиною, маю, для приватної інформації Державної Колегії Астрономів, відомості далеко важливіші, ніж прості (хоча й дива гідні) деталі самої подорожі, яка так щасливо завершилася. Про це, фактично, і йдеться. Я маю багато що — дуже багато що — розповісти, і розповів би з величезною охотою. Про клімат цієї планети; про дивовижні перепади температури від спеки до холоду; про двотижневий період палючого, нічим не послабленого сонячного світла, після якого наступають два тижні гірш ніж полярної мерзлоти; про постійний перехід, з такими ж чергуваннями, вологи із стану в стан (через випаровування, як у вакуумі); про мінливість річних водяних потоків; про самих людей — їхню поведінку, звичаї і політичні інститути; про особливу будову їхнього тіла, про їхню потворність, про брак у них вух, що в цій специфічній атмосфері були б непотрібними додатками; про їхнє незнання, що таке мова, її вжиток та властивості; про використання ними, замість мови, унікального методу спілкування; про незбагненний зв'язок між кожним окремим індивідом на Місяці і певним окремим індивідом на Землі, який існує аналогічно до зв'язку між орбітами нашої планети та її супутника і залежить від нього,— завдяки цьому зв'язку життя й долі мешканців Землі й Місяця є взаємозалежними; а насамперед, з ласки Ваших світлостей,— насамперед я розповів би про вкриті мороком страшні таємниці, сховані по той бік Місяця, в тій його частині, яка, завдяки майже чудесному збігові в обертанні його довкола власної осі і довкола Землі, досі не була — і, дай, Боже, ніколи не буде — доступною для людських телескопів. Все це — та й не тільки це, а й багато більше — я розповім охоче і докладно. Але, кажучи навпростець, не задармо. Я затужив за домом і родиною й хотів би повернутися; і як плату за подання дальших відомостей,— при тому, що я міг би пролити світло на чимало важливих питань у галузі фізичних та метафізичних наук,— уклінно прошу Вашу високошановну Колегію виклопотати мені прощення за злочин, у якому я завинив, спричинившись до смерті моїх кредиторів під час відльоту з Роттердама. Саме це і є метою даного послання. Подавач його, мешканець Місяця, якого я вмовив бути моїм посланцем на Землю і підготував як слід, чекатиме Вашої ласкавої відповіді й повернеться до мене, якщо вищезгадане прощення вдасться якимось чином одержати.
Маю честь бути і т. д. ... покірним слугою Ваших світлостей,
Ганс Пфааль".
Відірвавшись від читання цього дуже своєрідного документа, професор Тамтарам, кажуть, з великої несподіванки впустив з рук свою люльку, а Минхер Гордіюс ван Недогерцог, знявши окуляри, протерши їх і поклавши в кишеню, настільки забув про власну особу і особисту гідність, що від крайнього подиву та зачудування тричі крутнувся на одній нозі. Сумнівів не було: прощення буде одержано. Так, у кожному разі, заприсягся професор Тамтарам, смачно лайнувшись, і так, зрештою, подумав і славний ван Недогерцог, беручи під руку свого вченого побратима, і мовчки почав пробивати собі шлях до дому, щоб обдумати там, до яких заходів слід удатися. Однак під самими дверима бургомістрової оселі професор насмілився висловити думку, що оскільки посланець визнав за краще зникнути — не інакше, як налякався до смерті бузувірських на вигляд роттердамських міщан,— то користі з того прощення було б небагато, бо, крім того чоловіка з Місяця, ніхто не подасться в таку далеку дорогу. Бургомістр погодився, що думка ця слушна, і на тому справі було покладено край. Зате не було краю чуткам і здогадам. Послання, потрапивши до друку, зродило безліч пліток і припущень. Деякі мудрагелі навіть виставили себе на сміх, відкрито заявивши, що все це — суцільне шахрайство. Але, по-моєму, шахрайством такі люди називають усе, чого не розуміють. Що ж до мене, то я не можу збагнути, на яких даних грунтується оте їхнє звинувачення. А кажуть вони ось що.
Перше. Що певні дотепники в Роттердамі мають певну особливу антипатію до певних бургомістрів та астрономів.
Друге. Що з сусіднього містечка Бружа пропав був на кілька днів один чудернацький карлик, який родичався із джином у пляшці і не мав вух, бо колись їх відтяли за якийсь переступ.
Третє. Що газети, поналіплювані на повітряну кулю, були голландські, а отже, не могли походити з Місяця. Були то брудні газети — дуже брудні,— і друкар Глюк міг би поклястися на Біблії, що надруковано їх у Роттердамі.
Четверте. Що всіх їх разом — і самого Ганса Пфааля, п'янюгу, і тих трьох ледащ, що звуться його кредиторами,— не далі як два чи три дні тому бачили в одній пивничці на передмісті,— вони щойно повернулися, набивши кишені, з якогось заморського вояжу.
І останнє. Що існує поширена думка,— а коли ні, то повинна поширитись,— ніби Колегія Астрономів у місті Роттердамі, як і решта колегій в інших частинах світу,— та й узагалі всі колегії і всі астрономи,— анічим, м'яко кажучи, не кращі, не вищі й не мудріші, ніж їм годиться бути.