Цьому новому володареві виявляють ту саму шанобу, в той же спосіб йому лестять, бажаючи завоювати його прихильність, і з такою ж тривогою ловлять ознаки його невдоволення. Успіх у читачів замінив колишню нестійку славу, що грунтувалася на прихильності до письменника еліти. Цей щедро оплачуваний успіх примушував вгадувати смаки широкої читацької маси й догоджати їй. Не один письменник в такій ситуації втратив добре ім'я і загубив талант. Тому в XIX столітті, особливо в першій половині, так часто лунали голоси обурення і попередження з боку тих, хто, стежачи за розвитком нових умов у житті літератури, викривав її меркантилізм.
Завдяки автору розцвів і видавець. У давні часи він був постаттю непомітною: виступав і хазяїном переписувачів, і лоточником, і друкарем, і книгопродавцем. Звикнувши одержувати ніким не контрольовані бариші за рахунок чужої праці, він спершу дуже занепокоївся від змін у правилах, введених у книговидавничу справу, намагався обійти їх, вдаючись навіть до шахрайства. Однак невдовзі зрозумів, що на законній основі можна заробити набагато більше, бо закон давав йому в руки зброю в боротьбі з конкурентами, переслідуючи всілякі передруки, переробки й таке інше.
Значення і могутність книговидавничих фірм зросли надзвичайно. Автори перейнялись до них великим пієтетом, і багато їх мали необережність ще в молодості, при виданні своєї першої книжки, зв'язати себе з видавництвом пожиттєвою угодою. Така залежність письменника від видавця в деяких країнах збереглася й до сьогодні, у Польщі ж новий закон про авторське право прийнято років двадцять тому. Часто траплялося, що надзвичайна популярність книжки давала прибуток лише видавцеві, який придбав цей твір за мізерну суму в "цілковиту власність". Як колись у меценатів, письменники були "на утриманні" у видавців, зобов'язуючись за певну суму кожного року постачати відповідну кількість друкарських аркушів. Це дуже нелегкий хліб. Але бувало й так, що видавець робив ставку на автора маловідомого, з невисокою продуктивністю й субсидував його роками, вірячи в його талант і майбутній успіх. Тисячі таких взаємозв'язків між письменником і видавцем з усіма відтінками недовіри, підозріливості, неприязні, ненависті, а також і віри, симпатії, дружби переповнюють історію книговидання, куди вписані всі письменницькі біди й радості.
Настирливою ідеєю Бальзака були гроші, що робило його схожим на інших співвітчизників, адже майже кожен француз носить у собі частку Гарпагона. Бальзак належав до покоління, яке прагнуло будь-що розбагатіти, в своїх книжках він оперував величезними сумами, зазираючи в гаманець кожному із своїх персонажів, в особистому житті плекав запаморочливі фінансові ідеї, мріяв нажити велике багатство. Та коли розпочав здійснювати черговий свій проект, обріс боргами й уже не міг позбутися їх. Пересвідчився, але надто пізно, що його єдина золота жила — власна творчість. На жаль, йому довелося працювати на кредиторів. Писав під їхнім батогом, підхльостуваний термінами, що поступово вбивало і тіло, й душу. Маючи достатньо сил для тривалого життя, він геть вичерпав себе ще до п'ятдесяти років. Чи ж можна дивуватися, що саме він виявився найяскравішим, найпопулярнішим захисником авторського права? У відкритому листі "Французьким письменникам XIX століття", надрукованому в "Revue de Paris" ("Паризькому огляді") у листопаді 1834 року, Бальзак не тільки викриває всі вади законодавства, що охороняло тоді права письменника, але й висловлює думку про необхідність створення Товариства літераторів, того самого Société des Gens de Lettres, одним з перших керівників якого він був і яке існує й зараз. Але, дбаючи про інших і про майбутнє, собі зарадити уже не міг.
Вальтер Скотт також був жертвою грошей. Рання і гучна слава принесла йому колосальні доходи. Бажаючи зміцнити своє становище, він став компаньйоном видавничої фірми, що публікувала його книжки. Але 1826 року фірма збанкрутувала і на письменника звалився борг — 117 тисяч фунтів. Гордий і вразливий, Вальтер Скотт знехтував допомогу Королівського банку, не прийняв кількох десятків тисяч фунтів від безіменних пожертвувачів. З цього моменту він працював до запаморочення, писав роман за романом: один гірший за інший. І через п'ять років помер від виснаження.
Гроші — лихий порадник: вкрадаючись у творчу роботу, вони вносять у неї свій руйнівний динамізм, намагаються перетворити її в щедру продукцію, відволікають від речей вагомих і прекрасних, схиляють до легких і вульгарних. Особливо вбивча для письменника рання слава. Зрозумівши, що в ньому подобається читачам, пізнавши радість визнання і приємність зростаючих заробітків, він не наважується піддавати себе небезпеці все це втратити і врешті стає зовсім іншим, не тим, ким збирався бути, міг би бути, якби прислухався тільки до голосу своєї майстерності. Як і багато в чому іншому, сила характеру тут також випробовується швидше успіхом, ніж невдачею. Деякі письменники, як, наприклад, Пегі, відкрито засуджують матеріальне благополуччя. Виходець із робітничої родини, він виріс у злиднях і в них вбачав джерело плідної мужності, безперервних зусиль, героїзму. Бідність не дозволяє задрімати, розлінуватися. Тримаючи художника в постійній напрузі, вона збуджує його енергію, загартовує характер, змушує бути гордим.
Не кожний письменник так думає, однак кожний ладен, як і інші творці (філософи, вчені, художники), прийняти бідність, з чим не змирився б жоден представник іншого фаху, адже ніде більш немає таких могутніх стимулів, здатних змусити людину зберегти йому вірність і вистояти всупереч будь-яким труднощам та злигодням. Героїзм Вільє де Ліль-Адана чи Норвіда сповнений самопожертви, він несе в собі щось від мирської святості, від мучеництва. Та хоч би що говорилося в похвалу бідності, хоч би що розповідалося про тріумфи геніальних одинаків у їхній боротьбі з нестатками, не слід усе-таки вбачати у випробуванні голодом найкращий засіб для розвитку таланту. Як правило, злигодні занапащають, і в їхніх нещадних лабетах загинуло багато геніїв, загинуло в приниженні й відчаї.
Причини таких катастроф бували різні: хвороба або каліцтво, якась згубна пристрасть, слабкість характеру, і не останнє місце серед них посідає відраза до роботи заради заробітку, непогамовна гордість художника, який не бажає йти на будь-які компроміси із суспільством: він або не хотів творити інакше, ніж творив, або не хотів заробляти на хліб нічим іншим, крім свого мистецтва. Питання про "другу" професію належить до числа найнадокучливіших. Ніхто без нагальної потреби не відірветься від улюбленої роботи, щоб віддати дорогоцінні години заняттям, йому байдужим, а то й ненависним. Можна, звичайно, до цього звикнути, можна з допомогою розумного розпорядку дня забезпечити собі якийсь час, вільний від тих чи інших обов'язків, можна досягти досконалості в лавіруванні між роботою для заробітку і творчістю, відновити душевну рівновагу, проте завжди лишиться гіркота і жаль за назавжди втраченими моментами, коли доводилося відкласти перо, пригасити фантазію і відійти.
Немає ніякого сенсу ділити професії, які може підсунути письменникові доля, на добрі й погані; радити йому, наприклад, уникати канцелярій, вчительської роботи, газетної, а сватати йому медицину, службу в морському флоті чи в дипломатії. Зрозуміло одне: хто всупереч своєму бажанню, цілком усвідомлюючи розміри втрат і кривди, змушений оплачувати свій хліб щоденний ціною нездійснених творчих задумів і надій, хто своїй улюбленій справі може присвятити лише день недільного відпочинку й уривки вечорів після трудового дня, кому заняття, які не мають нічого спільного зі світом його думки, засмічують мозок, той, підводячи баланс року, з жахом побачить кладовище з тисяч втрачених годин. Як окрема особа він виявляється жертвою, а суспільство втрачає те, що він міг йому дати, якби цілком присвятив себе своєму покликанню.
А потреби письменника тим часом можна так легко задовольнити! Нехай не вводять нас в оману величезні заробітки Оскара Уайльда, Мопассанові яхти, замки й палаци Метерлінка, д'Аннунціо, Ібаньєса: це ті нетипові випадки, коли багатство звалювалося на голову людей з фантазією снобів і давало їм можливість здійснити всілякі забаганки, причому нерідко одночасно з цим творчість їхня хиріла або вмирала. Хтось узяв на себе працю визначити середній рівень письменницьких потреб: письменникові досить пристойного житла з певними вигодами — це може бути квартира у великому місті, вілла або скромний сільський дім, тільки, боронь боже, аж ніяк не маєток з його клопотами й турботами; готівки йому треба рівно стільки, щоб пристойно харчуватись, мати можливість поповнювати свою бібліотеку і якусь колекцію, бо ж кожен що-небудь збирає, і, нарешті, мати можливість вільно подорожувати. Цей скромний ідеал влаштує письменників найрізноманітніших типів, і кожен з них погодиться визнати його за свій власний ідеал, беручи до уваги й тих, кого походження чи доля нагородили обтяжливим багатством. Бюджет такого існування не перевищує бюджету генералів. Не було в історії настільки злиденної держави, що не могла б утримувати своїх генералів, але існували й існують великі й заможні суспільства, які навіть не помишляли забезпечити своїм письменникам відповідний фінансовий рівень.
Письменник-професіонал у загальноприйнятому розумінні — це літератор, який живе з власної праці. Проте це ж визначення можна поширити на всіх письменників, у кого головною, якщо не єдиною, метою була літературна творчість. Флобер не мав прибутків від своїх творів, іноді навіть доплачував за їхнє видання. Так, наприклад, "Мадам Боварі" принесла видавцеві великі бариші, а авторові довелося сплатити ще й судові витрати. У Флобера був власний капітал, який він прожив, що змусило його на старості літ шукати засобів для існування. Всі книжки, що принесли йому славу, не давали ніякого прибутку: він став жертвою власної непрактичності й видавничої сваволі. Незважаючи на це, він більше ніж будь-хто заслуговує звання письменника-професіонала. Флобер не тільки ніколи нічим, крім літературної творчості, не займався, але й вважав усі інші заняття не вартими найменшої уваги.