Цієї їжі я вже покуштував.
— Ого! Приємно. Ну, що ж, ви там, а ми тут постараємось.
Я не мав ніякого сумніву, що тривале перебування робітників на судні залишило серед матросів якийсь слід.
Внутрішня організація служби на кораблях налагоджувалась повільно. Навіть на флагманському броненосці "Суворов", що вже чимало
2*
35
часу був у плаванні, люди зовсім не були підготовлені до бою. Ось що писав про це адмірал Рожественський в наказі № 69:
"Сьогодні о другій годині ночі я наказав вахтовому начальникові пробити сигнал для відбивання мінної атаки.
Через вісім хвилин після того, як було віддано наказ, не було ще й ознак того, що готувалися відбити напад: команда і офіцери ще спали; лише кількох чоловік вахтового відділу насилу вдалося витягти з місць відпочинку, але й ті не знали,, куди їм іти; жоден прожектор не був готовий освітити ціль; вахтові мінери були відсутні; ніхто не дбав навіть про палубне освітлення, необхідне для дій артилерії..."
Далі адмірал просив молодших своїх флагманів і командирів перевірити, як поставлена в цьому відношенні служба на інших кораблях, і про результати негайно доповісти йому.
Дочекався і "Орел" того часу, коли йому довелося взяти участь разом з іншими кораблями в пробному відбиванні мінної атаки. Над морем густо висіла осіння ніч. Було тихо. І раптом у цій тиші залунала бойова тривога. На всій ескадрі спалахнули вогні прожекторів, і їхні світлові смуги, розсікаючи пітьму, поповзли по рівній поверхні моря, намацуючи щити, буксировані міноносцями. З інших' суден, хоч і з запізненням, відкрили гарматну стрільбу по цих щитах, а у нас по трапах і палубах все ще метались люди. Дехто з матросів, особливо новобранці, під впливом різних чуток про близькість японців, думали, що почалася справжня битва. Чулись безглузді вигуки. Офіцери лаяли унтерів, а ті штовхали в шию рядових. Багато хвилин минуло, поки на броненосці встановили якийсь лад. Забухали і наші 75-міл і метрові гармати.
Для нас ця нічна тривога кінчилася тим, що "Орел" дістав від командуючого ескадрою догану.
Наступні дні принесли іншу турботу: ми мали належним чином підготуватись до царського огляду. На броненосці скрізь наводили порядок і чистоту. Багато разів мили коридори милом, лопатили мокру палубу, обливали її водою, підфарбовували борти, надраювали до блиску мі-дяшку. Не уникли цього машинне і кочегарне відділення: а раптом і туди надумає спуститися коронований відвідувач. Незважаючи на свої літа, наче жвавий жеребчик, гасав по судну старший офіцер Сидоров, зазираючи в усі приміщення і надриваючись від крику та лайки. Охоплений надмірною старанністю, він навіть перестав помічати хиби, йому допомагали наводити лад і інші офіцери, кожний за своєю спеціальністю. Потім уже сам командир Юнг обходив броненосець, його звикле око все ще не задовольнялося тим, що було зроблено. І тоді знову починали скоблити деякі суднові частини, скребти їх, мити, підфарбовувати. Здавалось, що люди схибнулися на чистоті.
Огляд відбувся 26 вересня. З восьмої години ранку вся ескадра прикрасилась різнокольоровими прапорами, піднятими на леєрах на кожному судні від носа і до самої корми через верхівки щогл. Днина випала погожа. Чистим і бадьоро-свіжим було осіннє повітря. З моря дув помірний голубий вітер, котилися на рейд хвилі, потрясаючи білопінними кучерями. Матроси одяглися в нові сині флаиелівки і чорні штани, офіцери — в мундири і трикутні капелюхи. На флагманських кораблях грала музика.
Рідкісного гостя чекали довго, встигли пообідати. На інших суднах кричали "ура!", а до нас все ще не дійшла черга. І тільки о третій годині, потріпуючи двома білими кісками імператорського брейд-вимпе-ла на носовому флагштоку, причалив до правого трапа паровий катер.
Зустрінутий фалрепними з офіцерів, цар зійшов на палубу в супроводі свого почту та адміралів. Обличчя в нього було бліде, буденне і ніяк не пасувало до такого урочистого моменту. Неуважно глянувши на вистроєний фронт, він привітався з офіцерами і командою. Судновим начальством нам заздалегідь було наказано відповідати якомога гучніше, і ми постаралися:
— Здравія бажаємо, ваша імператорська величність!
Цар зійшов на поперечний місток, перекинутий через ростри, і звернувся до нас з короткою промовою. Він закликав нас помститися зухвалому ворогові, що порушив спокій Росії, і звеличити славу російського флоту. Говорив він без найменшого піднесення, мляво, бо йому доводилось повторювати те саме на кожному кораблі.
Я дивився на нього і думав: "Чи вірить він сам у нашу перемогу? Адже на Далекому Сході ми вже чимало змарнували у цій страшній грі людських життів. Можливо, коронований повелитель сам не розуміє того, що, посилаючи Другу ескадру, він кидає на кін останню ставку? Чи він сподівається, що командуючий ескадрою врятує Росію від дальшого банкрутства?"
Тут же був і Зіновій Петрович Рожественський, одягнений у повну почтову форму, той, що поведе наші кораблі на смертельний бій. Масивні плечі його горіли сріблом контр-адміральських еполетів з вензелями і чорними орлами. Широкі груди виблискували медалями та зірками. Штани були прикрашені срібними лампасами. Від лівого плеча навскоси до пояса перекинулась через груди широка анненська стрічка, мінячись ясно-червоним кольором шовку, а з правого плеча звисали кручені срібні аксельбанти. Своєю могутньою фігурою він затіняв не тільки царя, але й усіх членів почту. В рисах його суворого обличчя, обрамованого короткою темно-сірою борідкою, в твердому погляді чорних пронизливих очей відбився вираз непохитної волі. Всупереч своєму звичаю вперто схиляти голову, зараз він зосереджено дивився на царя, прямий, монолітний, як монумент, і такий самовпевнений, що, здавалось, ніякі перешкоди не зупинять його намірів.
Поруч з ним стояли два його молодші флагмани: командуючий другим броненосним загоном контр-адмірал фон Фелькерзам і командуючий крейсерським загоном контр-адмірал Енквіст.
З першим я одне літо плавав разом і добре знав його. Офіцери казали, що на військово-морській справі він обізнаний краще, ніж сам Рожественський. Але кар'єру йому псувала його комічна зовнішність. Фігура у нього була товста, ожиріла, одначе це не заважало йому пересуватись швидкими дрібними кроками. Своїм брезклим обличчям, позбавленим свіжості, зім'ятим, майже без поросту, він нагадував кастрата. В роздратованні, округляючи маленький, наче наперсток, рот, він вигукував слова тонким жіночим голосом, що зовсім не відповідало ні його адміральському чину, ні його широкому, повнотілому тулубу.
Енквіста, шведа з походження, я тепер побачив уперше, але багато чув про нього. Він мав погану пам'ять, забував усе, що бачив і чув, але в таких випадках його виручали записи флаг-офіцера, який був завжди при ньому. Велика, дбайливо розчесана сива борода надавала йому вигляду солідного і красивого адмірала і заміняла всі духовні якості.
Я дивився на царя, на його почет, на адміралів і флаг-офіцерів і дивувався: стільки було блиску, що рябіло в очах. Запам'ятались останні цареві слова:
— Бажаю вам усім переможного походу і щасливого повернення на батьківщину.
На це майже дев'ятсот чоловік команди відповіли криками "ура".
Цар зійшов з містка і попрямував до правого трапа. Вздовж борту вишикувалися суднові офіцери. Ближче до трапа стояв командир, за ним — старший офіцер, потім старші спеціалісти і мічмани. Кожен з них, тримаючи руку під козирок, виструнчився й завмер. Обличчя їхні були повернуті в бік царя і в міру того, як він ішов, голови людей повільно, як секундна стрілка, поверталися, роблячи півколо. Очі офіцерів, голубі, сірі, карі, проводжаючи монарха, вп'ялися в його обличчя і, здавалося, не могли від нього відірватися. За ним ішли: великий князь Олексій Олександрович, морський міністр Авелан, адмірали Ро-жественський, Фелькерзам, Енквіст та інші високі чини. Незважаючи на велику кількість людей, що застигли в непорушних" рядах, на палубі панувала така тиша, від якої чекали чогось надзвичайного.
І справді сталося те, від чого завмерли серця суднового начальства.
Був у нас пес, звичайний дворняга: масть — бура, вуха стирчать, хвіст — бубликом. На наш броненосець він потрапив випадково. Одного разу, коли офіцерський катер відчалював від пристані, раптом на його корму саженним стрибком перемахнув собака. Офіцери переполошились. Але він приязно замахав хвостом і дивився на кожного з них сяючими карими очима. З усього було видно, що він надзвичайно зрадів, опинившись на катері. Всі вирішили, що цей собака бував на морях і якимсь чином відстав від свого судна, його повезли на броненосець. Діло було у вівторок і тому, не знаючи, як його кликали раніш, дали йому назву Вівторок. Пес швидко звик до нас. Часто можна було бачити його серед команди в кубриках, але найбільше він любив тулитися в кают-компанії: там смачніше годували. Він дуже любив море і міг годинами сидіти на юті або на задньому містку і, ніби поет або художник, милуватися красотами водної стихії. Але йому, як і всім морякам, кортіло й на берег, щоб вдосталь попустувати там і познайомитися з іншими собаками. Правда, тепер він на березі був обережнішим і тримався біля пристані, боячись, очевидно, щоб знову не залишитись "нетчиком". Він мав виняткову зорову пам'ять. Не тільки офіцерів, але і всю нашу команду він знав у лице, а знав також і всі свої шлюпки.
На час огляду Вівторка загнали в машинне відділення. Він змирився з цим і, обходячи допоміжні механізми, що працювали, обнюхував їх, як і належить собаці. Раптом його настовбурчені вуха насторожились. Через світлові люки доносилась до машини його улюблена ледве чутна команда вахтового начальника:
— Катер до правого трапа!
Вівторок зірвався з місця і з звичною спритністю понісся по трапах наверх. Двері в машинне відділення були кимсь відчинені, і він вискочив на верхню палубу. Для початку, як це завжди буває у собак, що зірвалися з цепу або вирвались на волю з конури, Вівторок солодко потягнувся і струснувся всім тілом. Потім він високо підняв голову з настовбурченими вухами і озирнувся. Очевидно, йому хотілося зрозуміти, що тут відбувається, хто від'їжджає і за ким треба поспішати. Сама його поява тут стурбувала суднове начальство.