Він любив її без тями. Вона була страшною жінкою... А головне, вона йому відкрила... Ні, я не маю права розповідати вам це. Ви вірите,—раптом запитала вона,— що він коли-небудь зцілиться?
Але Ксав'є не слухав Мішель. Він дивився на Домініку, яка йшла до них, тягнучи за руку хлопця: той схлипував, увесь умазаний у болото.
— Не розумію,— зітхнула Домініка,— як він примудрився впасти в такий струмочок і так уробитися.
Гикаючи з холоду, Ролан пояснював Домініці, що хотів перебратися на той бік.
— По тій переправі, яку ми вчора з вами спорудили, пам'ятаєте? Але каменюка перевернулася...
— Ну, що ж,— роздратовано сказала Мішель,— підіть його переодягніть.
Дівчина заперечила:
— Я йому не нянька. А втім, чи ж він хоч має в що перебратися?
— Тоді хай обсохне. Зараз не холодно. Сядь на сонечку і не заважай нам.
— Ні,— втрутився Ксав'є,— так не можна. Я його вимию,— він узяв малого за руку і додав:—Мені не звикати, в недільній школі на мене часто полишали по п'ятдесят дітей. Веди мене до твоєї кімнати, малий.
— Я піду з вами,— заявила Домініка.
Він почав запевняти, що не варто турбуватися, що він сам добре впорається.
— Невже ви думаєте, я вам не поможу?
— Я теж піду,— сказала Мішель.
Вчотирьох вони вернулися до будинку. Ксав'є і далі тримав Рола на за руку. Жінки йшли слідом. На кам'яному ґанку, в плетеному кріслі, засідала закутана у велику шаль Бріжітта Піян, очі її, як завжди, були приховані темними окулярами, на ногах лежав плед; обік неї стояв Жан де Мірбель.
— Скільки разів мені повторювати, серце моє Домініко,— заволала вона,— що я викликала вас у Ларжюзон не на те, щоб ви возилися з цією дитиною! Пані де Мірбель узяла його на свою відповідальність! І нема чого звалювати його на інших.
— Цього разу я сам подбаю про нього, мадам... І Ксав'є засміявся. Домініка сказала:
— Я пройду вперед.
Дверей з передпокою вони не зачинили. Мірбель подивився їм услід.
— Куди вони йдуть? — запитала стара.
— До Домініки,— сказала Мішель.— Я чую їхні голоси.
— Маю надію,— загримала Бріжітта Піян,— що в нього не стане нахабства зайти до її кімнати... Це вже було б занадто!
— Не хвилюйтеся, мадам,— сказав Мірбель,— з ними Ролан.
— А я ні на що не натякала,— запевнила Бріжітта Піян і важко опустилась у крісло,— вони обоє, як він, так і вона, нездатні...
— От вона, в кожному разі, тільки про це й думає,— сказала Мішель,— коли хочете знати.
Очі її блищали зі злості.
— Домініка? Та ви з глузду з'їхали, дитино моя.
— Можете не сумніватися, в неї свої плани щодо Ксав'є. І я б зовсім не здивувалась, якби дізналася, що вчора ввечері вона вже почала йому бісики пускати. Але я наведу лад, повірте мені.
— Ні, не ходи до них,— сказав Мірбель,— лише колотнеча зніметься. Вже краще я...
Вона завагалася, потім сіла.
— Ти мені розповіси, що там побачиш. Спостерігай за ними уважно.
Бріжітта Піян знизала плечима.
— Серденько, що ти говориш! Що він побачить! Побачить, що вони миють Роланові коліна і перевзувають його!
— Ну, знаєте,— гукнула Мішель,— зрештою, мене це все не обходить!
Але сама й далі наслухала, звівши голову.
Мірбель зупинився перед дверима кімнати Домініки. В тиші чути було приглушений голос Ксав'є. Мірбель припав оком до замкової шпарини — нічого не побачив, але розібрав уривки фраз.
— І тоді брати сказали один одному: "Ось іде сновида, у цьому своєму гарному барвистому одягові він схожий на перебрану мавпулю. Здихаймося його..."
— Вони його вбили? — схвильовано спитав Ролан.
— Ні, зараз узнаєш, не перебивай,— сказала Домініка.
— Спершу вони вирішили вкинути його в рів, там був саме рів, і він би помер у ньому з голоду...
— Але не вкинули?
Жан де Мірбель постояв біля дверей: він теж слухав розповідь Ксав'є. А потім пішов собі, думаючи про те, що відчув старий Яков, коли сини принесли скривавлені Йоси-фові шати. Мірбель дивувався: минуло стільки літ, а він ще пам'ятає про ту дитячу одіж, умазану в кров козлята. Коли він вернувся на ґанок, Бріжітта Піян, як і раніше, сиділа в кріслі, Мішель стояла поруч неї.
— Ви не повірите! Він розповідає хлопцеві історію Иосифа і його братів.
— Справді? — здивувалася Мішель.— І Домініка також слухає? Вона не цього сподівалася. Уявляю, яка в неї міна! Піду сама подивлюся,— раптом вирішила вона.
Мірбель кинувся за нею, благаючи іти навшпиньках. Вони стояли дуже тихо, довгенько з-за дверей долинало лише нерозбірливе бурмотіння, аж раптом голос Ксав'є зміцнів:
— То були його брати, він упізнав їх, але вони... хіба вони могли вгадати в цьому молодому володареві ненависного їм колись хлопчика? Стримуючи сльози, він став розпитувати їх про старого батька, який був ще живий. Серце в нього розривалося від ніжності...
— Але ж вони хотіли його вбити, вони продали його в неволю?
— Це правда, Ролане, а проте, як бачиш, незважаючи на все, він їх любив. Він сповнений був любові і до них, його убивців, і в цьому він скидався на Ісуса, прихід якого провістив на сімнадцять віків наперед. А головне, запам'ятай: там був і Веніамін, хлопчик твого віку, волосся у нього було ще темніше, ніж у тебе, а очі такого самого кольору, як і твої. Тільки він був щасливіший за тебе, бо мав тата й братів...
— Але ті брати були лихі?
— Зовсім лихих людей нема: вони любили батька, любили Веніаміна... і навіть Иосифа, ось побачиш...
Зненацька Мішель і Жан почули важку ходу Бріжітти Піян на сходах і здригнулися з жаху. Вона трималася за поруччя, пристаючи на кожній приступці, щоб звести дух. Підійшла вона тієї миті, коли Ролан урвав розповідь Ксав'є питанням. Домініка розсердилася. Потім Ксав'є вів далі свою розповідь, а похмура трійця під дверима уважно слухала.
— Це ж так бридко! Покласти ту чашу в мішок Ве-ніамінові було підло!
— Ні, зараз побачиш...— сказала Домініка.
Тепер Ксав'є заговорив глухо. У коридорі стало важко розбирати його слова. І раптом пролунав крик:
— "Я — Иосиф, брат ваш, якого ви продали в Єгипет. Тепер уже не сумуйте і не шкодуйте про те, що ви продали мене сюди, бо Бог послав мене перед вами, щоб урятувати вам життя". І впав він на шию Веніамінові, братові своєму, і плакав. І Веніамін плакав на шиї його і цілував всіх братів своїх, і плакав, обіймаючи їх..."
— Ой! Ви також плачете, у вас течуть справжні сльози...— гукнув Ролан.
Він сидів на колінах у Ксав'є і пальчиком торкався до його лиця.
— У вас зовсім мокрі щоки,— не вгавав він, вражений тим, що такий великий хлопець може плакати. Ксав'є, не соромлячись, витер сльози тильним боком долоні.
— Так, це по-дурному; коли мені було стільки років, скільки тобі, то в цьому місці: "Я — Иосиф, брат ваш..." я плакав завжди.
— Я й забула, що це така гарна історія,— сказала Домініка.
— А потім? — нетерпляче сказав Ролан.
Голос Ксав'є знов став глухий, і ті, хто стояв за дверима, нічого не чули, поки Ксав'є весело проскандував: "Тобі казка, а мені бубликів в'язка!"
— Рокажіть іншу! — заблагав Ролан.
— Годі, не набридай! — сказала Домініка.
— Ні, тобі, напевне, хочеться побігати. А втім, мені теж. Я певен — у парку є такі куточки, відомі тільки тобі...
— Ти показав би йому свій острів,— сказала Домініка.— На всьому світі тільки ми троє знатимем про нього.
Ролан підхопився, підбіг до дверей, розчахнув їх і скрикнув: похмура трійця сахнулася од нього і кинулася на сходи. Але Мішель і Жан одразу ж одумалися.
— Ми прийшли подивитися, що ви тут так довго робите.
— Я йому розповідав одну історію...
— Історію про Йосифа та його злих братів,— сказав Ролан, очі йому палали.
— Наскільки я пригадую, у цій історії є така собі пані Потіфар...— сказав Мірбель.
— Ні,— заперечив хлопчик,— Потіфар там є, але то ніяка не пані.
— Ага. Бачу, він випустив найцікавіше,— наполягав Мірбель.— Але ж це місце він мав би пам'ятати найкраще...
— Даремно ви гаєте час,— промовив Ксав'є.— У вас нема влади над хлопцем. Його береже ангел-охоронець.
Мірбель схопив Ролана за плече і виставив його з кімнати, потім підійшов до Ксав'є й запитав, чи згоден він нарешті дати йому аудієнцію.
— Здається, тепер моя черга?
Ксав'є помітив, що Мірбель розлючений, але це його не обходило: він був спокійний, його переповнювало щастя.
Він не зводив очей з Домініки, а та зумисне дивилася вбік, щоб він міг, не бентежачись, милуватися її обличчям, шиєю, худенькими напівдитячими руками. Зараз вони розійдуться. У них ще не виникло бажання бути вкупі, кожному хотілось побути на самоті, щоб думати про другого. Вона позирнула на нього лише тоді, як він слідом за Мірбелем виходив із кімнати, і шепнула:
— Отже, о четвертій перед будинком...
У парку Ксав'є ніби вперше побачив високі гінкі сосни, і йому здалося, що вони кільцем охопили щастя, що переповнювало його. Як усе-таки добре, що Жан поруч нього і що він може з кимось поговорити про цей дивовижний переворот у його житті... Краєчком вуха він чув, як монотонно і сердито гуде голос Жана. Йому теж слід було що-небудь сказати, і він запитав:
— Чого ви так мучитесь марно? Чому ви хочете бути нещасним? Чому ви навмисне самі собі завдаєте болю?
— Це ти завдаєш мені болю,— сказав Мірбель.— Я не шукав тебе, не викликав на розмову. Адже в поїзді не я кинувся до тебе, а ти до мене! Не здумай заперечувати.—Він не міг говорити далі. Тоді Ксав'є сказав:
— Ви мій друг. Ще ніколи я так не прагнув мати друга, як сьогодні.
— Отже, ти мене більше не боїшся?
Ксав'є похитав головою. Вітер ніс дим од багаття, яке розпалили на стерниську, що межувало на сході з парком. Вони посідали на затрав'янілому схилі, прогрітому полудневим сонцем.
— Я завдячую вам таке щастя...— провадив Ксав'є піднесено.— Якби не ви...
Він хотів був сказати: я б не приїхав до Ларжюзона, не спіткав би Домініки.
— Ясно,— урвав його Мірбель,— не говори більше нічого.
Він звівся і відійшов на кілька кроків. Ксав'є знов заглибився в себе, але недавньої радості в ньому уже не було. Мірбель повернувся і знов сів поруч з Ксав'є. Він мовчав і не зводив з нього очей. Нараз він сказав:
— Ти мав би розповісти Роланові історію не Йосифа, а Ісаака.
І у відповідь на запитливий погляд Ксав'є пояснив:
— Твій Бог любить людські жертви, милий хлопче. Ксав'є бавився піском, пересипаючи його між пальцями.
— Ісаака не приносили в жертву,— озвався Ксав'є.
— Ясно, куди ти хилиш,— сказав зі сміхом Мірбель.— Нагадуєш, що він одружений з Ревекою.— Раптом він, різко змінивши тон, сказав:— А ти, мій друже, з Ревекою не одружишся, заздалегідь постав хрест на цьому.
— Чи не думаєте ви, що маєте наді мною владу більшу, ніж мадам Піян над Домінікою,— вимовив Ксав'є тремтячим голосом.
— Та тут річ не в мені і не в старій Піян!
Мірбель знову устав.