Нарешті пані Дюпор устала, підійшла до мене і сказала:
— Приходьте до мене, поки не почалося навчання. Ми побалакаємо про нього.
Я сказав, що навчання почнеться за два тижні.
— Але у вас цього року пізніше, ви ж уже бакалавр. Сімон казав, що ви залишаєтеся в Мальтаверні пополювати на при путні в.
То вони про мене балакали! От кого, виявляється, я цікавив. Панна Мартіно про мене не балакала ні з ким.
— О, який же з мене мисливець!
— Тоді ще краще, у вас буде вільний час.
Вона усміхнулася стуленим ротом, як усі, кому треба ховати попсовані зуби. Священик, обурений, промовив владним тоном:
— Я проведу вас, пані! — і повів її до виходу.
Я рушив був слідом за пані Дюпор і паном настоятелем, та мама звеліла:
— Ні, залишайся!
Ми повернулися до вітальні. Вона впала в крісло і затулила обличчя руками. Щоб молитися чи щоб сховати свою лють? По-моєму, вона пробувала і молитися, і подолати свою лють, та все ж нарешті спалахнула.
Бідолашна мама, одне по одному в неї вихоплювалися слова, що їх я так боявся. Вона підбила підсумок усьому, що витратила на Сімона протягом десяти років. Що більше для них робиш, то більше вони вас обкрадають. Ах! Як нас ошукали!
— А втім, я прибільшую, мене-то не ошукали, я не мала ніяких ілюзій. Як каже пан настоятель, треба віддавати себе цілком і при цьому знати, що натомість нічого не дістанеш.
— Це, може, правда для пана настоятеля,— сказав я,— але ми — інша річ. Заспокойся, ти візьмеш своє з цієї скотини.
Мама сторопіла:
— З якої скотини?
— А стара в'ючна скотина Дюбер за триста франків на рік керує твоїми десятьма фермами і лише він сам-один знає межі наших маєтків, отож, як він піде сьогодні, ми залежатимем од ласки наших сусідів...
— Хто ж винен, якщо ти і твій брат нікуди не годитеся, якщо ви не здатні навіть запам'ятати межі...
— Ти добре знаєш — цього навчитися годі, треба тут народитися і жити тут безвиїзно. Ти сама не раз бачила, як Дюбер проб'ється крізь чагарі, поколупає землю там, де й знаку жодного нема, і раптом серед кущів ожини з'явиться межовий камінь. Ти без нього неспроможна обійтися. Він ще може тебе шантажувати, візьме та й заправить утричі більше, ніж ти йому платиш. І то ще буде сміховинно мало.
— Ну, це вже занадто! Він має житло, освітлення, опалення, він дістає молоко й половину свиної туші.
— Та він і не знав би, куди дівати ті гроші, яких ти йому недоплачуєш. Ось він і працює дурно.
Вона простогнала:
— Ти завжди тягнеш руку за ними, проти мене...
У ту хвилю повернувся пан настоятель. Він провів пані Дюпор додому і зробив вигляд, ніби йде до себе.
— Бач, вернувся сюди, а нам треба побалакати.
— У кожному разі, без цього простачка. Хвалився, що умовить Сімона, а зараз його виправдує і в усьому винуватить мене.
— Я нічого не обіцяв. Мені здалося, я знаю, про що треба балакати з Сімоном. І не помилився, але тепер уже пізно.
— У кожному разі, ми з вами зробили все, що могли.
Мама зверталася до священика. Вона вимагала схвалення, грамоти. Він мовчав; своєю худорбою, міцним селянським кістяком він скидався на Сімона: велика висхла снасть — і це грубе, ніби виліплене з глини обличчя, і очі, мов краплі поливи. Він мовчав, вона наполягала:
— Так чи ні? Хіба не зробили ми все, навіть неможливе? Священик півголосом кинув слово місцевою говіркою,
я навіть до пуття не знаю, як його писати: "Веіеои" (кінцеве "у" майже без наголосу, означає воно "можливо"). Це "Ьеіеои" вже за двадцять кілометрів від Мальтаверна не втямить жоден селянин.
— Ми хотіли дати церкві священика.
— Питання поставлено неправильно,— сказав священик.— Ми не можемо розпоряджатися життям ближнього, навіть як хочемо присвятити його Богові, а надто як він залежить від нас матеріально. Все, що ми могли зробити, вірніше, все, що я, як мені здавалося, бажав зробити для Сімона,— це зрозуміти, яка воля Божа стосовно цього хлопця, допомогти йому розібратися в собі самому.
Мене вразили слова священика: "як мені здавалося". Я не стримався і пробубонів:
— Ах, он воно що, а насправді ви мали інші мотиви! На маму знов найшов "припадок":
— Зараз же перепроси пана настоятеля!
Священик похитав головою: "Навіщо перепросини? Він мене нічим не образив".
Я глянув на нього і, повагавшись, нарешті сказав:
— Ви, пане настоятелю, брали, як і всі ми, участь у цій сміховинній комедії. Але при цьому ви пам'ятали про свій облуплений, вогкий церковний дім, де сидите вечорами в самотині, про вівтар, де ви правите службу вранці майже в безлюдній церкві. Ви-то знаєте...
— А який стосунок це має до Сімона? — запитала мама.
— І про поразку, тоскну поразку. Краще зазнати її від руки супротивника, ніж від уявного прибічника. Вороги — ті принаймні ненавистю своєю доводять, що церква ще здатна збурювати пристрасті.
Священик урвав мене:
— Я краще піду. А то ти вже забалакуєшся, як каже пані.
Він підвівся. Тієї хвилі зайшов Лоран. Я ненавидів запахи, якими він був просяклий наприкінці літнього дня, але тоді я зрадів, що він тут, самої тільки його присутності було досить, щоб настала розрядка. Нічого не мало вже ваги, окрім сильців, що він наставив, або Діаниного щеняти, якого він, як і властиво такій скотині, муштрував, надіваючи на нього парфорсного нашийника. Тільки мужві корисно вважати, що в світі хоч щось має вагу. Донзак любить повторювати цей Барресів 1 афоризм. Я сказав:
— Я проведу вас до брами, пане настоятелю.
Туман, піднімаючись над річкою, не доповз ще до алеї. Священик мовив:
— Відчувається осінь.
Я промурмотав, не знаю, зі співчуттям чи злосливістю:
— І ціла зима ще для вас попереду...
Він не озвався. Помовчавши, запитав, чи знаю я, коли Сімон від'їздить.
— Я тебе не питаю коли. Але просто — чи ти знаєш?
Я нічого не відповів. Він не наполягав, але коли ми вже підійшли до брами, я запитав, чи править як завжди він ранню месу о сьомій.
— Можна, я прийду прислужувати завтра?
Він зрозумів, схопив мене за руку й відповів, що чекатиме на мене.
— Я прийду трохи раніше, щоб устигнути сповідатися. Можливо, й мама прийде.
— Ні, завтра не її день.
Він мовив це якось похапцем, ніби поспішаючи мене заспокоїти й заспокоїти самого себе. Більше ми не вимовили ані слова аж до дверей його будинку. Там він сказав упівголоса:
— Я помилився. Я запротестував:
— Ні, ні, пане настоятелю. Але він повторив:
— Я завжди помилятимусь.
1 Баррес Моріс (1862 — 1923) — французький письменник, автор трилогій "Культ я", "Роман національної енергії" та ін., повісті "Неопалима купина". В його творчості публіцистична критика Третьої республіки поєднується з послідовним вираженням реваншистських настроїв, з пропагандою націоналістичних ідей.
— Тільки не в найголовнішому, пане настоятелю.
— Що ти маєш на увазі?
— Ви виріте в те, що робите. Може, ви вливаєте нове вино в старі міхи, ті, які придбали ще в семінарії. Але це нове вино ви оновлюєте щодня всупереч старим міхам і старій теології, що тріщить по всіх швах.
Священик зітхнув, легенько пом'яв мене за вухо, пробурчав:
— Юний модерніст! — І лагідно додав: — До завтра!
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Ранкова меса, жахлива сцена, що розігралася між Дюбе-ром і мамою, коли вона дізналася, що Прюдан відвіз Сімона на поїзд у Вілландро,— усе це витіснено з моєї пам'яті подіями, що сталися в Мальтаверні через кілька днів потому. Але з чого почати? Бачу себе на дорозі, одного звичайного вечора, на дорозі з Жуано. Здається, сходив місяць. У кожному разі, в моїх споминах панує місяць. Тиша стояла така, що, проходячи мостом, я чув, як біжить по старому камінні Юр. Легесенький лагідний хлюпіт. Усюди в цю пору, принаймні якщо вірити моїм улюбленим книжкам, єднаються живі істоти. Оскільки дано декорації, то має бути дана й п'єса. Чому ж я осторонь? Тому що даруються нам тільки декорації, решта — це вже наша справа, а я, я у вісімнадцять років не мав снаги. Снаги на що? Ні на те, щоб померти, ні на те, щоб жити. Я почув квакання жаби і згадав, як незадовго перед смертю моя бабуся (між іншим, свята жінка) сказала, що краще бути жабою під каменем, ніж померти. Наче бути жабою під каменем — це не є вже щастя, наче існує більше щастя на світі, ніж тихо кликати свою самичку і злучатися з нею під камінням або в плетиві трав! Сьогодні мені здається, ніби я передчував, що вночі скоїться лихо. Річкова прохолода, яка війнула мені в обличчя, була подихом смерті... Але, може, все я просто вигадав.
Мама, загорнувшись у шаль, бродила алеєю. Певне, читала молитви, перебираючи чотки. Вона попередила мене, щоб я не галасував: Лоранові нездужається, і він ліг спати.
— Подумати тільки, що ти змушуєш нас жити в одній кімнаті, ніби в цій халупі кімнат бракує! Ніяк втямки не візьму, навіщо ти так робиш.
Вона не розсердилася. Тільки сказала, ніби виправдуючись:
— Ви ніколи не розлучалися.
— Цього хотіла ти, а не ми, у нас же з Лораном різні вподобання, нам нема про що балакати.
Мама вдалася до свого звичайного докору:
— Ти всіх вважаєш за дурніших себе!.. А ось хто справді дурень,— провадила вона несподівано люто,— так це Сімон. Подумати лишень, що він викинув за борт...
— Таж ні, нічого істотного він не викинув. При ньому залишилось усе, чого він навчився, його диплом бакалавра — все, чим він тобі зобов'язаний і з чого скористаються інші, якщо тільки це може тебе втішати.
— Не про це йдеться, ти добре знаєш!
— Але саме ця думка для тебе нестерпна. Ну, а доля Сімона тебе не дуже обходить, бо ти його не любиш. Не станеш же ти казати, ніби любиш Сімона? А навіть якби любила, ну, так, як заведено любити, як любить його пані Дюпор...
— Іди спати!
— Тоді б тобі було байдуже до безсмертної душі Сімона, бо ти любила б у ньому саме те, що смертне...
Вона підштовхнула мене до сходів:
— Іди, лягай тихенько, не збуди брата, і щоб більше я тебе не чула... Ця дитина вб'є мене.
Я заперечив, що рано ще лягати. Я прогуляюся парком.
— Одягнися. Буде з мене одного хворого. І як лягатимеш, не відчиняй вікна, Лоран кашляє.
— Він часто кашляє ночами,— сказав я.— Він кашляє уві сні.
— А звідки ти знаєш? За всю ніч ні разу не прокинешся.
— Я чув крізь сон.
Певен, що я цього не вигадав, пам'ятаю, як сам був вражений своїми словами і раптом відчув страх за Лорана; я хотів справити враження й несподівано став жертвою своєї ворожби, але тривога моя тривала лише кілька секунд.