Ця думка збіглася з ентузіазмом лібералів, а надто молодих, адже їм пощастило обрати президента із своєї партії після сорокап'ятирічного засилля консерваторів. Доктор Урбіно виявив скептицизм: ліберальний президент не здавався йому ані кращим, ані гіршим за президента консерваторів, тільки що був гірше вдягнений. Втім, він не хотів сперечатися з архієпископом. Хоча залюбки нагадав би йому, що гостей на цей обід скликали не в залежності від їхніх поглядів — ішлося тільки про високе походження, а це завжди було понад випадковостями політики та жахами війни. Якщо подивитись на речі з цього боку, то тут і справді не бракувало нікого.
Злива вщухла раптово, як і почалась, і за мить сонце вже засяяло в безхмарному небі, але буря пронеслася шалена, кілька дерев були вирвані з корінням, а затока вийшла з берегів і перетворила подвір'я на болото. Та найнещаднішого удару стихія завдала по кухні. Кілька цегляних печей, у яких топили дровами, було поставлено за будинком просто неба, і кухарі ледь устигли винести казани з-під дощу. Вони втратили дорогоцінний час, відкачуючи воду із затопленої кухні та похапцем розпалюючи нові вогнища на задній галереї. Але о першій дня всі термінові проблеми було якось розв'язано і бракувало тільки десерту, дорученого турботам черниць монастиря Святої Клари, котрі були пообіцяли надіслати страви не пізніше одинадцятої. Виникли побоювання, що придорожній рівчак біля королівського шляху вийде з берегів, як не раз траплялося навіть у менш суворі зими, й у такому випадку сподіватися на десерт раніше другої пополудні не доводилось. Як тільки дощ перестав, вікна порозчиняли, і дім наповнився свіжим після грози повітрям, яке ледь пахло сіркою. Розпорядилися, щоб духовий оркестр почав грати свої вальси на терасі, але музика тільки посилила замішання, бо через відлуння в будинку мідного грому доводилося розмовляти криком. Змучена безліччю тривог, усміхаючись крізь сльози, Амінта де Олівелья звеліла подавати обід.
Посеред чемної тиші, що запанувала, коли пролунали перші акорди Моцартового "Полювання", розпочав свій концерт квартет зі Школи мистецтв. Хоч голоси гостей лунали дедалі гучніше й безладніше, а чорні лакеї дона Санчо створювали неймовірний безлад, ледь пропихаючись між столами з тацями, на яких розносили оповиті запашною парою страви, доктор Урбіно зумів зосередитися на музиці й прослухав її до кінця програми. Його увага з кожним роком слабшала, і дійшло до того, що, граючи в шахи, він мусив записувати кожен свій хід, аби не забути, куди щойно надумав піти. А проте він ще міг провадити серйозну розмову й не губити нитки концерту, хоч йому й далеко було до дивовижного хисту одного німецького диригента, великого приятеля доктора Урбіно в часи його життя в Австрії, який читав партитуру "Дон Жуана" і водночас слухав "Тангейзера".
Другий твір програми — квартет Шуберта "Дівчина і Смерть" — оркестранти виконали, як йому здалося, з награним драматизмом. Досить-таки неуважно слухаючи музику крізь торохтіння накривок по тарелях, він затримав погляд на рожевощокому юнакові, який привітав його поштивим кивком голови. Він десь бачив того хлопця, безперечно бачив, але не міг пригадати де. Така забудькуватість навідувала його часто, він раптом забував імена людей навіть близько йому знайомих, забував назву якоїсь своєї улюбленої мелодії, і це іноді сповнювало його таким моторошним страхом, що якось уночі він захотів радше вмерти, аніж терпіти до ранку цю муку. Ось і тепер доктор Урбіно мало не дійшов до такого стану, коли раптом рятівний спалах пам'яті осяяв йому свідомість: хлопець торік був його учнем. Він здивувався, що бачить його тут, у середовищі обраних, але доктор Олівелья нагадав своєму вчителеві, що то син міністра охорони здоров'я — він готував тут дисертацію з судової медицини. Доктор Хувенал Урбіно привітав юнака веселим помахом руки, і молодий лікар підвівся на ноги й відповів шанобливим поклоном. Але ні в ту мить, ні згодом доктор Урбіно не збагнув, що це той самий практикант, який цього самого ранку був з ним у домі Херемії де Сент-Амура.
Підбадьорений ще однією перемогою, яку здобув над старістю, доктор Урбіно віддався ліричному настрою, легкому й прозорому, останнього твору музичної програми, що його не міг упізнати. Пізніше молодий віолончеліст із квартету, який щойно повернувся з Франції, сказав йому, що то був струнний квартет Габріеля Форе, композитора, про якого доктор Урбіно доти навіть не чув, хоча завжди був дуже уважний до новин з Європи. Постійно стежачи за чоловіком, а надто коли помічала, що він поринає в думки посеред товариства, Ферміна Даса перестала їсти і поклала свою земну руку на його долоню: "Ти вже думаєш про щось інше". Доктор Урбіно всміхнувся їй з другого берега свого екстазу, і саме тоді знову почав думати про те, чого вона боялася. Він згадав про Херемію де Сент-Амура, якій лежав о цій годині в труні, вдягнений у свою фальшиву військову форму та з придбаними десь у крамниці металевого брухту орденами на грудях під осудливими поглядами дітей, зображених на портретах. Доктор Урбіно обернувся до архієпископа, щоб сказати йому про самогубство приятеля, але той уже все знав. Про це було багато розмов після святкової меси, і до нього навіть звертався від імені антільських емігрантів полковник Херонімо Арготе з проханням дати дозвіл на поховання небіжчика на кладовищі, в освяченій землі.
— Самé прохання здалось мені виявом неповаги, — сказав священнослужитель.
Потім, уже буденнішим тоном, поцікавився, чи відомі причини самогубства. Доктор Урбіно відповів на це точним словом, що його винайшов, як йому здалося, в цю саму мить: геронтофобія, страх перед старістю. Доктор Олівелья, що розподіляв свою увагу між найближчими до себе гостями, на мить відвернувся від них, щоб утрутитись до розмови між своїм учителем та святим отцем.
— Шкода, що досі трапляються самогубства, спричинені не коханням, — сказав він.
Доктор Урбіно не здивувався, почувши власну думку з уст улюбленого учня.
— Сьогодні було навіть гірше, — докинув він. — Херемія де Сент-Амур удався до ціаністого золота.
Сказавши ці слова, він збагнув, що співчуття взяло гору над розчаруванням, яке опанувало його після прочитання листа, і подякував за це не дружині, а чуду музики. А потім став розповідати архієпископові про святого мирянина, з яким просиджував довгі вечори за шахівницею. Говорив про те, що його мистецтво давало радість дітям, згадав про рідкісну ерудицію небіжчика в усіх питаннях, про спартанський спосіб його життя і навіть сам здивувався, з якою чистою душею зумів рішуче й цілковито відокремити покійного приятеля від його минулого. Потім звернувся до алькальда і висунув пропозицію, що слід би купити архів фотопластинок Херемії де Сент-Амура, щоб зберегти образ покоління, яке, можливо, вже ніколи не буде щасливим поза тими своїми портретами, покоління, в чиїх руках було майбутнє міста. Архієпископ щиро обурився, як то може ревний і освічений католик назвати самогубця святим, але підтримав пропозицію зберегти архів негативів. Алькальд поцікавився, у кого можна буде їх купити. Таємниця пекла докторові Урбіно язик, мов розпечена жарина, але він спромігся утримати її в роті й не виказати спадкоємиці архівів.
— Я займуся цим, — відказав він.
І відчув себе розгрішеним, не зрадивши довіру жінки, яка п'ять годин тому викликала в його душі гостру відразу. Ферміна Даса помітила зміну його настрою і, розмовляючи впівголоса, взяла з чоловіка обіцянку, що він піде на похорон.
— Звичайно, піду, — відповів доктор Урбіно з полегкістю на душі. — А то ж як!
Розмови були короткими і легкими. Духовий оркестр заграв народну мелодію, не передбачену в програмі, й гості почали прогулюватися по терасах, чекаючи, поки люди з ресторану дона Санчо відведуть з подвір'я воду на той випадок, якби комусь вистачило сміливості танцювати. В залі залишилися тільки гості, що сиділи за почесним столом, які оплесками вітали доктора Урбіно, коли той виголосив завершальний тост і одним духом вихилив півкелишка бренді. Ніхто вже не пам'ятав, що перед цим він так само хвацько випив повен келих вишуканого вина, коли на стіл подали якусь рідкісну страву, але сьогодні його душа прагнула такої розрядки, і його сміливість була винагороджена. Уперше через багато-багато років йому знову захотілося співати. І він би заспівав, звичайно, на настійне прохання молодого віолончеліста, що зголосився акомпанувати йому, якби в цю мить на розквашене подвір'я не в'їхав автомобіль з новими гостями, забризкавши грязюкою музикантів та розтривоживши качок на птахарні своїм сигналом, що крякав по-качиному. Машина зупинилася перед портиком дому, і з неї вийшли, аж хитаючись зо сміху, доктор Марко Авреліо Урбіно-Даса та його дружина: у кожній руці обоє несли по накритій мереживними серветками таці. На додаткових сидіннях і навіть на підлозі біля шофера були розміщені інші такі таці. Це з'явився запізнілий десерт. Коли стихли оплески і змовкли приязні жарти, доктор Урбіно-Даса уже серйозним тоном пояснив, що черниці Святої Клари ще до грози звернулися до нього з проханням доставити десерт, але він мусив з'їхати з королівського шляху, бо якийсь перехожий крикнув, що в домі його батьків пожежа. Доктор Хувенал Урбіно зразу стривожився, не чекаючи, поки син закінчить розповідь. Але дружина вчасно нагадала йому, що він же сам звелів покликати пожежників, аби зловили папугу. Сяючи від радості, Амінта де Олівелья вирішила подати десерт на терасах, нехай навіть після кави. Але доктор Хувенал Урбіно та його дружина поїхали, не покуштувавши десерту, бо йому лишилося зовсім мало часу, щоб відбути свою священну сієсту, перед тим як піти на похорон.
Він таки подрімав, але недовго й дуже тривожним сном, бо, повернувшись додому, виявив, що пожежники завдали руйнувань майже не менших, ніж завдає вогонь. Намагаючись сполохати папугу, вони оббили струменями води під високим тиском усе листя з дерева, а один неточно спрямований струмінь потрапив крізь вікно до подружньої спальні й непоправно пошкодив меблі та портрети невідомих предків на стінах. Почувши дзвін, який бамкав на фургоні пожежників, позбігалися сусіди, гадаючи, що дім загорівся, і якби в неділю не були зачинені школи, то могло б дійти і до більшого лиха.