Я завжди ношу до нього лагодити свій годинник. Він знає мене з шести років. Бріджет, гайда туди зараз же. У нас якраз є час.
— Краще скористатися чорним ходом,— сказала Бріджет,— тоді мама не цікавитиметься, куди ми.
Біля дверей старовинної фірми "Боллард і Уїтлі" на Замковій вуличці дівчата зважились остаточно.
— Ти все зрозуміла, Бріджет?
— Здається, так,— кволим голосом відказала Бріджет.
— Найперше,— сказала Ельвіра,— звіримо наші годинники.
Бріджет ледь звеселилася. Цей знайомий із книжок вираз її підбадьорив. Вони тріумфально звірили годинники. Бріджет підвела свій на одну хвилину.
— Початок операції рівно через двадцять п'ять хвилин.
— У мене буде доволі часу. Може, навіть більше, ніж треба, та хай буде так.
— А якщо... — почала Бріджет.
— Що якщо? — спитала Ельвіра.
— Ну, скажімо, якщо я справді попаду під машину?
— Не попадеш,— запевнила Ельвіра. — Ти ж добре знаєш, яка ти спритна, та й увесь лондонський транспорт звик раптово зупинятися. Усе буде гаразд.
Бріджет не переставала вагатися.
— Ти що, Бріджет, хочеш мене підвести, га?
— Гаразд,— сказала Бріджет,— я не хочу тебе підводити.
— От і добре,— сказала Ельвіра. Бріджет перейшла на той бік Замкової вулиці, і Ельвіра штовхнула двері торгового підприємства містерів Болларда і Уїтлі, хазяїнів старовинної фірми ювелірів та годинникарів. Усередині був гарний інтер'єр і панувала тиша. Назустріч вийшов елегантний чоловік і спитав Ельвіру, чого їй треба.
— Можу я бачити містера Болларда?
— Містера Болларда? Хто його кличе?
— Міс Ельвіра Блейк.
Чоловік пішов, а Ельвіра поволі приступила до прилавка, де під дзеркальним склом на приємної барви оксамиті блищали у всій своїй красі брошки, каблучки та браслети.
Невдовзі з'явився містер Боллард. То був голова фірми, літній добродій років за шістдесят. Він тепло привітав Ельвіру.
— Ах, міс Блейк, то ви у Лондоні. Дуже радий вас бачити. Чим можу прислужитися?
Ельвіра вийняла гарного мініатюрного ручного годинника.
— Цей годинник неправильно ходить. Чи не могли б ви його полагодити?
— О, так, певна річ. Це зовсім неважко. — Містер Боллард узяв у неї годинника.
— На яку адресу я можу надіслати його? Ельвіра назвала адресу.
— І ще одне прохання,— додала вона. — Мій опікун, як ви знаєте, полковник Ласком...
— Так, так, певна річ.
— Він запитав мене, що мені подарувати на Різдво,— сказала Ельвіра. — Порадив прийти сюди і оглянути всілякі ювелірні вироби. Він спитав, чи хотіла б я піти з ним, але я сказала, що спершу піду сама, бо завжди вважала, що вдвох ходити не зовсім зручно, а ви як вважаєте? Я маю на увазі ціни і таке інше.
— Так, певна річ, це один бік проблеми,— сказав містер Боллард із властивим лихварям променистим усміхом.
— То на що б ви хотіли поглянути, міс Блейк: на брошки, браслети, каблучки?
— Гадаю, найкраще б мені підійшла брошка,— сказала Ельвіра. — Але я хотіла б знати, чи можна мені подивитись кілька штук? — Вона звела на нього благальний погляд. Він доброзичливо всміхнувся.
— Авжеж, авжеж. Мало приємного в тому, щоб зразу робити вибір, чи не так? Наступні п'ять хвилин минули у вельми приязній атмосфері.
Містер Боллард був дуже ґречний. Він виймав вироби то з тої скриньки, то з іншої — на оксамиті перед Ельвірою виросла купа брошок та браслетів. Іноді, приміряючи брошку чи кулон, вона поверталася, щоб глянути на себе у дзеркало. Нарешті, досить непевно відклала набік гарний мініатюрний браслет, невеликий діамантовий ручний годинник і дві брошки.
— Ми візьмемо це до відома,— пообіцяв містер Боллард,— і тільки-но полковник Ласком буде в Лондоні, він, можливо, прийде до нас і вирішить сам, що вам подарувати.
— Гадаю, так буде краще,— погодилась Ельвіра. — Тоді йому буде приємно, що він сам вибрав для мене подарунок, чи не так? — її блакитні очі некліпно вп'ялися в ювелірове Лице. А хвилину тому ті самі блакитні прозорі очі відзначили час на годиннику — було рівно двадцять п'ять хвилин на другу. Знадвору почулося вищання гальм і гучний дівчачий зойк. Усі зразу ж несамохіть повернулися до крамничних вікон, звернених на Замкову вулицю. Ельвіра миттю сягнула рукою до прилавка, а потім стромила її до кишені свого добре пошитого пальта. Це було зроблено так легко і непомітно, що ніхто з присутніх не звернув на неї уваги.
— Ну і ну,— сказав містер Боллард,— відірвавши погляд від вікна. — Ледь не потрапила під машину. Дурне дівчисько. Хотіло перебігти дорогу.
Ельвіра вже рушила до дверей. Вона зиркнула на свій ручний годинник і голосно скрикнула:
— О Боже! Я так затрималася! Як би не спізнитися на приміський поїзд. Я вам так вдячна, містере Боллард... І не забудьте про ті чотири речі, які ми відібрали.
А ще за хвилину вона вже була на вулиці. Швидко звернувши ліворуч, зупинилася під аркою взуттєвої крамниці. До неї підбігла захекана Бріджет.
— О! — вигукнула Бріджет. — Я страшенно злякалася. Думала, мене задавить. До того ж я подерла панчохи.
— Нічого,— кинула Ельвіра і хутко подалася з подругою вулицею, потім повернула праворуч. — Гайда.
— Ну, як? Усе гаразд?
Ельвіра застромила руку до кишені і показала на долоні діамант і сапфіровий браслет.
— О Ельвіро, як ти тільки наважилася!
— А тепер, Бріджет, тобі доведеться мати справу з тим ломбардом, що ми обрали. Піди й дізнайся, скільки ти можеш за це одержати. Проси сто.
— Гадаєш... припустімо, вони скажуть... я... я хочу сказати... може, у них є список крадених речей...
— Не будь дуркою! Як коштовності могли так швидко потрапити до цього списку? Пропажі ж іще не помітили.
— О Ельвіро! Коли вони помітять пропажу, то подумають, а то й упевняться, що їх могла вкрасти ти.
— Ну й хай собі думають... навряд чи вони так швидко впевняться.
— Та вони заявлять до поліції і... — Вона зупинилася, коли Ельвіра поволі похитала головою, її тьмяне жовте волосся маяло на вітрі й ледь помітна загадкова посмішка трохи підіймала кутики рота.
— Вони не підуть до поліції, Бріджет, навіть як запідозрять мене.
— Чому ти так вважаєш?
— Я тобі вже казала, що одержу цілу купу грошей, коли мені виповниться двадцять один рік. Я зможу тоді купити в них багато коштовностей. Вони не зчинятимуть галасу. Тож іди і чимшвидше одержуй гроші. Потім з'їздиш до аеропорту і візьмеш квиток. Я маю їхати до Прюньєра. І вже запізнююся на десять хвилин. Завтра вранці я буду в тебе о пів на одинадцяту.
— О Ельвіро, ти страшенно ризикуєш,— простогнала Бріджет. Та Ельвіра вже гукала таксі.
II
Міс Марпл вельми приємно провела час у крамниці фірми "Робінсон і Клівер". Поряд з купівлею дорогого, проте чарівного простирала (їй подобались тканини і прохолода лляних простирал) вона знайшла також задоволення у купівлі добротних скатертин із червоною торочкою. Далебі, нині так важко дістати путню скатертину, натомість вам можуть запропонувати декоративні скатерки з зображенням редиски, або раків, або Ейфелевої вежі, або Трафальгарського майдану, або ж безлічі апельсинів. Потому як міс Марпл дала свою адресу в сільці Сент-Мері-Мід, вона знайшла підходящий автобус, який доправив її до військово-морського універсаму.
Військовий універсам часто відвідувала колись тітка міс Марпл. Звісно, нині в нього зовсім інший вигляд. Міс Марпл згадала, як тітка Гелен знаходила в бакалійному відділі свою довірену особу і вигідно вмощувалась у фотелі в капелюшку та накидці, як вона завжди казала, "з чорного попліну". Потім наставали довгі години затишшя, коли ніхто не поспішав, і тітка Гелен думала про безліч усіляких бакалійних товарів, які належало купити про запас до самого Різдва і навіть Великодня. Молода Джоан не могла всидіти на місці, і її посилали розважитися до відділу скляного посуду.
Покінчивши з купівлею, тітка Гелен заходжувалася без кінця розпитувати обраного нею продавця про його матір, жінку, молодшого сина та кульгаву невістку. А якщо був гарний, ясний ранок, тітка Гелен звичайно пропонувала жартівливо:
— Чи не бажає малятко поснідати?
Далі вони підіймалися ліфтом на четвертий поверх і снідали, а наостанці ласували полуничним морозивом, після чого купували півфунта найкращих шоколадних цукерок і їхали машиною на денну виставу.
Звичайно, відтоді у військовому універсамі з'явилося багато чудових, різноманітних ліфтів. Фактично, вони цілком відрізнялися від ліфтів колишніх часів. Були гарніші, приємніші на вигляд. Одначе, з усмішкою та сумом згадуючи минуле, міс Марпл не заперечувала чарів нашого часу. Як і досі, вона воліла снідати в ресторації.
Уважно вивчаючи меню, вона глянула в залу і злегка звела брови. Не може бути! Який незвичайний збіг! Тут була та сама жінка, яку вона зустріла тільки вчора, хоча бачила безліч її портретів на шпальтах газет у день перегонів на Бермудах, бачила її знімки поряд зі своїм літаком чи машиною. Учора, вперше, вона побачила її в натурі. І ось тепер, як це частенько буває, знову зіткнулася з нею в найней імовірнішому місці, бо ніяк не могла припустити, що Бесс Седжвік так само снідатиме у військовому універсамі. Вона анітрохи не здивувалася б, узрівши Бесс Седжвік у якомусь кишлі в районі Сохо чи під чолом лондонського оперового театру, зодягнену в вечірню сукню з діамантовою тіарою на голові. Що ж до військового універсаму, то він, на думку міс Марпл, був і завжди буде пов'язаний з військовими, з їхніми дружинами, дочками, тітками та бабусями. І все ж Бесс Седжвік була саме тут. Вона, як завжди, мала вельми ошатний вигляд у чорному дамському костюмі та сорочці смарагдової барви. Вона снідала за столиком з якимось чоловіком. То був молодик із худорлявим, яструбиним обличчям, вбраний у чорну шкуратянку. Вони жваво про щось розмовляли, не дивлячись, підхоплювали виделкою кусень за куснем, наче геть байдужі до того, що їли.
Може, це зустріч закоханих? Так, цілком можливо. Чоловік, щоправда, був чи не на п'ятнадцять-двадцять років молодший за неї, але Бесс Седжвік здавалася вельми привабливою жінкою. Міс Марпл уважно оглянула молодика і дійшла висновку, що він, як вона звикла казати, "симпатичний хлопець". У неї також майнула думка, що в ньому є щось неприємне. Схожий на Гаррі Рассела, сказала сама собі міс Марпл, як завжди знайшовши прототип із минулих часів. Нічого у ньому нема путящого, нічого доброго не обіцяє він тій, що поведеться з ним.
"Вона не зважить на мою пораду, — подумала міс Марпл,— а я могла б дещо їй порадити".