Я поїду туди й наведу довідки про шлюб твого батька. Згідно з розповіддю твоєї тітки, твій батько взяв шлюб зі своєю другою дружиною відразу по тому, як повернувся до Англії. Ти хіба не розумієш, Ґвендо, – як ми не подумали про це раніше? – адже цілком можливо, що Гелена була родичкою твоєї мачухи, скажімо, її молодшою сестрою. У всякому разі, коли ми довідаємося, яким було її прізвище, то, може, нам пощастить знайти когось, хто дасть нам додаткові відомості про Дім-на-Горі. Адже старий сказав нам, ти пригадуєш, що вони хотіли взяти в оренду будинок у Дилмауті, щоб оселитися поблизу родичів місіс Гелідей. Якщо її родичі мешкають десь близько, ми зможемо щось довідатися від них.
– Джайлзе, – сказала Ґвенда. – Ти просто диво.
III
Зрештою Джайлз вирішив, що йому не обов'язково їхати в Лондон. Попри свою діяльну вдачу, яка завжди підштовхувала його повсюди їздити й робити все самому, він визнав, що навести цю просту довідку можна доручити й комусь іншому.
Він зателефонував до своєї контори.
– Ось маємо! – радісно вигукнув він, коли надійшов очікуваний лист.
Він розкрив конверт, дістав звідти завірену копію свідоцтва про шлюб і прочитав:
– "П'ятниця, 7 серпня, Кенсинґтонське відділення. Зареєстровано шлюб між Келвіном Джеймсом Гелідеєм і Геленою Спенлав Кеннеді".
– Геленою? – скрикнула Ґвенда. Вони подивились одне на одного. Джайлз сказав повільно:
– Але ж… але… це не може бути вона. Адже вони розлучилися, і вона знову вийшла заміж… і кудись поїхала.
– Ми не знаємо, чи вона справді кудись поїхала, – сказала Ґвенда… і знову подивилася на чітко надруковане ім'я:
Геленою Спенлав Кеннеді
Геленою…
РОЗДІЛ СЬОМИЙ
Доктор Кеннеді
I
Через кілька днів Ґвенда, прогулюючись по набережній під сильним вітром, несподівано зупинилася перед одним зі скляних павільйонів, що їх передбачлива місцева влада розпорядилася збудувати на той випадок, якщо комусь треба буде заховатися тут від негоди.
– Міс Марпл? – здивовано вигукнула вона.
Бо перед нею і справді була міс Марпл у теплому вовняному пальті, обмотана кількома шарфами.
– Ви, певно, дуже здивувалися, побачивши мене тут, – жваво відповіла їй старенька. – Але мій лікар порадив мені поїхати на морське узбережжя, щоб трохи розвіятися, а ви так привабливо описали мені Дилмаут, що я вирішила приїхати сюди, тим більше, що куховарка та лакей моєї подруги придбали тут готель.
– Але чому ви не прийшли відразу до нас? – запитала Ґвенда.
– О, гості іноді набридають, моя люба. Людей, які щойно одружилися, ліпше не турбувати. – Вона усміхнулася, коли Ґвенда запротестувала. – Я знаю, ви прийняли б мене з великою радістю. Але як ваші справи? Чи просунулися ви вперед у розгадуванні своєї таємниці?
– Ми вийшли на гарячий слід, – сказала Ґвенда, сідаючи поруч із нею.
Вона детально розповіла про хід їхнього розслідування до самого сьогоднішнього дня.
– Щойно, – закінчила вона, – ми опублікували оголошення в пресі, у місцевій, а також у "Таймс" та в інших великих щоденних газетах. Ми лише попросили, щоб кожен, кому щось відомо про Гелену Спенлав Гелідей, повідомив про це нам, ну й усе таке. Я певна, ви зі мною згодні, що бодай кілька відповідей ми одержимо.
– Я теж так думаю, моя люба, я теж так думаю.
Голос у міс Марпл звучав лагідно, як і завжди, але в її очах був вираз тривоги. Вона скинула швидким оцінливим поглядом на дівчину, яка сиділа перед нею. Лагідний тон міс Марпл був не зовсім щирим. Їй здалося, Ґвенда чимось стурбована. Схоже, вона вже почасти зіткнулася з тим, що доктор Гейдок назвав "наслідками". Але відступати назад було пізно.
Міс Марпл промовила тоном лагідного вибачення:
– Скажу вам щиро, ваша справа мене зацікавила. У моєму житті так мало відбувається чогось такого, що примушувало б мене хвилюватися. Гадаю, ви не вважатимете мене надто доскіпливою, якщо я попрошу вас розповідати мені, як у вас просуватимуться справи?
– Звичайно, я про все вам повідомлятиму, – сказала Ґвенда з теплим почуттям. – Ви будете в курсі всіх подій. Адже якби не ви, я б зараз набридала лікарям, благаючи, щоб вони засадили мене до божевільні. Скажіть мені адресу, за якою ви тут оселилися, і приходьте до нас чогось випити – я маю на увазі випити філіжанку чаю – й оглянути наш дім. Адже ви повинні ознайомитися з місцем злочину, чи не так?
Вона засміялася, але її сміх прозвучав дещо нервово.
Коли Ґвенда пішла, міс Марпл лагідно похитала головою й спохмурніла.
ІI
Джайлз і Ґвенда щодня нетерпляче переглядали свою пошту, але спершу їхні сподівання не виправдалися. Вони одержали тільки два листи від агентів приватного розшуку, які виявили бажання провести для них розслідування, посилаючись на свою професійну компетентність.
– До них ми можемо звернутися й пізніше, – сказав Джайлз. – І якщо ми справді захочемо скористатися послугами якоїсь агенції, то оберемо фірму найвищого класу, а не людей, що самі себе пропонують через посередництво пошти. Утім, не бачу, що вони могли б зробити такого, чого ми вже не зробили.
Його оптимізм (або покладання на власні сили) виправдався через кілька днів. Ріди одержали листа, написаного тим чітким і водночас не дуже розбірливим почерком, що притаманний людям кабінетної діяльності:
Ґолз-Гіл
Вудлі-Болтон
Шановний сер!
У відповідь на ваше оголошення в "Таймс" повідомляю, що Гелена Спенлав Кеннеді – моя сестра. Я втратив контакт із нею багато років тому й буду радий отримати якісь вісті про неї.
З повагою
Джеймс Кеннеді, доктор медицини
– Вудлі-Болтон, – сказав Джайлз. – Це не так далеко. Тутешні жителі їздять у Вудлі-Кемп на пікніки. Це велика рівнина, поросла вересом. Десь миль за тридцять звідси. Ми напишемо докторові Кеннеді й запитаємо, чи він не проти, якщо ми приїдемо до нього, чи, може, він приїде до нас.
Доктор Кеннеді написав, що готовий прийняти їх наступної середи, й у той день вони поїхали до нього.
Село Вудлі-Болтон розкинулося на схилі пагорба. Будинок під назвою Ґолз-Гіл стояв на самій його вершині, з видом на рівнину Вудлі-Кемп та на вересові пустища, що тяглися до самого моря.
– Незатишне місце, я сказала б, – промовила Ґвенда, затремтівши.
У самому будинку було теж голо й незатишно, і доктор Кеннеді явно не визнавав такі новітні вигадки, як центральне опалення. Жінка, що відчинила їм двері, була темноволоса й неприваблива. Вона провела їх через порожній хол до кабінету, де доктор Кеннеді підвівся, щоб їх привітати. То була довга кімната з досить високою стелею й полицями, майже цілком запевненими книжками.
Доктор Кеннеді був сивоголовий літній чоловік із гострими очима, які блищали з-під кущуватих брів. Він подивився на них обох пильним поглядом.
– Містер і місіс Рід? Сідайте тут місіс Рід, це, мабуть, найзручніше крісло. То з чим ви до мене прийшли?
Джайлз розповів історію, яку вони підготували наперед.
Він та його дружина нещодавно побралися в Новій Зеландії. Після цього вони переїхали до Англії, де його дружина жила протягом короткого часу в дитинстві, і тепер вона намагається знайти давніх друзів і знайомих своєї родини.
Доктор Кеннеді був стриманим і суворим. Він тримався чемно, але його вочевидь дратувала колоніальна наполегливість, із якою ці молоді люди здійснювали свій сентиментальний пошук родинних зв'язків.
– То ви думаєте, моя сестра, – точніше, моя зведена сестра, – а можливо, і я – ваші родичі? – запитав він Ґвенду чемно, але з прихованою ворожістю.
– Вона була моєю мачухою, – сказала Ґвенда – Другою дружиною мого батька. Хоч я її, звісно, не пам'ятаю. Я була надто маленька. Моє дівоче прізвище – Гелідей.
Він пильно подивився на неї – і несподівана усмішка осяяла його обличчя. Він ніби став іншою людиною, його непривітність не знати куди й поділася.
– Святий Боже! – сказав він. – Тільки не кажіть мені, що ви Ґвенні!
Ґвенда радісно кивнула головою. Давно забуте дитяче ім'я пролунало в її вухах як щось дуже знайоме та приязне.
– Так, – підтвердила вона. – Я Ґвенні.
– Господи, спаси мою душу. Уже доросла й одружена. Як швидко минає час! Адже відтоді минуло п'ятнадцять – ба навіть більше! – років. Ви, звичайно, не пам'ятаєте мене?
Ґвенда похитала головою.
– Я не пам'ятаю навіть свого батька. Я бачу тепер своє минуле, наче велику білу пляму.
– Атож, перша дружина Гелідея була родом із Нової Зеландії – пригадую, він мені це казав. То чудова країна, я думаю.
– Це найкраща країна у світі – але Англію я також люблю.
– Ви приїхали сюди на короткий час чи маєте намір тут оселитися? – Він подзвонив. – Ми з вами вип'ємо чаю.
Коли увійшла висока жінка, він їй сказав:
– Будь ласка, принесіть нам чаю… і… грінок із маслом… або тістечка… або щось таке.
Його статечна економка подивилася на них убивчим поглядом, але слухняно відповіла: "Гаразд, сер!" – і вийшла.
– Я зазвичай чаю не п'ю, – неуважно кинув доктор Кеннеді. – Але ми повинні відсвяткувати нашу зустріч.
– Це дуже люб'язно з вашого боку, – сказала Ґвенда. – Ні, ми приїхали сюди не на короткий час. Ми тут купили будинок. – Вона зробила паузу й додала: – Дім-на-Горі.
Доктор Кеннеді неуважно промовив:
– Атож. У Дилмауті. Ви написали мені звідти.
– Це просто дивовижний збіг, – сказала Ґвенда. – Правда ж, Джайлзе?
– Авжеж, дивовижний, – погодився Джайлз. – Просто-таки неймовірний.
– Він продавався, – сказала Ґвенда й додала, побачивши, що доктор Кеннеді нічого не розуміє: – Це той самий будинок, у якому я жила багато років тому.
Доктор Кеннеді спохмурнів.
– Дім-на-Горі. Так, так, я чув, вони змінили його назву. Раніше він називався Сент… і якось так – тобто йдеться про будинок, який стоїть біля дороги Лігемптон-роуд, що спускається в місто, праворуч від неї? Я не помиляюся?
– Ні.
– Просто дивовижно, як швидко забуваються назви. Стривайте хвилину. Сент-Кетрін – ось як називався той дім.
– І я в ньому жила, чи не так? – запитала Ґвенда.
– Авжеж, ви в ньому жили. – Він подивився на неї зацікавленим поглядом. – Але чому ви захотіли жити саме там? Адже ви не могли зберегти про нього багато спогадів, чи не так?
– Так. Але я відразу почула себе в ньому як удома.
– Як удома, – повторив доктор. Він промовив ці слова без жодного виразу, але Джайлзові здалося, ніби на думці в нього щось було.
– Отже, тепер ви розумієте, чому я до вас приїхала, – сказала Ґвенда. – Я сподівалася, ви розповісте мені про мого батька, про Гелену й… про все інше.
Він подивився на неї замисленим поглядом.
– Думаю, вони небагато знали – ваші родичі в Новій Зеландії.