Щойно вони зайшли, як почули, що двері за ними гучно хряснули.
То Піноккіо зачинив двері та ще й, про всяк випадок, прикотив під них велику каменюку.
Після цього він загавкав, ну точнісінько як сторожовий собака: гав-гав-гав!
На гавкіт селянин устав з ліжка, взяв рушницю і, відчи— . нивши вікно, спитав:
— Що сталося?
— Злодії!— відповів Піноккіо.
— Де?
— В курнику.
— Зараз я вийду.
І справді, селянин миттю спустився сходами вниз, заскочив у курник, спіймав усіх куниць і повкидав їх у мішок.
— Нарешті ви в моїх руках,— задоволено промовив він.— Я міг би покарати вас сам, та не хочу. Мені приємніше буде віднести вас завтра в сусіднє село до шинкаря, який здере з вас шкурки, а з м'яса приготує смачну солодку печеню, зовсім як заячу. Ви, звісно, не заслуговуєте такої честі, але шляхетні як я люди не зважають на такі дрібниці.
Підійшовши до Піноккіо, селянин погладив його і спитав:
— Як тобі пощастило викрити змову цих злодюжок? По думати тільки, що Мелампо, мій вірний Мелампо, ніколи нічого не чув!
Дерев'яний хлопчик міг би розказати про ганебну-угоду між собакою й куницями. Та, згадавши, що пса вже нема на світі, подумав: "Навіщо обмовляти покійника? Мертві є мертві, І найкраще дати їм спокій".
— Коли куниці прийшли на подвір'я, ти спав чи ні?— питав далі селянин.
— Спав,— відповів Піноккіо.— Але куниці своїм базіканням розбудили мене. Одна підійшла до моєї будки І сказала: "Якщо ти обіцяєш нам не гавкати і не будити хазяїна, ми подаруємо тобі ситеньку курочку". Розумієте? Ці поганці мали нахабство зробити мені таку ганебну пропозицію! Я дерев'яний хлопчик і маю вади, як .і всі на цьому світі, проте ніколи не ввійду в спілку з мерзенними злодіями.
— Ти молодець, хлопче! — вигукнув .селянин, ляснувши Піноккіо по плечу.— Такі вчинки роблять тобі честь. І щоб довести тобі, який я задоволений твоєю поведінкою, звільняю тебе і відпускаю додому.— І зняв з хлопчика нашийник...
XXIII. ПІНОККІО ОПЛАКУЄ СМЕРТЬ ПРЕКРАСНОЇ ДІВЧИНКИ З БЛАКИТНИМ ВОЛОССЯМ, ПОТІМ ЗУСТРІЧАЄ ГОЛУБА, ЛЕТИТЬ НА НЬОМУ НА БЕРЕГ МОРЯ, ДЕ КИДАЄТЬСЯ У ВОДУ РЯТУВАТИ СВОГО БАТЬКА ДЖЕППЕТТО
Звільнений від принизливого й жорсткого нашийника, Піноккіо чкурнув через поля й луги І ні на мить ніде не зупинявся. Так він дістався до великого шляху, що вів до будиночка Феї.
Вийшовши на шлях, дерев'яний хлопчик подивився вниз на рівнину, що розкинулася перед ним. За рівниною виразно виднівся ліс, де він так нещасливо стрівся з Котом і Лисицею. Побачив над деревами верхівку Великого дуба, на якому теліпався колись, підвішений за горло. Та хоч як придивлявся, не міг знайти маленького будиночка, де жила Прекрасна Дівчинка з блакитним волоссям.
І тоді його охопило тяжке передчуття. Він щодуху кинувся бігти вниз і за кілька хвилин опинився на луці, де колись стояв білий будиночок. Але будиночка тут уже не було. Замість нього він побачив мармурову плиту, на якій були викарбувані сумні слова:
Тут поховано Дівчинку з блакитним волоссям, яка померла від страждань, що їх завдав їй братик Піноккіо, назавжди покинувши її.
Можете собі уявити, що відчув Піноккіо, коли насилу, по складах, прочитав цей напис. Він кинувся на землю, тисячу разів цілував холодний мармур плити і зайшовся розпачливим риданням. Він проплакав цілу ніч, плакав, коли настав день, хоча в нього вже не було більше сліз. Його ридання і зойки були такі жалібні й гучні, що луна з усіх горбів повторювала їх:
— О моя маленька Феє, навіщо ти померла? Чому не я помер замість тебе, я — такий поганий, замість тебе — такої доброї? Де ж нині мій бідний татусь? О моя маленька Феє, скажи мені, де знайти його? Я залишуся з ним і не поки ну його вже ніколи, ніколи, ніколи! О моя маленька Феє, скажи мені, що це неправда, ніби ти померла! Якщо ти справді любиш мене, любиш свого братика, оживи, повернись живою, як колись! Хіба тобі не боляче бачити мене самотнього, покинутого усіма? Якщо прийдуть розбійники, вони повісять мене на гілці дерева, і тоді я помру назавжди. Що я робитиму сам на цьому світі? Тепер, коли я втратив тебе і свого татуся, хто мене нагодує? Де я ночуватиму? Хто мені пошиє нову курточку? Ой, було б краще, в тисячу разів краще, якби і я помер! Так, я хочу померти! А-а-а...
У розпачі Піноккіо спробував рвати на собі волосся, але воно було дерев'яне, тож він ніяк не міг запустити в нього пальці.
В цей час у повітрі з'явився великий Голуб. Він завмер на місці з розкинутими крилами і гукнув з висоти:
— Скажи мені, хлопчику, що ти робиш там унизу?
— Хіба не бачиш? Плачу! — відповів Піноккіо, задерши голову вгору і втираючи рукавом очі.
— Скажи мені,— вів далі Голуб,— чи не знаєш ти часом серед твоїх товаришів дерев'яного хлопчика на ім'я Піноккіо?
— Піноккіо? Ти сказав Піноккіо? — повторив дерев'яний хлопчик і вмить скочив на ноги.— Піноккіо —це я.
Голуб, почувши таку відповідь, спустився вниз і сів на землю. Він був більший за індика.
— Значить, ти знаєш і Джеппетто? — спитав він.
— Ще б пак! Та це ж мій бідолашний татусь! Він, мабуть, казав тобі про мене? Ти проведеш мене до нього? Він живий?
— Скажи мені, змилуйся: він живий?
— Я залишив його три дні тому на березі моря..
— Що він робив?
— Майстрував собі маленького човника, щоб переплисти океан. Бідолаха вже понад чотири місяці блукає по світу, шукаючи тебе. Тепер він збирається у далекі країни Нового Світу, бо думає, що ти там.
— А далеко звідси до моря? — стривожено спитав Піноккіо.
— Понад тисячу кілометрів.
— Тисячу кілометрів? Ох, мій Голубе, якби мені твої крила!
— Якщо хочеш, я віднесу тебе туди.
— Як?
— Верхи на моїй спині. Ти дуже важкий?
— Важкий? Зовсім ні! Я легенький, як папірчик.
Не довго думаючи, Піноккіо скочив верхи на спину Голуба, як на коня—одна нога туди, друга сюди,—і вигукнув радісно:
— Но, конику, я поспішаю!
Голуб знявся в повітря і за кілька хвилин був уже так високо, що майже торкався хмар. Дерев'яному хлопчикові дуже закортіло подивитися вниз із такої висоти. Глянув і перелякався, в голові йому запаморочилося, і, щоб не впасти, він міцно-міцно обхопив руками шию свого крилатого коня.
Летіли цілий день. Надвечір Голуб сказав:
— Я дуже хочу пити.
— А я — їсти,— промовив Піноккіо.
— Зупинимося на кілька хвилин у цьому голубнику, а потім полетимо далі, щоб завтра на світанку бути біля моря.
Вони забралися в покинутий голубник, де знайшли тільки мисочку з водою і кошичок з пшоном. Дерев'яний хлопчик змалку терпіти не міг пшона. Він завжди казав, що від пшона його нудить, болить у животі. Та цього вечора він напхався так, що мало не луснув, потім повернувся до. Голуба й сказав:
— Ніколи не думав, що пшоно може бути таке .смачне.
— От бачиш, мій хлопчику,— відповів Голуб,— що коли справді хочеться їсти, то й пшоно— ласощі. Голодний ніколи не вередує.
Відпочивши трохи, вони знов рушили в дорогу і наступного ранку були на березі моря.
Голуб спустив Піноккіо на землю і, не слухаючи слів подяки, знявся вгору й зник.
На березі було повно людей, які дивилися на море, щось кричали й розмахували руками.
— Що сталося? — спитав Піноккіо у якоїсь бабусі.
— Один бідний батько, загубивши сина, вирушив у маленькому човнику за море шукати його там. А море сьогодні бурхливе, і човник ось-ось потоне.
— Де човник?
— Он там,— бабуся показала рукою на маленький човник, який з такої відстані здавався горіховою шкаралупкою. В ньому сиділа людина — маленька-маленька. Піноккіо, придивившись, пронизливо гукнув:
— Це мій батько! Це мій батько!
Тим часом човник, який бурхливі хвилі кидали вгору-вниз, то з'являвся, то зникав з очей. Піноккіо видерся на високу скелю, гукав звідти свого батька, махав руками, носовою хусточкою І навіть ковпачком.
Схоже було, що Джеппетто, хоча й заплив дуже далеко від берега, впізнав хлопчика, бо й собі зняв шапку і помахав нею, ніби вітаючи сина. Він знаками дав зрозуміти, що охоче повернувся б до берега, але море таке бурхливе, що він не має сили скерувати човен до берега.
Зненацька набігла величезна хвиля, і човник зник. Усі чекали, що він ось-ось випливе знов, але його не було.
— Бідолаха! — промовили рибалки, які зібралися на березі, потім промимрили молитву і почали розходитися.
Раптом почувся розпачливий зойк. Усі озирнулисяназад і побачили хлопчика, який кинувся з скелі в море, вигукнувши:
— Я врятую свого татуся!
Піноккіо був дерев'яний, тому не потонув, а поплив як риба. Він то зникав під водою, то знову з'являлася його рука або нога. Течія підхопила його і швидко понесла у відкрите море. Потроху він зовсім зник з очей.
— Бідний хлопчик! — сказали рибалки і з молитвами розійшлися по домівках.
XXIV. ПІНОККІО ДІСТАЄТЬСЯ ДО ОСТРОВА ПРАЦЬОВИТИХ БДЖІЛ І ЗНОВУ ЗНАХОДИТЬ ТАМ ФЕЮ
Піноккіо, охоплений бажанням будь-що врятувати батька, плив цілу ніч. А яка вона була жахлива! Злива, град, грім і такі блискавки, що Інколи ставало видно як удень.
На світанку дерев'яний хлопчик побачив перед собою довгу смужку землі. Це був острів посеред моря.
Піноккіо напружував усі сили, щоб добитися до берега, та все марно. Хвилі, набігаючи одна за одною, відкидали його від острова, ніби тріску чи папірець. На щастя,накотилася величезна могутняхвиля і викинула дерев'яного хлопчика на прибережний пісок.
Удар був такий сильний, що в Піноккіо Затріщали всі ребра й суглоби, але він дуже зрадів і промовив:
— І на цей раз мені пощастило!
Тим часом розвиднілося, встало сонце у всій своїй красі, море зробилося спокійне і гладеньке, як ОЛІЯ.
Дерев'яний хлопчик розстелив свій одяг на сонці, щоб висох, і почав удивлятися в море, чи не побачить човника з людиною. Видивив усі очі, але не побачив нічого, крім неба, моря та од-ного-двох вітрил, які були так далеко, що здавалися метеликами.
— Аби дізнатися, як називається цей острів!—промовив Піноккіо.— Чи живуть тут порядні люди, що не вішають дітей на деревах? Та кого розпитатися про це? Кого, як тут ані душі?!
Думка про те, що він опинився сам-самісінький на цьому безлюдному острові, дуже засмутила Піноккіо. Він мало не розплакався, але раптом побачив недалеко від берега здоровенну рибину, яка спокійнісінько пливла собі в своїх справах, вистромивши з води голову.
Не знаючи, на яке ім'я звертатися до рибини, Піноккіо щосили гукнув:
— Гей, синьйоро рибино! Дозвольте вам задати одне запитання.
— Хоч і два,— відповіларибина.Це був Дельфін, такий ввічливий, якого навряд чи знайдеш у будь-якім морі світу.
— Скажіть мені, будь ласка, чи є на цьому острові села, в яких можна було б попоїсти, не ризикуючи, що тебе самого з'їдять?
— Звичайно, є, —відповів Дельфін.—Та ще йзовсім близько від тебе.
— А як туди пройти?
— Підеш отією стежкою ліворуч, а потім прямо і втрапиш куди тобі треба.
— Скажіть мені ще одне: ви плаваєте вдень І вночі по морю.