Точніше нічого сказати не можу, — відповів начальник розвідників. — Ми їх не тримаємо в неволі.
Він загадково всміхнувся і заговорив про інше. Я спитав начальника розвідників:
— Вам не доводилось бувати на планеті імені Трьох Капітанів?
— Ні, — відповів він. — Але іноді до нас прилітає доктор Верховцев. Якраз місяць тому він тут був. І повинен вам сказати, він великий дивак.
— А чому?
— Навіщось йому знадобилися креслення корабля "Синя чайка".
— Даруйте, а що в цьому дивного?
— Це корабель Другого капітана, який пропав безвісти чотири роки тому.
— А нащо Верховцеву цей корабель?
— Отож — нащо? Я про це його й спитав. Виявляється, він пише зараз книжку про подвиги трьох капітанів, документальний роман, і не може писати далі, не знаючи, як збудований цей корабель.
— А хіба цей корабель був особливий?
Начальник бази поблажливо всміхнувся.
— Ви, я бачу, не в курсі справи, — сказав він. — Кораблі трьох капітанів були зроблені на спеціальне замовлення, а потім ще пере будовані самими капітанами — адже вони були на всі руки майстри. Це були дивовижні кораблі! Пристосовані для всіляких несподіва нок. Один із них, "Еверест", який належав Першому капітанові, стоїть нині в Паризькому космічному музеї.
— Чому ж Верховцев не міг звернутися до Паризького космічного музею? — здивувався я.
— Бо всі три кораблі були різними! — вигукнув начальник розвідників. — Капітани були люди з характером і ніколи нічого не робили по два рази.
— Ну гаразд, — сказав я, — ми полетимо до Верховцева. Дайте нам, будь ласка, координати його бази.
— Залюбки, — відповів начальник розвідників. — Перекажіть йому від нас велике вітання. І не забудьте перенести головастів у басейн.
Ми попрощалися з гостинними розвідниками й полетіли.
Перед тим як лягти спати, я вирішив оглянути головастів. Виявилося, що схожість із саламандрами в них тільки зовнішня. Вони були вкриті твердою блискучою лускою, у них були великі сумні очі з довгими віями, короткі хвости роздвоювалися і закінчувались густими жорсткими щітками.
Я вирішив, що перенесу головастів у басейн зранку — нічого з ними за ніч в акваріумі не станеться. Я кинув головастам два оберемки водоростей і погасив світло у трюмі. Початок було зроблено — перші тварини для зоопарку вже на борту "Пегаса".
Вранці мене розбудила Аліса.
— Тату, — сказала вона, — прокинься.
— А що сталося?
Я глянув на годинник. Була ще тільки сьома ранку за корабельним часом.
— Ти чого підхопилася ні світ ні зоря?
— Закортіло подивитися на головастів. Адже їх ніхто ще на Землі не бачив.
— Ну й що? Хіба для цього треба будити старого батька? Ти б краще увімкнула робота. Поки він готує сніданок, ми б не поспішаючи встали…
— Та постривай ти, тату, зі своїм сніданком! — неввічливо перебила мене Аліса. — Я тобі кажу, встань і подивись на головастів.
Щось у її голосі мене стривожило.
Я підхопився з ліжка і, не вдягаючись, побіг у трюм, де стояв акваріум. Видовище, яке я побачив, було вражаючим. Головаста, хоч це й неймовірно, за ніч виросли більше ніж удвічі і вже не вміщалися в акваріумі. Їхні хвости висовувалися назовні і звисали майже аж до підлоги.
— Не може бути! — сказав я. — Треба мерщій готувати басейн.
Я побіг до механіка Зеленого і розбудив його:
— Допоможи, головасти так виросли, що мені їх не підняти.
— Я попереджав, — мовив Зелений. — Ще й не те буде. І для чого тільки я згодився працювати в бродячому зоопарку! Для чого?
— Не знаю, — відповів я. — Ходімо.
Зелений одягнув халат і поплівся, буркочучи, в трюм. Коли він побачив головастів, то вчепився собі в бороду і застогнав:
— Завтра вони весь корабель займуть!
Добре ще, що басейн був заздалегідь наповнений водою. З допомогою Зеленого я перетяг головастів. Вони виявилися зовсім не важкими, але сильно виривались і вислизали з рук, отож, коли ми опустили в басейн третього, останнього головаста, то засапалися і спітніли.
Басейн на "Пегасі" невеликий — чотири на три метри і завглибшки два метри, — але головастам у ньому було просторо. Вони заходилися кружляти по ньому, шукати їжу. Не дивно, що вони зголодніли — адже ці істоти, напевно, збиралися встановити рекорд Галактики із швидкості росту.
Поки я годував головастів — на це пішла половина одного з ящиків із водоростями, — в трюмі з'явився Полосков. Він був уже вмитий, поголений і одягнений по формі.
— Аліса каже, що в тебе головасти підросли, — почав він, усміхаючись.
— Та ні, нічого особливого, — відповів я, вдаючи, що такі чудеса мені не вдивовижу.
Тут Полосков заглянув у басейн і охнув.
— Крокодили! — сказав він. — Справжнісінькі крокодили! Вони ж людину проковтнути можуть.
— Не бійся, — заспокоїв я, — вони травоїдні. Розвідники б нас попередили.
Головасти плавали біля поверхні води і висовували назовні голодні пащі.
— Знову жерти захотіли, — сказав Зелений. — Скоро за нас візьмуться.
Під обід головасти досягли двох з половиною метрів завдовжки і доїли перший ящик із водоростями.
— Могли б попередити, — бурчав Зелений, маючи на увазі розвідників. — Адже знали й думали: нехай фахівці помучаться.
— Не може бути! — обурилась Аліса, якій розвідники на прощання подарували вирізану з дерева модель всюдихода, шахи з кістки викопного паралелепіпеда, ножик для розрізування паперу, виточений із кори скляного дерева, і ще безліч цікавих речей, які вони самі майстрували довгими вечорами.
— Ну що ж, побачимо, — сказав по-філософському Зелений і пішов перевіряти двигуни.
Надвечір довжина головастів досягла трьох з половиною метрів, їм уже важко було плавати в басейні, і вони погойдувались на дні, спливаючи, тільки щоб схопити жмут водоростей.
Спати я йшов із важким передчуттям, що головастів до зоопарку мені не довезти. Перший звір виявився колом. Космос часом загадує загадки, які простому земному зоологові не по зубах.
Встав я раніше за всіх. Навшпиньки пройшов коридором, згадуючи страхіття, які мене мучили вночі. Мені снилося, що головасти стали довші за "Пегаса", виповзли назовні, летять поряд із нами в космосі й ще намагаються проковтнути наш корабель.
Я відчинив двері в трюм і з секунду стояв на порозі, оглядаючись, чи не виповзе із-за рогу головаст.
Але в трюмі стояла тиша. Вода в басейні була спокійна. Я підійшов ближче. Тіні головастів, завдовжки метри по чотири, не більше, темніли на дні. У мене від серця відлягло. Я взяв швабру й поворушив нею у воді. Чому головасти не рухаються?
Швабра уперлася в одного з головастів, і він легко відплив убік, притиснувши до протилежної стінки басейну своїх родичів. Ті навіть не ворухнулися.
"Подохли, — збагнув я. — І, напевно, від голоду".
— Ну й що, тату? — спитала Аліса.
Я озирнувся. Аліса стояла босоніж на холодному пластику, і замість відповіді я сказав:
— Негайно взуй що-небудь на ноги, застудишся.
Тут відчинилися двері, і зайшов Полосков. У нього за плечем виднілася вогненна борода Зеленого.
— Ну й що? — хором спитали вони.
Аліса побігла взувати черевики, а я, не відповідаючи товаришам, спробував розштовхати непорушного головаста. Тіло його, мов порожнє, легко плавало по басейну. Очі були заплющені.
— Здохли, — сказав зажурено Зелений. — А ми так старалися, перетягували їх учора! А я ж попереджав.
Я перевернув головаста шваброю. Це було неважко зробити. Плямисте пузо головаста було розрізане вздовж. У басейні плавали лише шкури чудовиськ, які зберігали форму їхніх тіл, бо тверда луска, що вкривала їх, не давала шкурам згорнутися.
— Ого! — мовив Зелений, оглядаючись. — Вони вилупились.
— Хто? — спитав Полосков.
— Якби ж я знав!
— Послухай, професоре Селезньов, — звернувся до мене офіційно капітан Полосков, — судячи з усього, я підозрюю, що на моєму кораблі знаходяться невідомі чудовиська, які ховалися в так званих головастах. Де вони?
Я перевернув шваброю решту головастів. Вони теж були порожні.
— Не знаю, — чесно зізнався я.
— А коли ти прийшов сюди, двері були зачинені чи відчинені?
У голові в мене панувало замішання, і я відповів:
— Не пам'ятаю, Полосков. Може, й зачинені.
— Діла! — сказав Полосков і поквапився до виходу.
— Ти куди? — спитав Зелений.
— Обшукувати корабель, — відповів Полосков. — І тобі раджу оглянути машинне відділення. Тільки озбройся чим-небудь. Невідомо, хто виводиться із головастів. Може, дракони.
Вони пішли, а через кілька хвилин Полосков вернувся бігом і приніс мені бластер.
— Чим чорт не жартує, — сказав він. — Алісу я замкнув би в каюті.
— Ще чого бракувало! — заперечила Аліса. — У мене є теорія.
— І слухати не хочу твоїх теорій, — мовив я. — Ходімо в каюту.
Аліса пручалася, як дика кішка, але ми все-таки замкнули її в каюті й заходилися обшукувати приміщення.
Це дивно, як багато трюмів, відсіків, коридорів та інших приміщень таїться в порівняно невеликому експедиційному кораблі! Ми втрьох, прикриваючи один одного, витратили три години, аж поки оглянули весь "Пегас".
Чудовиськ ніде не було.
— Ну що ж, — сказав я тоді, — давайте поснідаємо, а тоді оглянемо корабель іще раз. Кудись же вони повинні були дітися.
— Я теж снідатиму, — озвалась Аліса, яка чула нашу розмову по внутрішньому телефону. — Випустіть мене з ув'язнення.
Ми випустили Алісу і провели під конвоєм до кают-компанії. Перед тим як почати сніданок, ми замкнули двері і поклали бластери біля себе на столі.
— Чудеса! — промовив Полосков, починаючи їсти манну кашу. — Куди вони сховалися? Може, в реактор? Чи вилізли назовні?
— Зловісні чудеса, — додав Зелений. — Чудеса не в моєму стилі. Мені з самого початку головасти не сподобалися. Передай мені кавник.
— Боюся, що цієї загадки нам ніколи не розв'язати, — сказав Полосков.
Я кивнув на знак згоди.
— Ні, розв'язати, — втрутилася Аліса.
— Ти вже мовчи.
— Не можу мовчати. Якщо хочете, я їх знайду.
Полосков засміявся, і сміявся довго й щиро.
— Троє дорослих чоловіків шукали їх три години, а ти хочеш їх знайти сама.
— А так легше, — відповіла Аліса. — Побиймося об заклад, що знайду?
— А чого ж, побиймося, — сміявся Полосков. — На що хочеш?
— На бажання, — відповіла Аліса.
— Згода.
— Тільки я одна їх шукатиму.
— Ні в якому разі, — сказав я. — Нікуди ти одна не підеш. Ти що, забула, що по кораблю, можливо, бродять невідомі чудовиська?
Я був сердитий на розвідників з їхніми небезпечними жартами.
Сердитий на себе за те, що ліг спати і проґавив ту мить, коли оболонки головастів спорожніли.
Сердитий на Алісу з Полосковим, які затіяли дитячу суперечку в такий серйозний момент.
— Ходімо, — мовила Аліса, підводячись з-за столу.
— Спершу чай допий, — відповів я суворо.
Аліса допила чай і впевнено пішла в трюм, де стояв акваріум.