— Хіба ви не знаєте, що твердий спирт не горить, а вибухає від удару?!
— "Ефір замерзає в кристалічну масу... — сказав я жартома, наслідуючи її менторський тон: — каучукова трубка під впливом рідкого повітря стає твердою і крихкою і може перетворитися на куски і на порошок; живі квіти стають ніби фарфоровими, ї фетровий капелюх можна розбити на куски, як фарфор".
— Ви забули сказати про пружність металів під впливом рідкого повітря, — уже невимушено посміхаючись, сказала Елеонора.
Я говорив далі тим же тоном:
— "...Свинець набуває майже подвійного опору розриву... — відповів я. — Пружність і тимчасовий опір розриву для більшості металів зростають..."
— Ну, досить, — перебила вона мене. — Давайте працювати.
Вона взяла бокал з посрібленими скляними стінками, подивилася в небесного кольору рідину і, помітивши на поверхні якусь порошинку, раптом опустила палець у посудину з рідким повітрям.
— Що ви робите? — крикнув я, в свою чергу переляканий. — Ви обпечете собі палець!
Я тільки недавно був присутній під час її "показового досліду", коли чайник, наповнений рідким повітрям і поставлений на кусок льоду, "закипав" холодними парами, бо для рідкого повітря навіть льод був розжареним тілом порівняно з низькою температурою найрідкішого повітря. І ця низька температура повинна обпікати тіло дужче, ніж розжарений метал.
Але, на превеликий мій подив, Елеонора не скрикнула, витягла палець з посудини, стріпнула і показала мені. Палець був не ушкоджений.
— Рідке повітря, що прилягає до поверхні пальця, дуже випаровується, бо температура його значно нижча від температури пальця. Внаслідок цього утворюється ніби оболонка з парів рідкого повітря — ви бачили? — яка й оберігає на мить палець від опіку. Але не думайте повторювати дослід, — сказала вона, помітивши, що я простягнув палець до посудини. — Це треба робити уміло, дуже швидко і не доторкаючись до стінок посудини.
Ми заглибилися в роботу. Елеонора, здавалося, забула про нашу суперечку, але я не міг цього забути. Бідна Нора! — так уже насмілювався я називати її в думці. Вона, значить, була нещасною жертвою Бейлі! Це відкриття збільшувало мою симпатію до дівчини. Разом з тим пам'ять моя записала на особистий рахунок містера Бейлі ще один злочин.
І непомітно для себе я почав думати про те, щоб тікати вже разом з Елеонорою.
В лабораторії було тихо. Ми зосереджено працювали. Раптом я здригнувся від пострілу.
— Знову ви надто щільно закрили пробкою посудину! — докорила мені Нора.
Так, це була моя провина. Рідке повітря в кімнатній температурі лабораторії швидко випаровується, і тиск парів вибиває пробки.
— Дуже закриєш — вибухає, слабо закриєш — випаровується надто швидко, — жартома пробурчав я.
— Важка робота?.. Зате ви не можете поскаржитися на шкідливість нашого виробництва, — відповіла Нора. — Повітря у нас більш ніж досить.
— Чи не від цього у вас такі рум'яні щоки?
Нора кинула на мене — вперше — лукавий жіночий погляд, який надзвичайно обрадував мене: значить, вона не сердиться!
Двері лабораторії відчинилися, зайшов Уільям і сказав щось англійською мовою. Нора переклала.
— Містер Бейлі просить містера Клименка до себе. Ідіть на розправу, — додала вона усміхаючись.
"Хіба вже всі знають про нашу втечу?" — подумав я. Це схвилювало мене, але спокійна посмішка Нори трохи підбадьорила. Та ба, я не знав, що містер Бейлі всіх, крім батька Нори, запрошував до себе тільки "на розправу". У підземному містечку він був вищим, безапеляційним суддею.
З важким серцем я пішов до містера Бейлі.
— Бажаю вам легко відбутися! — навздогін крикнула мені Нора.
IX. "ВИСОЧАЙШЕ ПОМИЛУВАННЯ"
У кабінеті вже були Нікола й Іван під конвоєм двох джентльменів, озброєних автоматичними пістолетами, що діяли стиснутим повітрям. Містер Бейлі стояв біля свого письмового стола.
— Підійдіть! — суворо наказав він мені, не запрошуючи сісти.
Я підійшов до стола. Містер Бейлі сів. Я не хотів стояти перед ним і теж сів. Бейлі блиснув очима. Брови його заворушилися.
— Ви намагалися втекти? — запитав він мене, хоч у голосі його відчувалося більше ствердження, ніж запитання.
— Ми хотіли прогулятися, — ледь посміхаючись, відповів я.
— Не брешіть і не заперечуйте! Ви намагалися втекти. Про наслідки я вас попереджав.
Містер Бейлі віддав якийсь наказ одному з озброєних. Той підійшов до мене і запросив іти за ним.
Суд тривав менше ніж хвилину, — залишалося, очевидно, виконати вирок. Я підвівся і пішов за конвоїром. Двоє інших повели Ніколу й Івана. На повороті Івана й Ніколу повели вбік, а я пішов далі. Ми спустилися вниз, пройшли коридором. Конвоїр зупинився біля залізних вузьких дверей, відчинив їх і досить безцеремонно штовхнув мене в маленьку камеру з суцільними залізними гладенькими стінами і невеличкою електричною лампою на стелі. Двері захлопнулися, клацнув замок. Я залишився один.
"Карцер... Це ще не так погано. Я дешево відбувся", — подумав я, оглядаючи свою тюрму. Тут було сухо й чисто, але холодно. На стіні висів термометр Цельсія. Такі термометри висіли в кожній кімнаті і навіть у коридорах підземного містечка, — тут дуже пильно стежили за температурою. Термометр показував тільки шість градусів тепла.
Після безсонної ночі і хвилювань я почував себе слабим і розбитим. Мені хотілося спати. Ноги мої ледве тримали мене. Але в кімнаті не було навіть стільця. Я сів на холодну кам'яну підлогу і почав дрімати. Проте скоро прокинувся від холоду. По моєму тілу пробігав дрож. Я підвівся і подивився на термометр. Він показував два градуси нижче нуля. "Щоб це могло означати? — подумав я. — Недогляд опалювача чи злий умисел?"
Щоб зігрітися, я почав ходити по камері, але вона була така мала, що я міг зробити тільки два кроки вперед і два назад. Я почав стрибати і махати руками. Я втомився ще більше, але мені вдалося відновити кровообіг. Та досить було мені присісти, як холод ще дужче проймав моє тіло. Зуби дрібно цокотіли. Поглянувши знову на термометр, я побачив, що він уже показував одинадцять градусів нижче нуля.
Я відчув, як холод проникає мені всередину, заморожує спину і стискує серце. Але відчував я це вже не тільки від низької температури. Жахлива думка оволоділа мною: містер Бейлі вирішив мене заморозити! Піддаючись інстинкту, я підбіг до дверей і почав грюкати.
— Відімкніть!.. Відімкніть!.. — крикнув я в нестямі.
Але ніхто не озивався. Я до крові розбив руки. Нарешті, сів на підлогу...
"Обставини бувають сильніші за нас. Не треба бути фаталістом, щоб зрозуміти це..." — пригадав я слова Елеонори. Але я все ж боровся, я намагався втекти, я вмираю в боротьбі за свободу! А вона... А втім, можливо, і вона боролася. Мені пригадалася розповідь Ніколи про труп, прив'язаний на носі криголама. Так розправляється містер Бейлі з своїми ворогами. Може, Елеонора і права — боротьба з Бейлі безнадійна...
Як холодно!.. Руки й ноги страшенно болять. Я розтираю пальці, але вони дерев'яніють, не згинаються... Насилу встаю і дивлюсь на термометр. Двадцять нижче нуля... Боротьба закінчена! Я мушу примиритися з своєю долею.
Я сів на підлогу і поринув у забуття. Кінець кінцем смерть від замерзання не така вже й страшна. І, мабуть, вона легша, ніж смерть в електричному кріслі... Скоро я не відчуватиму болю і засну...
...Якесь шарудіння біля дверей. Чи мені здається? Я пробую підвестись, але холод сковує моє тіло. Скрізь тихо. Шарудіння мені вчулося.
У камері неначе потеплішало. Але це обман відчуттів. Організм віддає тепло в повітря, різниця між температурами тіла і навколишнього повітря зменшується, і тому здається, ніби відчуваєш тепло. Це відчувають усі, хто замерзає. Значить, кінець...
Час минав, але свідомість більше не залишала мене, а відчуття тепла дедалі збільшувалось. Дивно! Я ніколи не замерзав, але був певен, що ті, хто замерзає, повинні почувати себе якось інакше. Щоб перевірити свої сумніви я спробував ворушити пальцями і, на свій подив, переконався, що вони ворушаться вільно, хоч незадовго перед цим я не міг зігнути їх. Я подивився на термометр.
П'ять вище нуля!
Температура підвищується! Я врятований, мій страх був даремний. Очевидно, містер Бейлі хотів тільки налякати мене.
Через кілька хвилин температура в камері піднялася до двадцяти градусів — звичайна температура в жилих приміщеннях підземного містечка. Я підвівся і почав розминати свої кінцівки. Пальці опухли і почервоніли. Але я відчував, як кров гаряче і сильно зігріває їх. Завдяки тому, що температура підвищувалася з такою ж рівномірністю, як і знижувалася, я нічого собі не відморозив.
Але що ж буде зі мною далі? Чи довго мене триматимуть в одиночному ув'язненні?
І ніби у відповідь на це запитання за дверима знову щось зашаруділо, і я почув: хтось відмикає камеру. Двері відчинились, увійшов Уільям і жестом запросив мене йти за ним.
Я вже не мав сумніву, що залишуся в живих, і бадьоро вийшов з камери. Уільям знову провів мене з кабінет містера Бейлі.
Цього разу Бейлі запросив мене сісти, а сам, підвівшись із-за стола, почав ходити по кабінету.
— Містер Калименко, — сказав він. — Ви цілком заслужили смертний вирок, і якщо залишилися в живих, то можете дякувати за це міс Енгельбрект...
Я здивовано поглянув на Бейлі.
— Я виніс вам смертний вирок, обравши для вас найлегший спосіб перейти в небуття. Я уже віддав наказ виконати вирок... Але нам бракує кваліфікованих працівників. Міс Елеонора не справляється... Ви були її помічником. І перш ніж закінчити з вашою справою, я вирішив запитати її, чи добре ви допомагаєте в її роботі. Вона не знала про те, що загрожує вам... Я просто попросив її дати відзив. Вона сказала, що ви чудовий працівник і незамінний помічник. Вона не погодилася, щоб я перевів вас на іншу посаду. І я змушений був... анулювати рішення. Ви помилувані! — закінчив дуже урочисто, чекаючи, мабуть, вияву подяки з мого боку.
Але я промовчав і тільки кивнув головою. Містер Бейлі криво посміхнувся.
— Міс Енгельбрект дуже гаряче... навіть надто гаряче доводила вашу корисність. Вона не знає про вашу втечу. Ви нічого не говорили їй?
— Нічого не говорив, — відповів я.
— Невдячний! І ви хотіли тікати... від неї!
— Тікати з неволі, з полону, — виправив я містера Бейлі.
— Але вона — її присутність, її товариство не стримувало вас?
— Я прошу не втручатися в мої особисті почуття і відношення, містер Бейлі, — сказав я сухо.