І не боюся ніякого ленсмана.
Вона квапливо пішла дорогою, але ще не раз оберталася й мурмотіла:
— Я маю дозвіл!
Пригнічений, Расмус рушив далі. Так не відповідали баби в казках.
Та невдовзі його наздогнала підвода з молоком. Кіньми правив хлопчак, не набагато старший за нього. Він був привітний, відразу спинився і спитав:
— Хочеш під'їхати?
Расмус вдячно виліз на підводу й сів біля хлопчака. Страшенно приємно було трохи під'їхати. А може, він ще й довідається про те, що йому треба.
— Ленсман? Так, він мешкає в містечку, — відповів хлопчак. — Я везу туди молоко й покажу тобі де, бо ми проїздитимемо якраз попри в'язницю, а за нею в жовтому будинку мешкає ленсман.
Мабуть, ленсман іще не вийшов зі свого жовтого будинку, бо, коли підвода з молоком проторохтіла повз в'язницю, Расмус побачив Оскара на лавці перед нею під охороною одного з поліцаїв, що забрали його. Расмус не зважився ані щось гукнути йому, ані зупинитися. Він Доїхав із хлопчаком до самої молочарні. Там він віддав йому одного зі своїх дорогих льодяників, подякував за їзду і швидко подався назад тією самою дорогою, якою вони їхали.
Оскара вже не було на лавці. Але з кабінету ленсмана крізь відчинене вікно чути було невиразні голоси. Расмус підкрався до будинку й підійшов якомога ближче, наскільки в нього вистачило відваги, до вікна. Тут, на щастя, ріс живопліт із кущів вовчих ягід, і за ним можна було сховатися.
— Хіба я скидаюся на "двох замаскованих людей"? — почув він роздратований Оскарів голос. — Дурне діло мандрувати цими краями, бо тут у всьому звинувачують волоцюг.
— Не гарячкуйте, Оскаре, — озвався інший голос, мабуть, ленсманів. — Ми тільки хочемо знати, що ви робили минулого четверга.
— Минулого четверга?.. Їв горох із салом, — відповів Оскар.
— І це все? — спитав ленсманів голос.
— Так, млинців мені не давали.
— Тобто чи це все, що ви робили того дня? — терпляче мовив ленсманів голос.
— Хіба я пам'ятаю? Волоцюга лише пам'ятає, що він їсть. Я не лічу днів. Але добре пам'ятаю, що не перебирався на двох замаскованих чоловіків і не поцупив грошей, бо зроду не вкрав навіть двох ере.
— Ми вам віримо, Оскаре, — сказав ленсманів голос. — Але, може, ви знаєте, чи тут тепер не вештаються якісь ваші колеги?
— Мої колеги? Що це означає? Злодії? — спитав Оскар.
— Ні, волоцюги.
— Отакої! По-вашому, вони звуться "колеги"? Людина собі мандрує з одного місця в інше й думає, що вона просто волоцюга, а виходить, що в неї є колеги!
Ленсман перебив його:
— Я вас не зараховую до злодіїв, але, може, ви бачили інших волоцюг у цих місцях останніми днями?
На хвилю запала тиша, потім Оскар сказав:
— Я зустрічав Вошолупа. І Сім Вісімнадцяток, і Сонного Ніссе. Але жоден із них не грабіжник, даю слово Райського Оскара.
Ленсман висякався, підвівсь і став біля відчиненого вікна спиною до Расмуса.
— Ну гаразд. — Він іще раз висякався. — Ми вас відпускаємо, Райський Оскаре.
— Ну певне, все-таки є пом'якшувальні обставини, які доводять, що я невинний, — зробив висновок Оскар.
На це ленсман нічого не сказав.
Відразу по тому Оскар вийшов із будинку з рюкзаком за плечима і шпарко подався вулицею. Расмус бадьоро побіг за ним, а коли Оскар завернув за ріг і ленсман уже не міг їх побачити, взяв його за руку і спитав:
— Вас образили, еге ж? Оскар усміхнувся всім обличчям.
— Ти є, небоже? А я думав, що ти подався в мандри сам, коли мене забрали ленсманові посіпаки.
— Хіба я таке чортзна-що? А крім того, я знав, що вас скоро звільнять, бо ви невинні.
— Ти не міг мати такої певності. Мене хотіли забрати за грабунок у Санде, а він стався минулого четверга. Ми ще тоді не були знайомі.
— Не були, але тепер я знаю вас, — поважно мовив Расмус. — Тому такий певний.
— Якби ленсмани були такі кмітливі, — сказав Оскар і обняв Расмуса рукою. — Та де там, вони думають, що всі волоцюги — шахраї, ох-ох-ох!
Вони сіли на лавку серед дерев і дістали з рюкзака по бутербродові, отриманому за "Ідину могилу". Останні бутерброди, що в них залишилися.
— Тепер треба не ледачитися грати й співати, а то помремо з голоду, — сказав Оскар. — Чуєш, а одне я все-таки вивідав у поліцаїв, які мене забирали. Скидається на те, що їх не повідомлено про втечу хлопчика з сирітського притулку. Чи, може, Шуліка не любить поспішати?
— Часом так любить, що аж занадто, — запевнив його Расмус.
Він понишпорив у кишені штанів і витяг два льодяники.
— Адже в нас тепер скрута, — сказав він, — то можна доїсти цукерки.
Вони взяли в рот по льодяникові. А коли досмоктали їх, Оскар сказав:
— Ленсман зробив добре діло, що звелів привезти мене в містечко, бо я однаково мав іти сюди! Тут я завжди граю по садибах, і мені платять трохи краще, ніж селяни. Селяни дають лише їжу.
— Але їжа — також непогана плата, — сказав Расмус, бо був голодний, хоч з'їв бутерброд і цукерок.
Оскар підвівся з лавки.
— Непогано, але ще краще, як дають гроші, — сказав він. — До речі… мабуть, треба навідатися до пані Гедберг.
— А хто це така?
— Це найласкавіша з усіх бабусь. Має гроші й не скупа. Я звичайно співаю для неї "Своя криничка в кожнім лісі". Вона тоді починає плакати і дає мені п'ятдесят ере.
Расмус аж підстрибнув із захвату.
— Цю пісню і я знаю. Її любила співати в кухні тітка Ольга.
— Видно, їй було гарно в кухні. Ну, то вставай, підемо до пані Гедберг обидва.
Расмус бадьоро йшов підстрибом по тротуару. Приємно буде заспівати разом із Оскаром. Подумати тільки, що хтось за таке може дати й гроші! Він глянув на Оскара відданими очима.
— Добре було б, якби я вивчив усі ваші пісні, Оскаре. Ану ж ви захрипнете!
Оскар схвально кивнув головою.
— Так, часом би я захрип, добре було б, щоб ти зміг заопікуватись Левовою нареченою та Ідиною могилою.
Будинок пані Гедберг був на самому краю містечка. То була стара зелена вілла, що стояла трохи осторонь від сусідніх будинків у затінку прохолодних кленів.
Расмус с Оскаром чемно спинилися біля брами. Музикам, що грають по садибах, не випадає вскакувати, мов на ґвалт, а треба підходити поволі, нібито нерішуче.
За огорожею духмянів жасмин і красувалися пишним червоним цвітом лев'ячі серця. Вздовж стежок у садку були пороблені грядочки з резедою і братками, але всі вони поросли лободою, мокрецем та іншим бур'яном.
— Шуліка сказилася б, якби побачила цей садок, — сказав Расмус.
— Пані Гедберг дуже стара, — пояснив Оскар, — вона вже не має сили давати лад садкові. А її служниця, по-моєму, не вельми хапається до роботи.
Вони підійшли стежкою до будинку, на диво тихого, зі спущеними фіранками. Важко було повірити, що в ньому хтось живе.
— Невже ласкава пані Гедберг померла? — мовив Оскар.
Навколо залягала глибока тиша, її порушувало тільки веселе цвірінькання горобців на веранді.
— Зараз побачимо, чи тут хтось є живий, — сказав Оскар і витяг гармонію. — Будемо співати.
Расмус набрав у груди повітря і заспівав. Це вперше він мав виступати прилюдно.
Своя криничка в кожнім лісі, Свої квітки на кожній луці..
О, як чудово звучала їхня пісня! Расмусові здавалося, що вони з Оскаром співають, мов ангели.
І в серці кожнім своя туга…
Далі вони не пішли. Бо зненацька піднялася фіранка і з відчиненого вікна визирнула служниця пані Гедберг. Принаймні так про неї подумав Расмус, бо вона була вбрана в блакитну сукню і в білий фартух, як звичайно служниці.
— Перестаньте співати, — мовила вона. — Пані Гедберг хвора й не хоче, щоб її турбували. Ідіть геть!
Оскар скинув кашкета.
— Прошу вас ласкаво передати вітання пані Гедберг. Вітання від Райського Оскара. Бажаю їй швидше одужати.
Служниця нічого не відповіла. Вона зачинила вікно і спустила фіранку.
— Ото проява, — сказав Оскар. — Раніше стара мала добру служницю, що завжди пригощала мене кавою, хоч куди б я йшов.
Расмус був глибоко розчарований. Він сподівався, що, може, пані Гедберг і тепер дасть їм п'ятдесят ере. Навіть Оскар був розчарований.
— Життя — не суцільний сонячний день, — пожартував він. — Ходімо звідси.
Але Расмус затримав його.
— Оскаре, я дуже хочу пити. Як ви гадаєте, можна мені зайти й попросити води, хоч пані Гедберг і хвора?
— А чого ж, можна, — відповів Оскар. — Не пожаліє ж для тебе служниця кухля води. — Вертайся, а я почекаю на тебе тут.
Расмус помчав назад. Він піднявся на веранду, сполохавши бідолашних горобців, що миттю розлетілися навсібіч, і постукав у вхідні двері. Йому ніхто не відповів, тож він зайшов до передпокою. Там було троє дверей. Расмус вибрав ті, що посередині, і знов постукав. Але в будинку було тихо, ніхто не сказав: "Заходьте". Він трохи почекав, тоді обережно прочинив двері й зайшов.
У кімнаті сиділа в кріслі стара жінка. Вона витріщила на нього очі так, наче побачила примару. Служниця, яка щойно прогнала їх, стояла поряд із нею і теж якось дивно дивилася на нього. Расмус зніяковів.
— Я… я хотів попросити у вас напитися, — несміливо мовив він.
Стара жінка не зводила з нього очей. Вона сиділа, немов спаралізована, а проте зібралася на силі і сказала:
— Анно-Стіно, дай хлопцеві напитися!
Та, яку звали Анна-Стіна, не виявила великого бажання, але все ж таки пішла до кухні, і Расмус залишився сам із пані Гедберг, бо ця стара жінка напевне була вона.
Расмус переступив із ноги на ногу. Чого вона так чудно дивиться на нього, наче перелякана до смерті? І чого вона не в ліжку, якщо хвора?
— Ви дуже хворі? — врешті зважився спитати він, коли вже не зміг витримати її настирливого погляду.
— Ні, я не хвора.
Стара відповіла так, ніби насилу вимовляла слова.
Не хвора. То чого ж служниця брехала?
Зайшла Анна-Стіна з черпаком води й сердито подала його Расмусові.
Вода була свіжа, добра, і він почав пити її великими ковтками. А п'ючи, зацікавлено водив очима по кімнаті. Це була справжня домівка, гарне панське помешкання, такого він досі не бачив зблизька. В кімнаті стояла канапа, оббита червоним оксамитом, — чудо, а не канапа! Крісло теж було оббите червоним оксамитом. А ще там був круглий стіл із якогось незвичайного блискучого дерева й шафка, окута металом, на вигляд ніби золотим. Килим на підлозі був м'який і мінився різними барвами, розкішні темно-зелені атласні завіси прикривали двері до другої кімнати, а поряд із дверима гарні сходи вели на другий поверх.
Але з тими завісами робилося щось дивне — вони ворушилися, справді ворушилися! Расмус ковзнув очима вниз і побачив, що з-під завіси витикався ясний чоловічий черевик, обведений біля підошви лямівкою з чорної блискучої шкіри.
Дивні звичаї мають люди в цих панських домах! Адже за завісою напевне стояв якийсь чоловік.